Архімед - Дрофань Анатолій
Хапаючи її за товсту дужку, дід не дуже голосно, але владно крикнув:
— Т-р-р!..
І в ту ж мить Архімед зупинився як укопаний.
Дід вилив воду, опустив цебро назад у темний отвір колодязя, накинув уже змокрілий канат знову на коліща і, як і раніше, не дуже голосно, але рішуче скомандував:
— Назад!
Архімед ворухнув нашорошеними вухами, потім помалу і обережно переставляючи ноги, позадкував до колодязя. Залізне цебро, спускаючись до води, натягувало канат, той тягнув барок та посторонки, і Архімедові ноги ні в що не заплутувалися.
Здивований Павло аж присів від реготу. Скільки він знає діда і Архімеда, навіть і гадки не мав, що ця мала конячина може творити такі чудеса.
— Чи ти бачив? А-ха-ха-ха...
Здивовано та радісно усміхнулася й жінка. А дід хитрувато моргнув оком, спокійно зауважив:
— Отакий у мене Архімед артист...
— Та його в цирк треба,— весело порадила жінка.
— А приходив один акробат,— вів серйозно Данило Парфенович,— каже, продай. Скільки хоч дам тобі за твого коника. Ну я не продав, бо мені без нього, самі бачите, як без рук, нема діла...
Павло ж так сміявся, що аж сльози на очах виступили.
Виливши воду, дід поміняв два вінки цябрини, що всотала в себе гас, і до вечора все було закінчено. Скоро із джерела в колодязь набігла свіжа холодна вода. Дід витягнув цеберко, набрав у білу алюмінієву чашку, напився, смачно прицмокнув. А ту воду, що залишилася, хлюпнув над колодязем у повітря. Нараз у бризках спалахнула веселка.
— Пийте на здоров'я! Добра водичка! — сказав весело дід.
Там же у будці вони вже й ночували. А коли наступного дня ще до схід сонця рушили далі в путь, жінка, проводжаючи їх, все йшла біля воза та дякувала дідові, що виручив її з біди.
На будівництві нової залізниці було людно, гамірно. Торохтіли трактори, гули автомашини, спроквола поцокуючи на стиках рейок, обережно просувалися довгі ешелони платформ, вантажені піском, шпалами, рейками. Обабіч залізничного полотна ставили стовпи, тягнули дріт.
Врешті серед голого степу на запасній колії Павло побачив довгий ряд червоних теплушок. На деяких вагонах, надто над вікнами та біля дверей, стриміло тополеве гілля з пожухлим листом. Супроти на мотузці вітер маяв білизну.
Неподалік від ешелону на зеленому тлі поля полум'яніли акуратно викладені ряди цегли, біліли стоси соснових дощок, безладно громадилося колоддя.
— От ми й приїхали,— зітхнув дід.
Першим зустрів його молодий технік Микола Кіндратович, у білому кітелі, білому кашкеті, з чорними фасонно підстриженими вусиками. Тільки-но побачив, так і накинувся: чому запізнився, чому без дозволу почав десь ремонтувати колодязя. Дід, як міг, пояснював, що жінка опинилася в біді і так не можна було її залишити, що він повідомив про свою затримку. Але Микола Кіндратович заспокоївся тільки після того, як удосталь налаявся.
— Отут будемо копати колодязя,— сказав суворо молодий технік, підводячи діда до білого пакільця.
— Ну що ж, копати, то й копати,— мовив дід покірно.
— Вода тут глибоко,— додав Микола Кіндратович,— метрів на п'ятнадцять, а може, й більше...
— То треба було б добре оглянути земельку, може, де є ближче,— зауважив дід.
Микола Кіндратович, певно, був із тих людей, котрі не терплять заперечень.
— Це вже все без вас зроблено,— кинув він, припалюючи тоненьку люльку на довгому манірно вигнутому мундштуку,— ваше діло копати...
Павлові жаль було дивитися, як дід від тих слів зіщулився, знизав плечима і мовчки пішов до воза.
До вечора встигли прокопати небагато, щось метрів зо три. Дід був мовчазний, похмурий, зовсім не схожий на того, яким бачив Павло його вчора, коли він порався біля колодязя, залитого гасом.
Після роботи до теплушок повернулися робітники. Вагони враз ожили, виповнилися людським гомоном, метушнею. В чистому повітрі степу терпко запахло димком.
Павла тягнуло туди, до того шумного містечка на колесах. Але дід до гурту не пішов. Він виліз із ями, спутав коня на лужку і, сяк-так помивши руки, з своїми помічниками — двома хлопцями — почав лаштувати в казанку польову кашу.
Хоч сонце стояло ще високо в небі, все ж не палило, як удень. Його скісне проміння м'яко голубило степ, і він від того мовби теж подобрішав: дихнув гіркуватими пахощами полину, медовим присмаком медуниці, солодкаво-прісним шумовинням достигаючого колосся.
Жайворонки, що цілий день видзвонювали десь у високості, в голубому лункому дзвоні неба, певно, притомилися і потроху змовкли. Тільки перепел, як і раніше, невтомно бив десь у житах:
Ха-вав... Ха-вав...
Каша була вже готова і смачно парувала в чорному закіптявілому казанку. Сьорбу (* рідкий навар ) дід злив у велику білу алюмінієву миску, гущу потовк товкачкою, здобрив маслом. Поки він порався біля каші, хлопці нарізали в сковороду сала, поставили на жар, набили яєць. Потім казанок, миску з сьорбою і сковороду з яєчнею, що грізно шкварчала та попихкувала на всі боки пахучими струминами пару, поставили на траву. Нарізали хліб на газету і теж поклали поруч. Сіли навколо, почали вечеряти.
Діда Павло просто-таки не пізнавав. Мовчазний, похмурий, він дивився довкола тоскним поглядом і час від часу зітхав. За всю вечерю не промовив жодного слова і потім мовчки мив казанок та миску.
— Данйле Парфеновичу,— гукнув його весело помічник,— що ви носа похнюпили? Ну, сказав він тут копати — і лихо його бери, будемо копати хоч на той світ!
Дід підвів на хлопця сірі очі. Напівприкриті віями, вони, здавалося, були втомлено-замислені.
— Ні, я думаю не так...— мовив він тихо, і Павло зрозумів, що дідові цілий день не давала спокою та розмова з Миколою 'Кіндратовичем.
А Павла, мовби магнітом, тягнув веселий робітничий гуртожиток на колесах, бо там уже хтось пробував баяна, дівчата наспівували пісню. Скоро на весь степ, що вже прочахав після полуденної спеки і ніжився в надвечірній прохолоді, з білого гучномовця від вагона-клубу полилася широко та привільно, все розкочуючись та відлунюючись, пісня бандуристок:
Червоні маки-и...
Хлопці — дідові помічники — пішли до ешелону, а за ними подався й Павло.
Данило Парфенович тим часом розпутав коня, надів уздечку, сів верхи і поїхав степовою вузенькою доріжкою в бік села, що виднілося у вечоровому присмерку кілометрів за шість.
"Куди це дід?" — подумав Павло, слідкуючи, як у сизому серпанку, похитуючись, тане самотня постать вершника.
Назад повернувся Данило Парфенович, коли вже все небо густо зоряніло, а на заході серед багрянцю, що не встиг погаснути після заходу сонця, яскраво мінилася срібним сяйвом вечорова зоря. Десь заторохтів мотор, і у вікнах вагонів яскраво спалахнуло електричне світло. Загорілася лампочка і на високому стовпі, під яким на місточку, зробленому з нетесаних дощок, танцювали дівчата.
Тут був і Микола Кіндратович, той самий молодий технік, що кричав на діда. І чомусь мимоволі Павло почав стежити за ним. Танцював він, мабуть, краще за всіх хлопців. До кожного танцю брав собі іншу дівчину. А то часом самотньо стояв збоку, мовби нудьгуючи, і, схрестивши на грудях руки, димів маленькою люлечкою.
Павло то дивився на танцюристів, то підходив до столика, за яким грали в доміно, аж поки дід не торкнув його за плече:
— Чи не пора вже тобі, козаче, спати?
— Я ще не хочу. Ще рано...
— Ходім, ходім.
— Ну, я ось зараз прийду, тільки ще трохи...
Коли Павло повернувся до воза, дід брязкотів там цеберками. їх було десятка півтора.
— Нащо це стільки, діду? — поцікавився Павло.
— Лізь на воза... головами будемо сюди...— мовив Данило Парфенович так, ніби й не почув онукового запитання.
Вилізаючи на полудрабок, Павло знову поцікавився:
— А куди ви, дідусю, їздили?
І в ту хвилину побачив якийсь білий вузлик на возі.
— Що це?
Ні, це був не вузлик, а торбинка. В ній туго набита вовна. Так, так, звичайнісінька вовна.
— Ото по неї я й їздив у село.
— А навіщо вона вам?
— Та що ти причепився, як реп'ях? Лягай спати... Треба! — сердито буркнув дід.
Павло більше не допитувався. Ліг горілиць на сіно, і в ту ж мить у очі йому хлюпнув щедрий засів зірок. Он і Великий Віз перехилився, ледь не черкає дишлом горизонту. А он ще якась купочка зірок...
Музика, що лилася в степ із репродуктора від вагона-клубу, втихла. Потім погасла лампочка над танцювальним майданчиком. Тільки об стіл все ще стукали кісточки доміно.
Павлові спати зовсім не хотілося, хоч перепел десь поблизу кричав:
— Пора спать... Пора спать... Ха-вав... Ха-вав.
Хлопцеві чомусь знову пригадалася розмова діда з молодим техніком Миколою Кіндратовичем. Бачиш, значить, не всі поважають Павлового діда. Цей технік з манірно підстриженими вусиками кричав: "Ваше діло копати!" Навіть зараз Павло, здавалося, бачив, як від тих слів зіщулився дід, увібрав голову в плечі, ніби йому по ній ударили чимось важким. Павло відчував неприязнь до того Миколи Кіндратовича, до тих манірних вусиків, до тієї люлечки на покрученому мундштуці. Коли б це Павло був дорослим, коли б він був начальником над тим техніком, то він би його навчив, як із старшими людьми треба говорити. Хлопцеві стало жаль діда, і він з особливою ласкою в голосі сказав:
— Лягайте, дідусю, досить уже вам...
Дід нічого не відповів, але все ж таки справді ліг на воза поруч з Павлом.
І Павло почав дрімати.
Але дідові не спалося. Він перевертався, курив, раз по раз буркаючи й Павла. Потім врешті встав, босий пішов до колодязя.
Уже зійшов місяць, і в його сяйві Павлові видно було, як з дідом почало коїтися щось неймовірне. Він згорбився, заклав за спину руки і дрібнесенькими кроками тупцяв навколо колодязя. Здавалося, що вчора ввечері він щось загубив там і тепер хотів ногами наступити на ту річ, знайти її. Але загублене, певно, не потрапляло під босі дідові ноги, і він усе далі відходив від колодязя, зникав за штабелями цегли, з'являвся з протилежного боку їх, так само дрібно перебираючи ногами.
Потому підійшов до воза, взяв торбину з вовною.
— Що ви робите, дідусю? — запитав Павло.
— А ти ще не спиш? — обізвався він.— Спи, завтра я тобі розкажу.
Але Павло стежив і далі за ним. А дід витягував з торби жмут вовни, клав її на землю, накривав перекинутою цеберкою. Відійде в інше місце, те ж саме робить.
Коли повернувся дід до воза, Павло вже не чув — спав.
А ранком між Данилом Парфеновичем і молодим техніком Миколою Кіндратовичем знову зав'язалася неприємна розмова.
