Українська література » Класика » Оповідання - Квітка-Основ'яненко

Оповідання - Квітка-Основ'яненко

Читаємо онлайн Оповідання - Квітка-Основ'яненко
п'ять тяжко здихнувши, повернулась і заснула. Хоч Нечипір і кріпко п'яний був, а таки запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортеть, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники… далі став куняти, а сам знай пха у горло… далі уложив руку в макор-теть… похиливсь… тут і каганець погас… захріп наш неборак на усю хату!

Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворохнув-шись, чує - дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти і щоб неодмінно йшов до вутрені. «Не послухати її, - дума собі, - так битиме за се, та битиме й за те, шо я учора п'яний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!…»


От схопивсь швиденько, помацки знайшов (сам опісля розказав) шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказовала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та трохи таки чи й чув він се учора.


Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликан-чик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви.


Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори… видимо-невидимо! Манюсінькі, та усе в білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать: «Пусти, мамо; пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, не-хрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приньмаєш!»


- Тю на вашу голову! Показились діти, - сказав Нечипір, та не розглядаючи - швидш до дверей. Постукав, йому відчинили, він і ввійшов… Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як довг велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсегда клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче, та ще й гугнявіє». Зирнув на нього збоку… носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись… «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан… Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс».


Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.


От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого - Юхим Кандзюбенко; з ним укупі парубковали, і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди - і там мертвець; озирнеться сюди - і тут мертвець, куди не гляне, усе мертвеці, усе мертвеці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав; були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні ухів, ні губів: тільки самі ямки у голові.


То трохи було Нечипір проспав свій хміль, а тепер як розглядів, у якій він кунпанії опинився, так і увесь хміль пропав і стало його трусити, мов на лихорадку, а циганський піт так і проньма… А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть!


Погляда наш Нечипір сюди, туди; дяк собі чита, а пара-хвіяни, як звичайно, тим часом куняють… От Нечипір і здумав утекти від них; та й став відступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче; вже кат бери і шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять; і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря… А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток або троха ще й не більш, як вже вмер!


От, вийшовши, він і каже: «А нуте, панове миряни, годі дрімати: от дяк уже дочитує до кінця, скоро випущу». Прочхались мерці. Хто протира, у кого є, вочі, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти; побачу, що вони тут робитимуть».


Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить з своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита, щоб їх зопинити, собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити; а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять.


Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на лущання погуляй, як наші мертвеці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре п'яний був, а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається, що тепер Великдень. От не п'яні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи».


Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже: «Не все лишень виспівуй; покидай дробину на той світ ченцям на монастирі, бо вже нерано». От пан Олексій сюди-туди мах, і «во утриє ізбивах» якраз поспіло та й закінчав. А отець Микита вийшов та й каже-говорить: «Слухайте, панове миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинам і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!»


Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дойшла, осміливсь, та

Відгуки про книгу Оповідання - Квітка-Основ'яненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: