Львівські сонети - Павличко Дмитро

Солодкий і прозорий
Туман весни в цвітінні молодім.
Та Львів сумний, як вигорілий дім,
Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,
Гучний вогонь з небесних територій,
На правду встановити мораторій,
Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,
Що згашена і витоптана грань
Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,
І дух встає із праведного серця,
З болінь життя і страдницьких писань.

10

Ще ненароджений, я був при тому
Світінні правди, мудрості й жалю,
Що в іскри обертає тлін і тлю,
Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму
Зірниці, наче зерна кукілю.
І те чоло, що схоже на ріллю,
Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,
Та не в знаменні темної скорботи,
А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,
І всі мої сонця й думок висоти
Ввійдуть в життя франківського нестрим.

11

Злітає цвіту білий пластовень,
Йдуть за труною чорні жалібниці…
Літа мої вже там — високі й ниці —
Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,
Робітники ступають журнолиці.
Йде, наче в'язень, пущений з темниці,
Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,
Щоб прочитати всі твої томи,
Всі твої дні, безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,
Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,
Як блискавиці, вирвані з пітьми!

1985