Львівські сонети - Павличко Дмитро

А ти
Лежиш по кутиках крамниць.
Хотів до тебе підійти,

Перед тобою впасти ниць,
Та придивився ближче я —
Аж то не ти, лиш тінь твоя!

1957
34

Шановний критику, немов старі монети,
Вже вийшли з обігу карбовані сонети,
Та все ж не гарячись і не свари мене ти
За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.

Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —
Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.
Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі
Забули, як болять від праці пучки тріслі.

Не спотикаються у писаній промові
І все відкинути і знищити готові,
Що не змістилося у хайживістські ямби.

Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!
Або хоч не співай ніколи дифірамби
Отим, що тупістю і дурістю надуті!

1957
35

"Що мова? Одежина, й годі!
Ми ж цінимо людей за ум,
За діло, не за той костюм,
Що лиш недавно став у моді.

А ти знімаєш всюди шум,
Що рідне слово мре в народі!
І завжди ти на перешкоді
Нових діянь — немов на глум!"

"Ну, що ж… ясна проблема мовна,
А я й не думав, ти диви!
Тепер картина в мене повна:

Чужого не навчились ви,
Своє забули… Одяг клоуна
На вас від ніг до голови!"

1955
36

Він богом був. Мав сталь в собі.
Залізною рукою вміло
Ділив кайдани, тюрми, трійло,
Віддавши владу шантрапі.

Невже ми всі були сліпі,
І серце аж тепер прозріло,
А досі билося і зріло,
Немов курчатко в шкарлупі?

Та ні, ми всі були видющі,
Але ховались в шкаралущі
І повзали, як слимаки…

А виправдання будуть мати
Лиш ті, що йшли у каземати,
На смерть, в Сибір, на Соловки.

1957-1969
37

Як був я молодим — душа мала і вбога —
Молитися ходив на львівські цвинтарі,
На січових стрільців хрести сумні й старі
Клав квіти і втікав од себе сам щомога.

За мною стежив шпик, як звірина двонога;
А дома я писав о зляканій порі,
Як піднімаються з нужди пролетарі
Побудувати світ без правди і без Бога.

Дорогу я шукав, але не знав мети,
Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,
А правду на Сибір вивозили кати…

Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,
А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,
Летіли в небесах січовиків хрести.

2004
38

В консерваторії співала Соломія,
А я студентом був, послухати зайшов.
І голос генія збентежив мою кров,
По жилах пролетів, немов тужби завія.

Я ще не знав тоді, що вся моя любов,
І вся моя душа й мого життя надія
Навік поміститься в маленькім слові Мія,
І буде в ньому ще й моєї смерті схов.

Усе моє життя — до Києва зі Львова,
А з Києва — назад, в оселю юних мрій,
Де прийняла мій дух дитина світанкова.

О серце болісне, не плач, закаменій,
Або збагни, що це — твоя безсмертна мова
У невмирущості двох рідних Соломій.

2004
39

Академічна, 10! Там колись
Збирались друзі на таємну раду,
Там я сонет писав про Торквемаду,
А хтось казав: "Що робиш?! Бережись!"

Я кидався до диспуту, як рись,
Не знав, що КДБ пильнує ззаду,
Записує агент мою тираду
І виповзає з дому, наче слизь.

Моє життя — то не порожні соти,
Там є гіркий полин розчарувань,
Низини темні й світляні висоти.

Та образ мій правдивий — як не глянь —
Намалювала та зрадлива дрань,
Ті львівські запопадливі сексоти.

2004
40

Згасають в пам'яті адреси й голоси
Московські й віденські, чужа зникає мова,
Та кожна вулиця і кожний камінь Львова
Притомні в спогаді на всі мої часи.

Там, на Личакові, де Божі терези
Хитаються, мене спостигла vita nova,
Торкнулася чола тяжка рука Франкова,
І вийшов я на світ, як промінь із сльози.

Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.
Я прапор твій підняв над київські врата,
Та ще морозить нас похмура тінь царева.

Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,
Не плач, бо доки є на світі місто Лева,
Не пропаде твоя свобода і мета!

2003
УЧИТЕЛЬ

1

Свій біль переливаючи в сонети,
Дивився він з вікна тюрми на Львів.
Де ж ти, свободо без фальшивих слів,
Де ж ви, пісні без мук, без падань злети

Розрадити його камрат хотів:
"На волю, Йване, скоро ви підете,
Забудьте камер сморідні клозети,
Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!

Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,
Вже краще тут, де мертвіє душа,
Бо там болить, де сум, нужда, знегода

Убогу людність ріжуть без ножа.
Хай буде проклята навік свобода —
Прислужниця багнета і гроша!

2

Учителю, стою перед тобою,
Малий, вчарований до німоти.
Ти нас бентежив, кликав до мети,
Будив могутнім словом, як трубою.

Палюща мрія, що залишив ти,
Навіки стала нашою судьбою.
Але нема кінця стражданню й болю,
Хоч розвалилось царство темноти.

Скажи мені, чи правда запанує,
Чи все те — тільки мрія голуба,
Чи сонце справедливості існує?

Чи каменярська праця й боротьба,
Кривавлячись, провадилася всує?
Чи за граніт міцніший дух раба?

3

Не сумнівайся, ідучи з народом, —
Твою дорогу кров'ю полили
Борці! Вони не вирвалися з мли,
Та шлях позначили перед походом.

Як та вода, що всякла в твердь скали,
Граніт розколе, ставши взимку льодом,
Так сумніви тебе зруйнують згодом,
Якщо вони у душу заповзли.

Та, як не можеш мислі невеселі
Від себе гнать, подібним будь до скелі,
Що падає в безодню з висоти

І, темну хлань заповнивши собою,
Рівняє путь для тих, що йдуть до бою
І кличуть до великої мети.

4

Мовчи на тій дорозі, над якою
Нависла звітрена крихка скала,
Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,
Розбити скелю римою дзвінкою!

Та як з тобою в гори лжа пішла,
Тобі вуста затиснувши рукою, —
Кричи! Обвал камінною рікою
Все перемеле і зітре дотла!

Загинеш ти, але й брехня загине,
Що вибрала тебе в провідники
Через гірські провалля й верховини.

А крик твій не затихне. Навпаки —
Луною він злетить поміж зірки,
Промінням на дорогу людства злине.

1956-2000
У ВІДНІ

1

Тут жив Франко. Мені не віднайти
Слід генія на камені міському!
Чи не в он тій кав'ярні чарку рому
Він випив у годину гіркоти?

А може, в заковулочку вузькому,
Куди нелегко сонцеві дійти,
На виразки й печалі бідноти
Він поглядав з обшарпаного дому?

Він тут проходив. Цісар на коні
Переїжджав. Стрічались їх зіниці.
Живі дивились. Меркли кам'яні.

В поклонах горбилися люди ниці,
Оті робочі, темні, рабськолиці,
Покликані поетом до борні.

2

Тече молитва тихо, як ручай,
В церковці преподобної Варвари.
Він тут бував, коли студентські пари
Вінчалися, як то велить звичай.

Чи він молився? Цього не питай.
Не підглядай за генієм крізь шпари.
Думки горіли, як повстань пожари,
В руках Мойсея пінився нагай…

Червоними пісками йшли євреї
До батьківщини вільної своєї,
Вмирали у пустині без води…

І вчув Франко, як тріскає опока,
Як ллється джерело до ніг пророка,
Як церква каже: "Не спиняйсь, веди!"

3

У Відні грала буря. Прохолодні
Краплини розбивалися, як скло.
Пітьмаво поміж мурами було,
Громи гуділи в небі, як у бодні.

А він стояв, немов на дні безодні,
І вгору піднімав трудне чоло,
Так наче злому духові назло
Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода
Вмивала щоки. Голова руда
Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,
Але ніхто не знав, що ось Мойсей
Стоїть між Господом і сатаною.

2000
РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ

1

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.
Порожнє місто. Вікна-сліпарі.
Та видно сад о весняній порі
І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,
А в день студентики-секретарі
Щось там плетуть про задуми старі,
Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад
Його тривожать вуркотливі громи,
Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми
Туди, де в неба золоті проломи
Стікає кров із галицьких левад.

2

Трухліє в серці чорна грань отрути,
Розпався посивілий жар думок.
Нема вже сили оком зворухнути;
Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;
Студених рук закостенілі скрути
На грудях здиханих… Та ось дзвінок!
В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль
В зіницях юних, а порив до бою,
В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!
— Ця зброя, діти, кована ганьбою,
Вона для вас — могила і шпиталь!

З

І він злякався власних слів. Це сором!
Хто кликав ненастанно до борні,
Хто бачив з далини в будучині
Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?
Невже він зрадив сам себе? Та ні!
Боїться братовбивчої різні
Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —
Вмирати за Вкраїну. "Милий Боже,
Йде брат на брата! Шлях їм заступи!"

Що він в шаленстві цьому допоможе?
І падає поет на смертцеложе,
Мов на старих болінь своїх шипи.

4

Було не раз, він віддавався дневі,
Не думаючи про далінь століть.
Тепер Пора вже перед ним стоїть,
Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

"Шпиталь", "могила" — о які дешеві
Слова і примовляння в грізну мить!
"Це ж ти казав, що не пора служить,
Ні, не пора — ляхові й москалеві".

Так, треба йти зі зброєю в руках,
Рабів оружжя завжди правду каже.
"О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)
Онуків Україна зобов'яже
Їй до держави торувати шлях".

5

На віях забіліла, наче сіль,
Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні
Цей плач збагнути небеса холодні,
Що закладають в нього смертний біль.

Ось-ось до Ханаану Ізраїль
Вступити має, та напередодні
Помре Мойсей. Він поглядом безодні
Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,
Чом забираєш ти провідника
В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,
Ти гасиш нам навмисне маяка,
Щоб розбивались ми об власну мрію?

6

О, скільки крові пролили ви даром,
Пахолки віденського коршака,
І ви, що йшли з-під царського штика,
Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,
Вкраїну будували з гопака,
Не знаючи, та маючи Франка,
Будівника із геніальним даром.

Він помирає. "Господи, прости", —
Возрадується не один святоха,
Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,
Що не відходить з ним його епоха, —
Вона лише збирається прийти.

7

Не раз мені здається, що то я
Стою біля Франкової постелі,
З чужою зброєю, в чужій шинелі.
А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,
Лежить він у мовчанні, як у скелі;
Прощаються з ним діти невеселі,
І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?
Ти вмер, але Єгошуї нема,
Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма
І, як воли, навиклі до ярма,
Ревем лише за сіном та пашнею?

8

Та ні, він був, і є, і завжди буде,
Цей велетень, цей титанічний дух;
Його вогонь не вигас, не заглух, —
Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,
Бо він як сонце шириться навкруг;
Ми з поглядом його йдемо на пруг,
Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,
Забутий і зневажений у смерті,
В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,
Вкраїни стяги, й вийде з круговерті
Його державний, безконечний вік.

9

Несуть його.