Вінстон Черчилль (Видатні особистості. Біографічні нариси для дітей) - Костюченко Ірина
Та хіба хтось питав її думки? Чи когось цікавили почуття маленького Вінстона? Чи хтось слухав його матір, красуню леді Черчилль? Усі виконували волю батька, проте навіть не він вирішував, чи відпускати хлопчика. Він обирав лише назву школи. Принципове рішення диктувало суспільство, його традиції, становище родини.
– Добре, я поїду. І не плакатиму. Але двоє моїх кузенів говорили, що в їхніх школах хлопчиків січуть, – схлипнув Вінстон. – Я не знаю, правда це чи ні. Може, вони мене залякували… Або кепкували. Але я дуже цього боюся, няню!
– Любий, раніше й справді так було. Та, здається, це давно лишилося в минулому. Я обіцяю, що часто навідуватиму тебе. І якщо раптом про це дізнаюся, то негайно скажу леді Черчилль. І вимагатиму, щоб тебе перевели до школи, де не практикують подібного, – сказала Елізабет Енн.
– Ти обіцяєш, няню? – запитав малюк зі сльозами на очах.
– Обіцяю, – твердо відповіла вона.
А про себе додала: "Навряд у Сент‑Джорджі хтось зацікавлений в тому, аби позбутися грошей Черчиллів. Та не дай Боже…".
Сидячи у вагоні першого класу, семирічний хлопчик малював пальцем на запітнілому склі. Чоловічки, конячки, пістолети – всі зображення незабаром починали "плакати", розпливаючись і стікаючи тонкими цівками донизу. Як далеко зараз улюблені іграшки – залізниця, чарівний ліхтар, понад тисяча солдатиків, кожному з яких він вигадував імена!..
У нагрудній кишені Вінстон намацав свій скарб – три монети по пів крони, які йому дали батьки перед поїздкою. Він згадав, як сьогодні впустив їх на підлогу кеба, на якому вони добиралися до станції. Як вони з любою матусею повзали по підлозі, перетрушуючи солому на долівці. Через цю пригоду вони мало не спізнилися на потяг! Насправді Вінстон таки намацував ті монети в соломі, але не зізнавався – він сподівався, що раптом вони таки не встигнуть, раптом його омине це лихо…
Однак монети було знайдено, і вони встигли – останньої миті. І ось вони вже їдуть із мамою до того найзагадковішого місця, що називається "Сент‑Джордж".
"Може, хоч на мій день народження буде щось добре. До нього чотири тижні і два дні – ще довго, – думав Вінстон. – А до Різдва, коли я зможу повернутися додому на канікули, – взагалі сім тижнів! Сім! Вічність!"
Він знову торкнувся монет – вони були на місці. "Хоч буде за що купити тістечко, якщо не даватимуть їсти", – вирішив хлопчик. Він зауважив, що поїзд уповільнював рух, а мама відклала книжку, яку читала.
– Вже? – ледь здобувся на слово Вінстон.
– Вже, – луною відгукнулася мама.
І, твердо взявши синову долоньку, вона повернула ручку купе.
Найнявши візника, який повантажив їхні речі, мати і син рушили в путь. Накрапав сірий затяжний дощ, такий звичний для листопада в Англії. Але школи вони дісталися доволі швидко.
– Вінстоне, обережно! Намагайся не ступати у калюжі! – попередила мати.
Хлопчик і досі не міг збагнути: як можна оминати калюжі, коли вони всюди? "Ось у цьому відділенні – нові шкарпетки. Десять пар, не забудь, десять", – згадав він слова няні. І просто біля входу до школи, поки мама наполегливо смикала дзвоник, він зачерпнув крижану воду через верх черевика. Тут була своя перевага – човгаючи по паркету нескінченного коридора, Вінстон із задоволенням слухав чавкання, яке видавали його власні ноги та взуття.
У кабінеті директора на нього чекало нове випробування – йому подали чай з молоком. Чай був міцний, гарячий, і хлопчик щосили намагався "не зганьбитися" – не облитися й не розплескати напій. "Навіть якщо обпечуся – терпітиму", – думав він і згадував батькові слова: "Добрий початок – половина справи".
– Ну, хлопчику мій! Мені вже час їхати! – почув він.
Вінстон не вірив власним вухам. Як? Уже? Він ще навіть не допив чай!
– Мамо, а куди мені йти? Чи я житиму в цій кімнаті, серед цих стосів паперу? – вжахнувся він.
– Ні, юначе, – посміхнувся директор. – Ця посада поки що моя, але ваші амбіції мені подобаються. Прощайтеся з мамою, а потім вас проведуть до вашої кімнати.
– До моєї власної кімнати? – уточнив Вінстон.
– Ні. Ви житимете зі ще одним учнем.
Син і мати обійнялися.
– Вчися добре і завжди слухайся! Невдовзі побачимося, – сказала леді Черчилль, раптом швидко закліпавши віями.
Її тонкий ніс злегка почервонів. Леді Черчилль, намагаючись опанувати себе, швидко вийшла з кабінету директора. Хлопчик залишився сам. Він теж щосили намагався не заплакати.
– Тепер, юначе, прошу, – промовив директор, підносячи Вінстону коробку, підписану його ім'ям. Коробка була порожня.
– Що я повинен зробити, сер? – здивувався хлопчик.
– Вам слід покласти сюди ваші кишенькові гроші. І не кажіть, що їх у вас немає – всім хлопчикам батьки їх дають.
– А якщо я захочу щось купити? – обережно поцікавився Вінстон.
– Час від часу, раз на місяць, у нас відкривається лавка, в якій можна придбати що завгодно, – відповів директор.
– Справді? Мені потрібно тільки попросити мої гроші? – здогадався хлопчик.
– Авжеж! Але не більше семи з половиною пенсів за раз, – твердо промовив директор, звівши догори вказівний палець.
Перед очима в нового учня школи Сент‑Джордж вихором пронеслись і розчинилися в повітрі булочки з полуницею і тістечка з кремом. Він дуже втомився і хотів якнайшвидше потрапити до "своєї кімнати". Нехай навіть із ще якимось хлопчиком, але переодягнути сухі шкарпетки, що пахнуть рідною домівкою. Про щось більше Вінстон навіть не мріяв. Натомість його привели до класу, де сидів якийсь чоловік.
– Чи вивчали ви латину? – запитав він суворо.
– Ні, – зізнався малюк. – Це така давня мова?
– Погано, дуже погано. Покоління неуків! Ось, прошу, – вчитель простягнув йому заяложену книжку, притримуючи пальцем сторінку. – Вивчіть тут. Незабаром я повернуся і перевірю. Спробуйте лишень помилитися!
Чоловік швидко вийшов, залишивши хлопчика самого.
– Мensa – стіл, – прочитав Вінстон про себе. Знизавши плечима, він вирішив зробити це вголос. – Mensa – о, столе, mensam – стіл, mensae – столу, mensa – столом, від столу.
Вінстон прочитав ще раз – раптом він чогось не зрозумів. Втретє, вчетверте… Не вбачаючи у прочитаному тексті жодного сенсу, він вирішив зробити те, що у нього завжди виходило добре – завчити напам'ять. Але виявилося, що цей трюк проходить тільки з чимось цікавим, суть чого він розуміє!
– Mensa – о, столе, – бубонів Вінстон. – Господи… Якщо вся латина така, мені її ніколи не перемогти!
Повернувся вчитель.
– Як успіхи? – запитав він, розглядаючи свої жовті нігті.
– Мensa – стіл, mensa – о, столе, – бадьоро почав Вінстон.
Суворий учитель підвів на нього погляд. Від хвилювання хлопчик аж спітнів, щойно вивчені слова раптом випарувалися…
– Mensae – столом… Від столу… Столу .... – намагаючись визначити "правильну відповідь" за непроникним обличчям латиніста, белькотів він.
– Зрозуміло, – відчеканив учитель, стиснувши губи у нитку. – Ви хоч втямили, що це таке?
– Можливо, це якась молитва про стіл? Молитва того, хто не має столу і кому він дуже потрібен, – припустив Вінстон. – Адже в багатьох країнах моляться саме латиною!
– Цікава версія. Але хибна, – глузливо сказав учитель. – Може, ви маєте до мене питання?
– Так! – вигукнув Вінстон. – Чому "mensa" означає не тільки "стіл", але ще й "о, столе"?
– Це кличний відмінок у латині. Він використовується, коли ви звертаєтеся до столу, волаєте до нього, – учитель вловив вираз жаху на обличчі нового учня та зітхнув. – Не зрозуміли? Коли ви говорите зі столом.
– Але я не розмовляю зі столами! – вигукнув Вінстон.
– За грубіянство вас покарають. І повірте, дуже суворо, – затарабанивши пальцями по столу, промовив учитель. – Безнадійний випадок. Навіть гірше, ніж я очікував.
Він знову вийшов, залишивши спантеличеного хлопчика.
"Мensa, – думав Вінстон. – Ось що справді безнадійно. Нісенітниця якась".
Невдовзі з'явився ще один чоловік – літній. Вінстон умить визначив, що це не вчитель, а хтось "безпечний". Хлопчик майже заспокоївся, коли цей служник звелів йому йти за ним до кімнати. "Нарешті", – радісно подумав Вінстон. Але прямуючи коридором, дійсно освітленим справжніми електричними лампочками, в розмові двох хлопчиків він чітко почув слово "різки".
У день народження, коли майбутньому прем'єр‑міністру Великої Британії виповнюватиметься вісім, його відвідає няня. Елізабет Енн запитає свого вихованця, чи подобається йому в школі. Але хлопчик, який вже встигне зрозуміти, що в Сент‑Джордж "навіть стіни мають вуха", запевнятиме її, що все чудово – достоту, як його кузени.
...