Вінстон Черчилль (Видатні особистості. Біографічні нариси для дітей) - Костюченко Ірина

Ви читаєте ознайомчий фрагмент твору! Купуйте повну е-книжку на сайті Yakaboo

Дорогі читачі!Перед вами книжка із серії мотивувальних біографій найуспішніших людей. Її можуть читати як діти, так і дорослі. Це незвичайна серія. Її написано в захопливій і доступній формі. Головні герої книжок – видатні особистості, які досягли надзвичайних результатів завдяки наполегливій праці та невичерпній вірі у власні сили. Наприкінці кожного розділу – запитання, які допоможуть дитині зрозуміти й запам'ятати найважливіше.

Книжки серії "Видатні особистості. Біографічні нариси для дітей" навчать дитину досягати цілей, не боятися труднощів, ніколи не здаватися та завжди вірити в успіх!

Вінстон Черчилль – один із найвидатніших політичних діячів минулого століття. З книжки ви дізнаєтесь про те, ким мріяв стати Вінстон Черчилль у дитинстві, де він зустрів кохання свого життя і як став прем'єр‑міністром Великої Британії, врятувавши країну під час війни.

Крім того, книга познайомить дитину із зовсім іншим Черчиллем. Він був дуже талановитим не тільки у військовій справі. Вінстон чудово малював, писав книги, власноруч побудував свій маєток і мав блискучу пам'ять. Якось він напам'ять прочитав 1200 рядків з книги про історію Стародавнього Риму, аби виграти парі. Такий герой не може не надихнути.

Пам'ятайте: батьківське читання – один із найбільш емоційних та пам'ятних моментів для дітей. Коли ви читаєте дитині – вона відчуває ваші турботу й любов.

Любіть своїх дітей! Говоріть їм про це! Вони дуже цього потребують…

Розділ перший.

"Якщо ви крокуєте пеклом – ідіть, не зупиняючись"

30 листопада 1874 року. Бленгеймський палац, Вудсток, Оксфордшир

– Здається, ви чимось занепокоєні, Емі? – леді Черчилль обдарувала покоївку чарівною усмішкою.

– Чи варто двічі за день випробовувати долю, мадам? – відповіла та, насилу застібаючи смарагдовий браслет на трохи розповнілому зап'ястку господині.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавилася жінка. Її рухливі брови злетіли догори, вдаючи щире здивування, а в карих очах затанцювали іскорки.

– Двічі та день гоцати – спершу на коні, а тепер ось на балі… – почала Емі.

– …Це цілком прийнятно для мене – Дженні, вільної дочки американських прерій. І якби я нею насправді не була, а була цією нудною англійською леді Рендольф Черчилль, як зазначено на моїй візитівці, ви б не посміли критикувати мої рішення. Чи не так, моя люба?

Леді Черчилль різко закрила зелене оксамитове віко скриньки з сережками, намагаючись удати суворість і гнів. Та ж хіба обдуриш покоївку‑американку, яка знала її ще пустотливим дівчиськом?

– Що ви, мадам! – вдала переляк Емі. – Мені й на думку не спало би вас критикувати! Я би не наважилася! Мене непокоїть ваш стан.

– Мене також! А надто стан мого тіла в цьому корсеті. Він на мені висить – затягніть щільніше!

Покоївка не перечила. Вона добре знала: хоч Дженні й називають леді, марно наводити їй бодай якісь аргументи – надто вже вона норовлива. Як їй пояснити, що жінка, вагітна на сьомому місяці, має бути хоч трохи обачною? Ось саме зараз, після двогодинної прогулянки верхи, її господиня збирається танцювати на цьому клятому балі! Що зробить з Емі лорд Рендольф, якщо з його дружиною станеться жахливе – ще й за його відсутності? А що скаже містер Джером, її колишній американський господар і батько леді Черчилль? Хто відповідатиме за щільно затягнений корсет? Певна річ, Емі! Та, яка його затягла.

Емі навіть уявити не могла, що коли б того дня вона не опинилася поруч із господинею і не діяла швидко й чітко, висувати претензії їй мало би набагато більше людей. Вже за три години на її слабкі плечі ляже величезна відповідальність – за долю світу, яку можна порівняти хіба з тією, що її колись візьме на себе майбутнє немовля, чиї слабкі рухи покоївка відчувала, затягуючи корсет своєї пані. А леді Черчилль все вимагала зробити з її незвично широкої талії витончений "пісочний годинник". "Щільніше, ще щільніше, – наказувала вона спітнілій Емі. – Ще є куди стягувати!"

Леді Черчилль танцювала. Один кавалер змінював іншого, після вальсу була мазурка. Їй важко дихалося. Не встигла зала зупинитися перед очима Дженні після кружляння під музику Штрауса, як залунала знаменита мелодія Шопена. "Як чудово, що чоловік поїхав! Мені так добре, що здається, ніби й не було останнього року життя. Все, як раніше", – подумала вона. Але її погляд ковзнув униз, по сукні…

"Ну, нічого, ще є два місяці", – леді Черчилль усміхнулася – і своїм думкам, і кавалеру, що запросив її на мазурку. Як і належить норовливій доньці прерій, вона майже не глянула на нього – лише рішуче подала руку.

Однак, зробивши кілька різких па, Дженні раптом зблідла і зомліла в незнайомих руках. Якби не витримка її випадкового партнера – вона би впала, просто тут, під ноги гостей.

Наступне, що відчула леді Черчилль – дошкульний запах нашатирю, від якого аж дух забило. Вона мотнула головою, намагаючись позбутися неприємних відчуттів. Наче крізь марево долинав дзенькіт металевих предметів, плескіт води, бубоніння трьох жіночих стривожених голосів і одного чоловічого.

Їй було дуже холодно. Дженні була впевнена, що зараз вона все вирішить. Треба лиш підвестися, дійти до свого ліжка – і все буде добре.

– Куди ви? – почула вона над вухом.

– Я змерзла – піду пошукаю чогось теплого…

Власний кволий голос здався леді Черчилль чужим. А чоловічий низький баритон нагадав їй капітана, який уривчасто віддавав команди. Майже як на тому кораблі, на якому вона понад рік тому припливла до Англії з Америки. "А якщо ми ще пливемо, і то був лише сон?" – подумала вона. Проте біль, що накотив хвилею, повернув її до реальності. Вона застогнала.

– Мадам, у вас передчасні стрімкі пологи. Ви мене розумієте? – звернувся до Дженні "капітан".

Вона кивнула та почула переляканий голос Емі:

– Корсет! Лікарю, що робити? Мене руки не слухаються!

– Та ріжте вже ці шнурки! І шпильки повитягайте – тільки ви знаєте, куди їх натицяно. А мені працювати треба… І з зачіски, з зачіски теж! – роздратовано кинув баритон.

– І браслет? І сережки? – швидко зметикувала Емі й закопошилася біля своєї пані.

Лікар звернувся до леді Черчилль.

– Вам буде неприємно, але все повинно минути дуже швидко. Наразі ви мусите слухатися тільки мене. Чуєте?

Вона зробила ще одну спробу підвестися. Її нудило.

– І без заперечень, леді. Я не ваша покоївка, а лікар… Не турбуйтеся, я хірург, не таке в Індії бачив, – сказав "капітан", поступово перетворюючись на незнайому людину з рудими бакенбардами, в жилеті та з закасаними рукавами сорочки.

– Так‑так, – тільки й змогла вичавити Дженні, заплющивши очі й до крові закусивши губу. – Тільки б це пекло закінчилося якнайшвидше‑е‑е‑е…

Так 30 листопада, під музику розкішного балу, яка заглушувала стогони, в крихітній кімнатці родового маєтку герцогів Мальборо, леді Черчилль, дочка заможного американського промисловця та дружина лорда Рендольфа Черчилля, члена партії торі й депутата британського парламенту, народила свого первістка.

Це була перша пригода для передчасно народженого хлопчика, якого за століття англійці визнають "найвеличнішим британцем усіх часів". Завдяки Богу, професіоналізму військового хірурга, який випадково опинився на балі, а також кмітливості трьох служниць, ця двокілограмова синенька грудочка погано, але самостійно дихала! Ба більше: хлопчик навіть попискував і агукав – либонь, почавши репетирувати одну зі своїх знаменитих промов, а чи формулюючи першу в'їдливу цитату. "Якщо ви крокуєте пеклом – ідіть, не зупиняючись", – так він народився, так він і жив.

Ці слова прозвучать на початку ХХ століття! А 1874 року, поки майбутній сер Вінстон‑Леонард Спенсер‑Черчилль опановував життя, а його мати заприсягалася, що більше дітей не народжуватиме, героєм дня став лікар! Він з усмішкою приймав вітання, не знаючи, куди подіти руки, почервонілі від частого миття.

– Вас не було лише півтори години! Це так дивно! Ви маг і чарівник, – захоплено вигукнула жінка років сорока п'яти, оточена п'ятьма доньками віком від 15 до 25 років.

– Гадаю, леді за подібних обставин ведеться сутужніше. Ви це напевне знаєте! – пожартував лікар.

– Народився семимісячним, як Наполеон, – зауважив гладкий літній джентльмен; здається, колишній міністр.

– Сподіваюся, що силою та хоробрістю цей малюк вдасться у "корсиканське чудовисько". Та нехай нащадок герцогів Мальборо принесе світу мир, а не горе та знегоди, – парирував виснажений хірург.

Тим часом він метикував, який рахунок виставити лорду Рендольфу Черчиллю, коли той повернеться. "Яку ж цифру туди вписати? Не хотілося б видатися занадто зарозумілим, одначе не варто й нітитися перед цим пихатим депутатом", – думав лікар, мружачись од світла. Він не знав і навіть припустити не міг, що коли б не потрапив на цей бал (він зовсім не хотів туди їхати – дружина вмовила), коли б не зосередився, не згадав лекцій на тему недоношених немовлят – який рахунок йому виставила б історія!

Запитання1. Представниками яких країн та народів були батьки Черчилля?

2. Хто такі лорд і леді, що означали ці титули у ХІХ сто‑літті й нині?

3. Хто з великих людей, крім Черчилля, народився семимісячним?

Розділ другий.

"Мужність змушує встати та висловитися, а також сісти та вислухати"

18 березня 1879 року. Резиденція віце‑короля в Дубліні, Ірландія

– Отже, ти їдеш, Вінстоне, – багатозначно промовив герцог, похитавши сивою головою.

– Так, дідусю. Ми всі їдемо. І я, і тато, і мама, і моя няня місіс Еверест, – відповів чотирирічний малюк, намагаючись нишком підгилити носаком черевика шматочок гравію.

Розмовляти з дідом‑герцогом Вінстону було нудно і трохи лячно.

– Що ти найбільше запам'ятав тут, в Ірландії? – поцікавився герцог.

– Як ми їхали до замку на театральну виставу. Йшов дощ, потім неначе пролунав потужний грім. Побігли люди. Я почув, як хтось крикнув: "Від директора залишилася сама рука зі зв'язкою ключів!" І здогадався, що вистави не буде.