Полювання з гончим псом - Гуцало Євген
Ось ми й допомогли... Бач, він такий красивий, що хочеться й називати твоїм іменем.
І він, лукаво жартуючи, назвав забинтованого собаку моїм іменем. І — дивно — той і справді, либонь, знався на гуморі, бо повернув до нас морду і крутнув хвостом.
— Ось і матимеш тезка! — стримуючи регіт, дошкуляв товариш.— Адже хто першим прийшов йому на допомогу? Ти! Тепер ви побратими.
— Годі тобі дражнитись,— мовив я, та в душі відчув, що якась частка правди в його щирих жартах таки є.
— А тепер треба захистити його від спеки. Зведемо журінь — палац у стилі рококо.
Отже, далі ми зводили над собакою "палац у стилі рококо": на розкарячкуваті патики, встромлені в пісок, наклали зеленого шелюгового віття. Тепер наш чотириногий пацієнт лежав у тіні, схований від літнього сонця, що стояло в зеніті, шлючи на землю шмальке проміння. Це проміння кусалось, як шершні, й мої плечі, не прикриті сорочкою, стали гарячі, мов черінь.
Товариш сидів на піску, ворушив пальцями ніг, наче збивав із них невидиме полум'я денної спеки.
— Ти коли-небудь бував на полюванні із гончим псом?
— Із гончаком? Доводилось, та не часто.
— Яка розкіш, правда? — Бліда шкіра на його глекоподібному, вилицюватому обличчі раптом заграла відтінками втіхи і захоплення, які були пережиті колись, а тепер яскравим спомином хлюпнули у свідомість.— Досвідчені мисливці розповідають: є такі гончаки, які знають, де причаївся звір. От інший гончак може метушитись між кущами та деревами, йти навмання, наосліп і, дивись, випадково наполохає і підніме звіра. Такий гончак може пройти мимо звіра, не підніме, той так і зостанеться лежати. Але ж є майстри, які не тільки піднімуть із землі, а й потім переслідують із розумом, із толком... Знаєш, які зайці хитрі, як вони петляють, як вивертаються? Щоб іти за зайцем і читати його карколомні сліди, потрібні не тільки досвід, нюх і завзяття, а й талант інтуїції, отієї тваринної підсвідомості, про яку ми можемо тільки здогадуватись.
— Інтуїція, підсвідомість...
— А ти ж думав!.. Чуття, нюх!.. Може, наш пацієнт саме з таких? Може, він тонко вміє читати заячі сліди? Може, він гарно йде за красним звіром — вовком чи лисицею? Може, він артист своєї справи, бо в кожній справі насамперед цінуються артисти, митці.
Дивно було вести розмову в таку літню спеку про осіннє чи зимове полювання.
Раптом наш "палац рококо" здригнувся, зашелестів, і мій тезко, зодягнений у мою ж таки сорочку, вибрався на волю. Там, де була рана, сорочка червоніла плямою вже присохлої крові. Собака, вправно перебираючи лапами, спершу ступав неквапно, а далі все хутчій і хутчій — до берега, до води.
— Агов, ти куди? — вражено поспитав товариш.— Бач, оклигав, ожив...
Мені в першу мить не повірилось, що все те відбулось насправді. Собака, ставши на березі передніми лапами на мокрий пісок, ледь-ледь задер морду і завив-заскімлив. Скімлення було розпачливе й тужливе, але, звичайно, могло долинути недалеко. В усякому разі, не могло подолати обшир дніпровської води й долинути до протилежного берега, де в затінку лісу, поміж кущами та деревами, біліло наметами молодіжне стійбище. Те стійбище, яке вечорами і вночі відгукувалось у наших вухах піснями і гітарними переборами.
— Сумує,— стьмянівши поглядом, сказав товариш.
— Може, від болю виє?
— Раніше ж дужче боліло, та не завивав... А тепер — від туги... Бач, очуняв, отямився, тепер уже має силу на тугу...
Так, правда, собака тужив за своїм хазяїном, за тими хлопцями, що привезли його на самотній острівець, щоб здихав на безлюдді. Скімлення то звучало жалібно й тоненько, мовби подзвін павутинки, а то набирало на силі, відлунювало глухою безвихіддю.
— Буває ж! Від нього відреклись, живцем здихати змусили, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за жорстокість незрадливою любов'ю. Вірність! В кого ж тоді вчитись вірності, га?
Хай запитання мого товариша зостанеться риторичним, бо що я міг відповісти?
— Врятуємо гончака. Не може бути, щоб не врятували такого породистого пса. А масть яка! Чистокровний! Я на моторці гайну до села, попрошу в лікарні ще деяких ліків — риб'ячого жиру, марганцевокислого калію, бинтів. А не зможу дістати в лікарні, то в колгоспі на зооветпункті, правда? Не відцураємось від твого тезка... Уявляєш, як восени підемо з ним на полювання?.. Ну, я побіг!
Скоро почулось хрипкувате пострілювання мотора, яке все віддалялось — і згасло. Собака, наче отямлений тими механічними звуками, вмовк, а потім став бігати по білій смужці піску над річкою. Бігав повільно, туди-сюди й весь час позирав на безкраїй дніпровський простір. У мій бік не дивився. І раптом чи то розчулення, чи то співчуття гострою судорогою пройняло моє тіло, в горлі засудомило, запекло, й очі спалахнули отим болем, який передує сльозам. Зусиллям волі переборов хвилинну слабкість...
Слід було навідатись до рибальських снастей, і я став кликати собаку з собою. Він ніяк не реагував на мої прохання, та коли я рушив і вже йшов по гарячій, шелесткій траві, очманілий від спеки, він таки побіг слідом.
— Ховайся в намет! Хай буде тобі за лікарняну палатку. Зрозумів? Гайда в госпіталь...
Проте він сів біля входу до намету, міцно поставивши білі передні лапи й зовсім по-товариському висолопивши тремтячий віхоть довгого язика. Він був самою лагідністю, слухняністю і доброзичливістю. Кинув йому шматок ковбаси — й скоро ковбаса зникла в ікластій пащі. Я всміхнувся мимоволі: все-таки дивно було бачити, як пасує йому комірець моєї сорочки, що правила за бинт.
По Дніпру — за течією й проти течії — обіч острівця снувало безліч усяких човнів найхимерніших конструкцій. Снували, зостаючись поза моєю свідомістю, та цей звук мотора виділився з-поміж інших своєю наростаючою міццю, і я зацікавлено підвів голову. Справді-бо, цей човен, перетнувши обшир ріки, майже наблизився до острівця і наступної миті тицьнувся носом у пісок зовсім неподалік.
Вправно заглушивши мотор ще за кілька метрів од берега, а потім — напружившись усією доладною постаттю, різким рухом дужих рук — витягнувши човен на пісок, ступила на острівець дівчина у купальнику. Спершу, здається, вона намірилась піти в протилежний бік, та, поглянувши на наш намет, подалась сюди.
Стрункі повні ноги впевнено ступали по каймі піску, яку лизала дрібна хвиля. Ще зоддалік було помітно, що дівчина вродлива, що вона знає про свою вроду, а тому тримається незалежно, вільно. Розпушене житнє волосся здригалось на плечах, облямовуючи двома хвилястими контурами кругле обличчя. Пелюстка верхньої губи ледь задерлась угору, надаючи її обличчю ще й якогось пустотливо-задерикуватого виразу. Та цей задерикувато-пустотливий вираз наче тонув, наче гаснув у повені сяйва, яким полум'яніли її очі.
Мовби ввібравши безмір дніпровської блакитної води, мовби переповнившись небесною блакиттю, вони видимими, магічними хвилями тепер випромінювали ті чари літа, які могли, мабуть, вміститись тільки в дівочих очах.
— Альбатрос! — озвалась дівчина.
Та не встигла вона ще й озватись, як собака, що досі непорушно сидів біля намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилась навколішки, стала гладити обома долонями — то передні лапи, то шию, то між вухами.
— Господи, а ми всі вже думали, що Альбатрос здох,— сказала дівчина, підійшовши ближче. Собака торкався грудьми її колін і намагався зазирнути в обличчя.— Хто його зодягнув у таку модняцьку сорочку? А ми думали, що на острові нікого нема.
Дивне відчуття — захоплення вродою і водночас ворожості — звідав я в ту хвилину, коли похмуро слухав дівчину. Вона була втіленням краси, дозрілості; свіжою енергією дихала кожна її клітинка.
На шиї, теліпаючись на срібному ланцюжку, блищав медальйон: чоловічий профіль, що нагадував зображення давньоримського легіонера.
— Це ваш собака? — зрештою запитав я непривітно.
— Мій?.. Ні, це собака Петра Одарченка, мого товариша. Ми в одній компанії.
— Навіщо хлопці привезли собаку на острів? Що з ним сталось?
— Ну, варили рибальську юшку над багаттям. Ну, випили, борюкались... І перевернули казан із окропом... А тут підвернувся Альбатрос і мало не весь обварився.
— І привезли собаку на острів, щоб тут здох? А чому не спробували рятувати?
— Ніхто вже не мав ніякої надії.— В її голосі не було й тіні вини чи жалю за тим, що так склалось.— Як лікувати? Чим?.. Всім було жалко, що здихатиме в нашому таборі, ось і надумали відвезти сюди.
— Якби тут здохнув, то було б не так жалко?
— Я не винувата,— подзвінкішав її голос, а очі так і промінилися хвилями м'якого, рівного сяйва.— І якби мені не було жалко, то я не переправилася б сюди. Хоч хлопці й не пускали. Я втекла...
— Переправились глянути, чи він уже здох?
— Але ж Альбатрос не здох! — з притиском заперечила. Й вузька долоня її лівої руки опустилась на шию Альбатроса, тонкі пальці з лакованими нігтями в судомній ніжності м'яшкорили шкіру.— Це ви... піклувались?
Я дістав із води спінінг, оглянув снасть, замість з'їденої наживки начепив свіжу, знову закинув у річку. Так само дістав другий спінінг, насилив на гачки гірлянду черв'яків. І вудку-поплавчанку оглянув. Мої рухи були демонстративно повільні. Волоока дівчина стовбичила за моєю спиною ні в сих ні в тих.
— То хай Альбатрос залишається з вами? — зрештою озвалась дівчина, що вже намірилась іти.— Чи, може, взяти з собою?
— Навіщо? Аби ошпарити окропом собаку ще з другого боку?
Тепер, дивлячись на неї — молоду, вродливу, певну своєї сили і незалежності,— я намагався в свій гнівний погляд вкласти всю зневагу й осуд не так, може, до неї, як до всього їхнього жорстокосердого товариства.
Дівчина, нітрохи не нітячись під моїм поглядом, сказала:
— Але ж собака не ваш, правда?
— А чий? — Від її вбивчої логіки можна було знетямитись.— А чий собака?
— Я ж бо сказала, що Петра Одарченка. А йому подарував батько...
Тут і причалив до берега мій товариш, який нарешті повернувся з села. Ніс човна, зоставляючи срібні водяні вуса, м'яко прошерхотів по береговому піску. Припалений шмальким сонцем, його атлетичний торс посвічував синім відблиском, як дамаська сталь. Пасма чуба, схожі на кукурудзяне волоття, од річкового вітерцю зібралися в жмут, що мало не козацьким оселедцем завіявся йому за вухо.
— Як твій тезко? — спитав, кинувши побіжний погляд на дівчину.— Живий-здоровий? А ліки я справді-таки дістав у ветеринара, в хаті його, живе над Дніпром...
— Знаєш, як звати мого тезка? Альбатросом...
— Зрозуміло...
