Острів доктора Моро - Герберт Уеллс

Млінг не знав, що трапилося за огорожею,- він саме рубав у той час дрова і почув, як його кличуть. Далі вони пішли разом, гукаючи Моро. Дорогою вони натрапили на двох тварино-людей, що слідкуючи за ними, причаїлися в кущах; їхні жести і вся постава виглядали так підозріло, що стривожили Монтгомері не на жарт. Він озвався до них, але тварино-люди, наче почуваючи якусь провину, майнули геть. Тоді він перестав гукати Моро. Проблукавши марно ще якийсь час, він зважився заглянути до хижок у розщелині.

Там було порожньо.

З кожною хвилиною усе більш стривожений, він рушив своїми ж слідами назад. Незабаром він зустрів двох свино-людей, що я бачив у день свого приїзду, як вони танцювали; роти в них були в крові, а самі вони - надзвичайно збуджені. Вони якраз пробиралися крізь папороть, та вгледіли Монтгомері й зупинилися з лютим виразом на обличчях. З деяким острахом він хльоснув на них батогом, але свино-люди відразу кинулися на нього. На таке не зважувалась іще жодна тварино-людина! Одній він прострелив голову, а на другу накинувся Млінг, і, зчепившися, вони удвох качалися по землі. Нарешті Млінг підбив свино-людину під себе і вп’явся зубами їй в горлянку; у цю мить Монтгомері її й застрелив. Млінга він насилу примусив іти за собою.

Після цього вони поспішили назад до загорожі. Дорогою Млінг несподівано шаснув у кущі й витяг звідтіля низеньку на зріст оцелото-людину, 6 так само заплямовану кров’ю; вона накульгувала на поранену ногу. Тварина трошки відбігла, а потім повернулась і злякано кинулась на них. Монтгомері - хоча мені здається, що в цьому не було конечної потреби,- застрелив її.

- Що ж усе це означає? - запитав я.

Він похитав головою і знову взяв пляшку з коньяком.

Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я сказав йому, що з Моро, певне, щось негаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо вияснити, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але кінець кінцем погодився з моєю думкою. Ми трохи поїли і втрьох подалися на розшуки.

Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї,- свою сокиру він загубив під час сутички із свино-людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Він сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці,- щастя, що саме ліва! - у правій тримав я револьвер.

Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Млінг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.

- Він помер,- промовив чийсь тремтливий голос.

- Він не помер, він не помер,- бурмотів інший.

- Ми бачили, ми бачили,- заторохкотіло кілька голосів.

- Егей! - зненацька вигукнув Монтгомері.- Гей, ви!

- Нема на вас диявола! - гукнув я, стискуючи револьвер.

Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич - облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину,- я вже впізнав її по голосу,- і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.

Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:

- Хто с-сказав, що він помер?..

Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.

- Він помер,- озвалася та.- Вони бачили.

Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.

- Де він? - спитав Монтгомері.

- Там,- кивнуло головою сіре створіння.

- Чи існує й зараз Закон,- запитала мавпо-людина.- Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?

- Чи існує зараз Закон? - повторила істота в білому.- Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?

- Він помер,- знову озвалася сіра потвора.

Всі стояли, пильнуючи за нами.

- Прендіку,- звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене.- Мабуть, це він помер.

Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:

- Діти Закону, Він не вмер.

Млінг звів на мене свій проникливий погляд.

- Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло,- провадив я.- Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він... там,- я показав на небо,- і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!

Я рішуче дивився на них. Їх пройняв трепет.

- Він великий, Він милостивий,- промовила мавпо-людина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.

- А те створіння? - запитав я.

- Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло,- сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.

- Ото й гаразд,- буркнув Монтгомері.

- Той, Другий, котрий з батогом...- почала вона.

- Ну? - гостро глянув я.

- ...сказав, що Він помер.

Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.

- Він не помер,- повільно промовив Монтгомері.- Не помер - і все. Не помер, як і я.

- Є такі,- докинув я,- що порушили Закон. Вони мусять померти.