Острів доктора Моро - Герберт Уеллс

style="">Захрустів хмиз, теж десь праворуч,- то, ламаючи гілля, пробивав собі дорогу важкий кінь-носоріг. Тоді нараз у гущавині, в півтемряві буйних заростей, я побачив те зацьковане створіння. Я аж завмер. Зіщулившись, воно припало до землі й через плече поглядало на мене своїми блискучими зеленуватими очима. І тут сталося зі мною щось дивне, щось зовсім незрозуміле; дивлячись на це чисто по-звірячому принишкле створіння з яскравим блиском в очах, з напівлюдським обличчям, спотвореним від страху, я знову помітив у ньому людську подобу. Ще хвилина - і решта переслідувачів побачать свою жертву, кинуться на неї і схоплять, щоб знову піддати неймовірним тортурам за огорожею. Я рвучко вихопив револьвер і вистрілив у охоплені жахом очі.

У ту ж мить гієно-свиня також побачила леопардо-людину і, шарпнувшись, із пронизливим виском, жадібно вп’ялася зубами їй у шию. Вся зелена хаща довкола мене заколихалася й затріщала від навали тваринного люду. Одна за одною вихоплювалися постаті переслідувачів.

- Не вбивайте його, Прендіку! - гукав Моро.- Не вбивайте!

Я побачив, як він продирався вперед, пригинаючись попід листям папороті.

Він зараз же угамував гієно-свиню, вдаривши її ціпком, а тоді разом із Монтгомері відігнав і збуджених запахом крові тварино-людей, а надто Млінга, подалі від тіла, яке ще здригалося на землі. Та сіра потвора, прошмигнувши в мене під рукою, стала втягувати носом повітря. Решта збуджених тварин юрмилися навкруги, силкуючись побачити все зблизька.

- Хай вам біс, Прендіку,- озвався Моро.- Він був мені потрібний.

- Шкодую, що так сталося,- відповів я, хоча зовсім і не шкодував.- Все це трапилося вмить.

Я почував себе зовсім виснаженим од надмірного збудження і втоми. Обернувшись, я пробрався крізь натовп тварино-людей і пішов собі схилом догори на саме верхів’я острова. Я почув, як за наказом Моро троє закутаних у біле бико-людей потягли жертву вниз до води.

Тепер я міг залишитися на самоті. Натовп з чисто людською цікавістю посунув за трупом, сопучи та бурмочучи щось, коли бико-люди тягли тіло на берег. Згори мені було видно на тлі підвечірнього неба чорні силуети, що волокли до моря це мертве тіло. Нараз у голові в мене майнула думка, що всі події на цьому острові позбавлені здорового глузду.

На березі, між камінням, біля Монтгомері й Моро стояли мавпо-людина, гієно-свиня та ще дехто з тваринного люду. Усі вони були вкрай збуджені й галасливо висловлювали свою вірність Законові. Однак я був цілком упевнений, що гієно-свиня також причетна до загибелі кролика. Я зрозумів, що, незважаючи на всю незвичайність і карикатурність цих істот, я бачив тут людське життя в мініатюрі, у якому переплелися інстинкт, розум та доля. Волею випадку загинула не звичайна людина, а людина-леопард. Тільки й різниці.

Бідолашні тварини! Тепер я починав бачити зло, що несла з собою жорстокість Моро. Досі я не замислювався над тими муками і страхом, яких зазнавали ці нещасні жертви після виходу з його рук. Я здригався, уявляючи собі страждання в загорожі, але зараз це здавалося мені менш важливим. Колись це були тварини з інстинктами, пристосованими до навколишнього середовища, і вони були щасливі, наскільки це можливе для живих істот. А тепер їх скуто путами людських умовностей, живуть вони під тягарем постійного страху, підвладні законові, якого не здатні збагнути. Їхнє існування, наче на глум, прибране в людські форми, почалося із страждань і усе було сповнене внутрішньої боротьби й дикого страху перед Моро - і заради чого?.. Я був обурений з такого безглуздя.

Коли б Моро мав якусь зрозумілу мені мету, я міг би хоч трохи симпатизувати йому,- не такий уже я противник жорстокості. Я спробував би частково зрозуміти дослідника, навіть якби вчинки його породила ненависть. Але ж він був такий незворушний, такий байдужий. Просто Моро полонили цікавість і дикі безцільні досліди; скомпонувавши нове створіння, він пускав його в життя на якийсь там рік, щоб воно боролося, помилялося, страждало і, врешті-решт, гинуло в муках. Ці істоти були нещасні уже самі по собі: колишня їхня тваринна ненависть спонукала їх переслідувати одне одного, а Закон на деякий час тільки утримував їх від запеклої боротьби й неминучого кінця, властивого їхній звірячій природі.

У ці дні мій страх перед особою Моро заступив страх перед тваринним людом. Я був у якомусь хворобливому стані, важкому, тривалому, що залишив глибокий слід у моїй свідомості. Правду кажучи, я втратив усяку віру в здоровий глузд світу, коли побачив болісні страждання на цьому острові. Сліпа доля, наче величезний немилосердний механізм, викроювала живі істоти, надаючи їм певних форм. І мене, і Моро із його жагою до досліджень, і Монтгомері з його пристрастю до пияцтва, і тваринний люд із його інстинктами та вбогим розумом - усіх нас крутили й шматували, безжалісно й неминуче, безкінечно складні колеса долі. Але цей стан охопив мене не одразу. Мені навіть здається, що, розповідаючи про це тепер, я трохи випереджаю події.

 

XVII. КАТАСТРОФА

 

 

Не минуло й шести тижнів, як я втратив усякі почуття, крім відрази й огиди до ганебних дослідів Моро. Єдина моя мрія була - втекти від цих жахливих карикатур на подобу творця нашого, повернутися до приємного й здорового спілкування з людьми. Мої брати-люди, з якими мене було розлучено, тепер уявлялися мені ідилічно-добродійними та прекрасними. Приязнь моя до Монтгомері не зростала. Його тривале життя поза людським суспільством, його прихована пристрасть до пияцтва, його очевидна симпатія до тварино-людей - все це відштовхувало мене від Монтгомері. Кілька разів я залишав його самого, коли він ішов до них. Я всіляко намагався уникати спілкування з тварино-людьми. Здебільшого проводив я час на березі, виглядаючи рятівного вітрила, яке ніколи не з’являлося, аж доки одного дня не впало на нас велике горе, що зовсім змінило моє життя на острові.

Сьомого чи восьмого тижня після мого прибуття,- а може, й більше минуло вже часу, я не завдавав собі клопоту вести точний рахунок дням,- сталася ця катастрофа. Вона скоїлася вранці, наскільки пам’ятаю, годині о шостій. Я встав і поснідав зарані, бо мене розбудив галас тварино-людей, що саме приносили дрова до загорожі.

Після сніданку я підійшов до відкритих воріт кам’яної стіни і зупинився там, покурюючи сигарету й милуючись свіжістю вранішньої години. Незабаром з-за рогу загорожі з’явився Моро. Привітавшись, він пройшов повз мене; я чув, як