Українська література » Класика » Мазепа - Лепкий Богдан

Мазепа - Лепкий Богдан

Читаємо онлайн Мазепа - Лепкий Богдан

Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить?" — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.

"Та це він ріжок з табакою має",—відповіли козаки.

"Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спробував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'яке і кість тонка — чи не шляхтич який!"

Гетьман глянув і мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари і кобеняк і відвести до свого шатра.

Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.

Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства. Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.

ШПИГ

"Ось і він!" — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які відділяли гетьманову квартиру від решти табору.

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи спідлоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця подряпані і голова світить плішами.

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: "Ступай!"

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом ішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадкового чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом — побалакають.

"До побачення!"

Орлик і Ломиковський не відходили.

"Не спішитесь?"

"А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком?" — спитав Ломиковський.

"Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найповніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варта хай нікого в шатро не пускає, нікого! Прощайте!.."

"Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку.— Але ж потерпіли ви, отче, страданія і то не від ворога, а від моїх людей".

"За добре діло варт і муки прийняти".

"Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табір?"

"На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страждання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були".

"Ще й який жаль. Добрі зуби — то й шлунок добрий, а добрий шлунок — це основа здоров'я. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба",— і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

"Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли".

"Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили".

"Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки".

"Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!"

"Били?"

"Ой били, ваша милосте, ой били",— лементував патер.

Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

"А листи? Чи не відібрали у вас також і листів? Ради Бога, кажіть!"

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

"Говоріть! — наглив його гетьман.— Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову".

Патер хитро підморгнув очима.

"Отже?"

"Отже, лист тут..."

"Де?"

"На плечах, милосте ваша, на плечах".

"Як то на плечах?"

"Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його королівської милості Карла XII".

"Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка".

"Авжеж, що тому. Без нього й письма не відчитаєш".

"Ну,— здвигав раменами гетьман,— чого вже люди в тій війні не вигадують, далі й найбільша осторожність не допоможе, хто хоче перехитрити — перехитрить".

"Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане н о н с е н с о м".

"Почекаємо ще трохи,— сміявся гетьман.— Відколи світ, відтоді й війна, і поки його — поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його т р і б у т у м віддати".

"Віддайте кесареві, що кесаря".

"Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Саrolus rex".

"Добре пише",— відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

"Гадаєш?"

"Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу".

"Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі".

Тринітар припіднявся з місця. "Сratias ago magnificentiae vestrae".

"Еrgo, ad rem!" — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні.

"В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман свому гостеві змиє спину". .

"Добре, що не голову. Саrolus rex xотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти на верх, і тоді був би с а м о й б о л ь ш о й с к а н д а л".

"І били ж би козаки, пізнавши патра".

"Ой били ж би, милосте ваша!"

"Обнажай тілесо своє, преподобний отче!"

ПІДПИСАЛИ

Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae, на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської українською мовою.

Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657 було безперечно переводним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.

Цей великий кінь і стояв отсє перед ним готовий до дороги.

Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставатися під начальним керуванням українського князя-гетьмана і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

Крім писаних пунктів отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністр короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важкий історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.

Гетьман перехрестився тричі.

"Богові хай буде дяка".

"Во віки віков",— додав від себе патер.

"А тепер,— звернувся до нього гетьман,— підеш, отченьку, до нори".

"Я?"

"Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а. насправді на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести далі. Кривди за свою службу не матимеш".

"Вірю".

Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.

"Щоб йому ні один волосок з голови не злетів!"

* * *

Надходили старшини.

Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розмовляли між собою.

Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної, вулиці, видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.

"Спішно їм приставати до шведів,— казав гетьман,— Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше, що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився".

Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі.

Сонце сходило з полудня. Табір був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. "Січ,— погадав собі.— Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождеві числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це різниця. Ще й яка!"

Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе.

"Ось і Зеленський надходить, і Горленко",— сказав гетьман.

Ломиковський кивнув їм, щоб скоріше йшли. Ті прискорили крок.

Зеленський відправив свого писаря і привітався з гетьманом.

"Про що ти так зі своїм писарем балакав?"

"Не дають мені спокою, щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ".

"Все та сама пісня! — сказав гетьман,—будь ласка, в шатро".

Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.

"Ще нам Апостола бракує,— сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло.— Сідайте, будь ласка,— запрошував гостей.— Пилипе, налий чарки, насухо не добре говорити, в горлі дере".

Генеральний обозний і полковники вихилили спорі чарки угорського вина.

Надійшов Апостол.

"Можемо починати,— сказав Орлик.— Говоріть ви, пане генеральний обозний".

Ломиковський відкашельнув: "Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда.

Відгуки про книгу Мазепа - Лепкий Богдан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: