Мазепа - Лепкий Богдан

Цар лихий, що при мордованні не були.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

* * *

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

"Гарно як",— говорить Головкін.

"Поетично",—-підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парк доглядав огородник.

"Хороші рози",— кидає мимохідь Головкін.

"Да колци імєют",— відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів і входять у долину, до великого, темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки, як стогне, сопе, ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли.

Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона крапля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою: "Тю, Юха така".

Головкін дивиться на нього.

"Молодець!"

"Рад служити милості вашій",— відповідає солодко, всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру.

"Не реви!"

Піддячий з бумагою на бочці сидить, дерев'яна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає,— щось пише.

"Виголосив що?" — питається піддячого канцлер.

Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:

"Після шостого удару сказав: ,Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів'".

"Більше ніщо?"

"За шостим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник!"

"Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А далі?"

"Дістав ще два удари і повів: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся'".

"Більше ніщо?"

"По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лише ревів".

"Скотина... Винести проч!"

Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном і несуть у палату, залишаючи червоні сліди за собою.

"Кочубея давай!" — наказує Головкін.

Привели генерального суддю.

Кочубей ішов, як віл у різницю.

Світ перевертався дороги дном.

Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь підлого гультяя, як розбишаку?

Він донесе його височеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.

Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.

Між двома драгунами ішов.

Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.

"Василь Леонтієвич, признавайся!" — гукнув на генерального суддю канцлер.

"Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав".

"Не хочеш по добру, так на муках розповісь. Розбирайсь!"

Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли, сурми, литаври — бій...

"Беріть його!"

Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!

.Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.

"Старьо!" — сплюнув з погордою кат і відступив набік.

Кочубей лежав без духа.

* * *

Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.

"Бити, та не вбивати,— радив Шафіров,— вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина".

"Дрянь етакая, нікому ненужная тряпка",— сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.

Дочутилися, підвели — відповідай!

Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.

Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, та не поспіває.

"Повтори!" — наказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.

Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.

Драгуни стережуть його.

Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.

Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранг, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет: кості, м'ясо, шкіра, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. .Правди ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і наклепником, щоб тільки визволитися з їх рук.

Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Що лиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке інше,— це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.

Підвели — тепер, запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кігтях. Зостається одне — брехати!

* * *

Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Він увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: "Стерво!"

Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?

Взагалі Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево, той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..

Остається одно — брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: скільки батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скоріше? Чому слухав Любов Хведорівну, забуваючи про вчинок її праматері Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...

* * *

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб — краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порізнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці навхрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...

Брехати, брехати, брехати!

* * *

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

"Кажуть, з п р и с т р а с т і є м питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Не легка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є — кого попаде... Верховний кат".

"Є ще яка робота?" — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб.

В підвалі повітря, що витримати годі.

Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає.

"Не можна більше питать,— каже.— Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох".

Царський суд погоджується з гадкою Озєрова.

"На нині досить. Можеш іти!" — звертається до ката піддячий.

"Поклич хірурга!"

Прийшов.

"До пам'яті цього тут привести,— наказують,— це твоя річ!"

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

"Говорять тобі? Чув?!"

* * *

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

"Чи не краще б їм поробити п а р и к и?" — зауважує Шафіров.

"Борошно дешевше,—відповідає Головкін.—А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з париком. І одно лишнє, і другого не треба".

"Суєта",— потверджує Шафіров.

Вдихають свіже повітря. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

"Гарно як!.." — каже Головкін.

"Поетично",— підтверджує Шафіров.

"Тим двом вже не до того".

"Їм і життя не миле".

"Що таке життя? — філософує Головкін.— Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т і є м. І не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,— б'ють".

"А все ж таки завзяті ті черкаси,— говорить Шафіров.— Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому".

"Гадаєш, вірю? — запитує Головкін.— Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда".

"Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!"

"Го, го!"

"А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав".

"Треба".

* * *

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

"Вертаймо".

Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.

"Забагрив б а ш м а к".

"Добре, що руки чисті",— потішає Шафіров.

"Один чорт..."

ВИНА І КАРА

Суд тривав дванадцять днів.

Судді не поспішали, щоб не погадав цар, що діло поверхово розбирали.

Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.

Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.

Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.

Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!

Присуд короткий і гострий.

Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і наклепників, котрі в такий гарячий воєнний час мають сміливість турбувати його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.

Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька — в Архангельськ у жовніри.

Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.

Федора Осипова похвалити за службову пильність.