Іду на вас - Опільський Юліан

Відроджений взимку Дажбог вивів у світ заквітчану, умаєну княгиню Весну та показав лісам, горам, степам, лугам, людям і богам.

Вийшли люди з задимлених хат вітати Весну-богиню співом, танком та жертвою, а і боги глянули ласкаво на гожу дівчину, що з далекого підсоння ішла у заморожений край — землю Дажбога — увінчати світ красою. Зірвався Стрибог з ложа снігових хмар та кинувся ладити весні прийом, Віддих його нісся з полудня та заходу, стопив сніги своїм теплом, а що залишилося, сполоскав теплим весняним дощиком… Поплили льоди-криги ген у Руське море, заграли води, а на чорному, сірому або бурому гіллі дерев з’явилися жовтавозелені пуп’янки.

Був вечір. У світлиці в Заліссі сиділи після вечері воєвода з жінкою, Лют та кілька бояр. Старий Рогдай вже спав у одрині, а Калина клала на порозі мисочки з останками поживи для домових та душ померлих, що у весняному вітрі відбувають свої мандрівки з темного заходу у золотий край сонця на сході.

Мужі радилися, коли їм виступати у похід.

— Крига сплила і перші повені минули, — говорив Мстислав. — Води ще доволі і, певно, не бракує її під човнами по мілинах. Завтра вдосвіта роз’їдемося по селах та городах і через вісім днів з’їдемося на перевозі. Там заждемо ще п’ять — шість днів, принесемо коня в жертву Перунові, а козла — водяним і поїдемо.

Затремтіли уста Калини. Вона відвернулася і рукавом закрила очі.

— Не плач, Калино, — сказав Мстислав, усміхаючись до своєї любої "хоти". — Боги добрі, боги ласкаві вернуть тобі чоловіка. Не всі впадуть у бою, а мене кличе туди не лише бажання невмирущої слави, але й вдяка до князя, якому всім завдячую.

— Плач, Калино, плач, — сказав Лют, — як добре плакатимеш, то Мстислав не поїде, бо Дністер знову прибуде.

Бояри засміялися, але Калина обтерла очі і поважно глянула на присутніх.

— Не смійтеся, мужі, з безсильної жінки. Плачу я з безсилля, але плачу і з жалю над вами. Для чого Святославові Болгарія? Чи у нього своїх волостей нема? А якщо їх треба, то чому не найме собі варягів, печенігів чи яку іншу погань і не йде з ними розбивати головою стіни? Коли б ви боролися за Руську землю, захищали жінок, дітей, земляків, богів чи хати, я перша благословила б Мстислава на рать. Але боротися й гинути для волі одного, це недобре діло, і богам воно не може подобатися. Побачите, що ці війни скінчаться колись нещастям усієї землі, а тоді згадаєте моє слово.

Очі Калини горіли, лице паленіло, від неї йшов якийсь блиск, коли говорила ці слова. І слова ці зробили враження на присутніх.

Всі замовкли, ніхто не сміявся, Лют підповів молодій жінці.

— Усе, що кажеш, це правда, але правда і це, що боги не на те дали людині силу, щоб гнила за піччю. Нема ворога в краю, треба його на чужині пошукати. Крім цього, Святослав не силує нікого йти у похід, а як хто щось береться зробити в житті, то повинен це довершити або згинути, бо самі боги прокленуть того, хто обіцяє, а не додержить. Ми добровільно пустилися йти за князем, тому мусимо стояти при ньому до нашої або до його смерті.

— Так, — сказала на це Калина, — тому-то й я не здержую Мстислава, але ще й помагаю йому, де можу. Все-таки вільно мені жаліти його, вільно і серцю віщувати лихо…

Голосний гавкіт собаки перервав розмову в хаті. Крук, який звичайно лежав під столом біля ніг господаря, кинувся й собі до дверей. Вони відчинилися, а знадвору ввірвався у світлицю сильний подув весняного вітру. Запалахкотів огонь на комині, сипнув іскрами, у хаті потемніло, а коли знову розгорілися ялові колоди яскравим полум’ям, у дверях з’явилася неначе якась мара. На порозі стояв худий, обдертий чоловік, покритий грязюкою від стіп до голови. Очі його палали гарячкою, уста зчорніли, а на висохлому жовтому лиці виднілись темночервоні плями.

Раптом, поки ще ця мара промовила слово, зірвався Мстислав з лави, кинувся до прихожого і обняв його, як брата, як друга.

— Рославе, брате, що з тобою? — крикнув. — Звідки тебе несе у мою волость? Гей, рятунку! — закликав, коли бідолашний мандрівник повис у нього на руках, мов неживий.

Метнулася Калина за грітим пивом та сорочкою у пекарню, а мужі роздягли зомлілого сміхуна. О, як мало нагадував він колишнього рибалку з забутого острова! Шкіра й кості, зле погоєні рани та синці на всьому тілі, два відморожені пальці на нозі, а у грудях аж клекотів важкий віддих.

Миттю поклали друзі Рослава на вовняних покривалах на запічку, вкрили кожухами, напоїли гарячим пивом. За якийсь час прийшов до себе і, важко переводячи дух, спитав.

— Мстиславе, це Залісся?

— Так! Ти у мене, брате, між своїми. Не бракуватиме тобі тут нічого, тут видужаєш, наберешся сили та поїдеш за нами, бо ми завтра їдемо на Дунай.

Лице сміхуна поблідло.

— Не маєте вже чого туди їхати! — прошепотів. — Ми вже своє відколядували, дарунок дістали, тепер впилися й будемо дуріти! Господаря нема — мишам свобода!

Коли б грім ударив на майдані залісецького дворища, не вчинив би більшого враження, чим ці слова Рослава.

— Як-то? Нема господаря? Що з князем? — посипалися питання.

Але не під силу було сміхунові розказувати. Він знову ослаб і замовк. Та Калина догадалася, чого треба бідоласі.

Вона принесла йому в горшку м’ясної юшки, а потім свіжих яєць. Не хотів зразу їсти Рослав, але згодом розсмакував і треба було відібрати в нього миску, щоб не охватився. Все-таки їжа, тепле і міцне вино піддали йому сили. Не будь у нього гарячки, він, певно, був би зразу ж заснув, а при тому й шлунок, який від довгого часу не мав поживи, не дозволяв йому спати. Він вигідно розсівся і став розповідати, попиваючи вино, що його приніс Мстислав для гостя.

— Не маєте чого їхати, воєводи та гридні. Ідіть хіба на жальник тризну правити по тому князеві, що чужої землі шукаючи, та свою втратив. Ти знаєш, Мстиславе, намір князя після договору з греками. Правда?

— Так!

— Він сам згадував тебе і твої ради не раз на Білобережжі, де довелося нам зимувати.

— Я остеріг тоді Святослава перед підступом Циміскія і перед голодом, — додав для пояснення Мстислав.

— Еге ж! Мудрий ти був, Мстиславе. Ти один знав, що ми будемо голодувати й тому втік сам, оженився, розбагатів, розжився на славу, щастя, богам і родині на потіху, а ми… облизувалися.

— Не кинув би я був князя, ні вас без наказу, — відповів Мстислав.

— Я ж не питаю про наказ, але саме про те, чому тоді, коли ти женився, платили ми кочівникам по гривні за кінську голову? Отаке-то було гараздя. Припаси ромеїв з’їли ми щось за сорок днів, з Корсуня вивезли ще заздалегідь греки кораблями всю поживу; печеніги нападали на нас мало не щодругий день… одним словом, ми всі були б дуже радо помінялися на долю з болгарськими рабами, а навіть з тими, що загинули…

Голод, холод, недуги мучили нас, видно, боги стали проти нас, навіть найвеселіші утратили дотепи і сиділи у снігу, мов чорти в болоті. Дехто ранком і вставати не хотів. Бувало, збудишся ранком, заговориш до товариша, а він лежить, мов довбня. Замерз на кість, усе тіло аж гуде під ударом, як смерековий трам. Тоді князь зібрався вертатися на Русь. Але ба! Ми вертались з Болгарії, мов гречники або як небіжчик Ігор з полюддя. Усякого добра було у нас тільки, хоч поволоками гать гати! Лише поживи не було, а саме цього найбільш було потреба. Дійшли ми до порогів, а тут проти нас вилягли всі печеніги, скільки їх лише вивелося у степах. Ані думати було про перехід. Радив Свинельд князеві покинути добичу, а самим іти пробоєм. Не послухав князь. Вертатися без здобичі, мовляв, значить признатися переможеним. З чого покладемо жертву Перунові, з чого заплатимо дружині, як не буде добичі?

Побили ми кілька печенізьких орд, пограбували їх оселі і знову вернулися на Білий Берег. З десять днів годувалися ми чередами печенігів, вкінці і цього не стало. І знову телячий хвіст став більшим паном від воєводи. Простяг ноги воєвода, то й пес не брехнув за ним, а за хвостом бігали всі, мов посолені. Гай! Гай! До того морози общипували у кого руку, у кого вуха або й ніс — усієї краси позбавляли. Всяка печенізька дівка і не глянула б на такого безносого переможця-гридня… Дуже невеселий був час…

Всі слухали з затаєним диханням оповідання Рослава. Лют і гридні дивилися понуро на огонь в печі, Мстислав тер чоло рукою та смикав чуприну у безсильній злобі. Лише Калина була спокійна. Вона гладила рукою голову чоловіка та раз у раз підливала вина Рославові. Цей попив знову з кубка і закінчив оповідання тихим змученим голосом.

— Аж ось зварили ми уже всю м’яку шкіру, усі відпадки, та жили лишень рибою з ополонок на Дніпрі. Коли потепліло, князь зібрав усіх, хто залишився — може четвертина, — звелів закопати ціннішу здобич по могилах, решту залишив і пішов на пороги. Страшна це була дорога. У глибоченному снігу брели ми день і ніч, а на нашому шляху залишали трупи людей. На кожному нічлігу залишалась залога з трупів та вмираючих. Святослав не їв нічого по два-три дні. Він терпів стільки, що й інші, і ніхто не міг йому робити закидів, бо він найбільше картав себе сам. Раз залишився я позаду, бо відморозив ногу. Я тер її снігом, обгортав шматами, аж потім побачив Святослава. Він стояв сам один посеред безлюдного табору. Довкола лежало чимало небіжчиків, мов після битви. Князь розглядався довкола, а потім вхопив себе обома руками за голову та придавленим голосом, мов крізь сльози, сказав:

— Ці трупи, ця смерть — це тінь, яку кидає твоя слава! Горе тобі!

І раз у раз повторяв ці слова, аж доки я не встав та не поволікся за походом, що щезав у снігах, у віддалі. Тоді підійшов до мене Святослав і каже: "Почекай, товаришу, я допоможу тобі"! І нехай боги подадуть йому найкраще місце на зеленій леваді своїй, він довів мене аж до гурту. Тої самої днини наскочили ми на печенізький табір. Зразу ж сів князь на коня і звелів усім, хто дужчий, їхати разом із ним. Поїхало їх з сорок чоловік, Поїхали ранком, щоб добитися до Канева.

Ми порізали і поварили решту коней і пішли поволі протореним слідом Святослава. Аж ось зачорніло щось перед нами, наче свіжа чорна могила. Приходимо ближче… і раптом усі затряслися з переляку. Це було бойовище. І що за бойовище? Доростольські бої були іграшкою в порівнянні до того, що тут побачили наші очі.