Іду на вас - Опільський Юліан
— Ми пустимо на цих варварів твою сестричку!
І рукою вказав на вежу. Уся дружина засміялася, коли кесар зволив закепкувати собі зі Скліра, а сам гетеріарх аж заходився від реготу, узявшись за боки.
— Пересунути кінноту на східну сторону міста! — наказував Циміскій. — Піхотинці стануть з півдня і заходу. А тут при нас катафракти і ти, Скліре. Стратігу Калокире, накажи висунути вежу вперед, приготувати дула і ждати наказу. На поданий знак підпалиш місто. А тепер просімо всевишнього про перемогу над цими ворогами нашої віри і влади!
Кесар відкрив голову, а духівник прочитав голосно молитву і дав кесареві й усім християнам поцілувати темну ікону богоматері у золотій ризі — Панагію.
По хвилині розійшлися стратіги, гетеріархи, протоспатарії та інші офіцери по відділах, і почався рух військ. Головно біля вежі кипіла робота на всі руки. Селян, які і після вечері лягли на спочинок, будили, і всі на даний знак вхопили за линву, щоб потягти потвору вперед. Останній приступ на Доростол мав початися з сходом сонця.
Між селянами, яких збудили опівночі, були Мстислав і Рослав В’юн. Вже кільканадцять днів працювали вони разом з болгарськими селянами, і Мстислав навчився дещо грецької мови і розумів її тепер не гірше, ніж інші. Нікому й на гадку не прийшло шукати їх між селянами, тим більше, що одяг Мстислава подерся до решти і замазався скальною олією. Сморід земної смоли бив від нього на десять кроків, а лице, груди і руки покрилися чорним, масним болотом з земної ропи, змішаної з порохом та дрібним вугіллям. Рідна мати не пізнала б була молодців у їх теперішньому вигляді. Не раз Калокир бачив їх і проходив повз них, але не пізнав їх. Раз бачили вони урядника поліції з острова у таборі. Калокир ходив блідий і лютий, засуджував раз у раз когось на різки, кричав, проклинав і дуже пильно слідкував з валу за руським табором, наче питаючи долі, кому судилася перемога у цих змаганнях. Видно, дізнався саме тоді про втечу Мстислава, заложника за свою голову.
На наказ стратіга, засвистали наставники раз, другий, третій — заскрипіли мотузки, вежа здригнулась, і з скрипом та гуркотом зрушилось чудовище з місця. Поміст під вежею рипів, тріщав, гнувся, подавався, але вежа котилася вперед. Крок за кроком, сажень за сажнем сунула вона по помості, потом обливалися селяни, нагайки свистіли, скрипіли линви, а в цей час на півдні та сході лаштувалися пересунені війська і збиралися варити сніданок. Під самими стінами города не було вже ні одного дружинника, всі сиділи у городі і, видно спали, бо лише тут і там блимали вогники вартових.
— Калокир сказав наставникам, що це останній приступ, — прошепотів В’юн до Мстислава.
— Перун їм у тім'я! — відповів молодець. — Треба буде під час битви обійти військо та зайти із сходу. Приступ буде відси, то від сходу не буде варти. А якщо поб’ють ромеї наших, то наші саме на схід тікатимуть і наскочать на нас.
— Мудро говориш… Але що це? Тсс!
Попереду почувся якийсь гамір, а слідом за цим голос стратіга.
— Стій! Дула й вогні нагору!
Заревли роги й почулися якісь крики. Хвилину вслухався Мстислав у ці гомони разом з іншими селянами, а раптом почув оклик: "Роси ідуть!" Болгари зразу покидали мотуззя і пустилися врозтіч, офіцери побігли до полків, наставники марно намагалися спинити втікачів, блідий, мов смерть, Калокир кричав:
— Вогні нагору! Нагору! Смолу, дула, підпал! Нагаями опірних! Матінко божа, Христе, царю, елейзон!
— Бери, чуєш! — гукнув раптом Мстислав товаришеві на ухо.
— Дула, для чого? Тікаймо краще! — здивувався той.
— Іди, дурний! Для чого нам тікати, ми краще підпалімо вежу… Земної ропи чимало тут, одна іскра…
Страшний оклик "Перуне! Перуне!" загримів раптом перед брамою міста, і побачили ромеї товпу руських дружин, яка випливала з брами і розливалася по полі. Піші полки ромеїв зривалися з землі та порядкувалися з поспіхом. Поки, однак, встигли стати в рядах, наскочила на них хвиля напасників.
І як стадо зголоднілих березневих вовків ввірветься в отару овець, так ударили виголоднілі, палаючі жадобою помсти русини на ситих, заспаних та неприготовлених ромеїв. Виявилося, що візантійські піхотинці не вчинили опору руським навіть у переважаючій силі. Один удар невеликої ватаги розбивав цілий полк. Тугі, меткі полянські й тиверські молодяки сікли довгими мечами ромейських легіонерів, мов капусту. Під ударами тріщали щити і шоломи, ломилися ратища списів, розліталися шкіряні кубраки на лахміття й один за одним валилися переможці персів і арабів у кривавий порох бойовища. На стінах города з’явилися лучники, і скоро стали пірнаті посланці зі свистом літати коло голів відділів, що стояли далі. Вкінці лопнула лінія піхотинців і розсипалася по полі, а за нею у дикій погоні розбіглися юрби переможців. Оклик "Перуне!" гудів вже біля підніжжя самої вежі, яку боронив Калокир з останками запасних відділів. У вежі і біля неї залишилось лише кількадесят робітників, які носили знадіб’я до грецького вогню на поміст вежі.
Мстислав і В’юн бачили погром ромеїв і сміялися в душі з блідого лиця стратіга, який усе вигукував "Огні нагору!" і, заломивши руки, дивився з страхом на русинів, що підходили до вежі чимраз ближче і ближче.
Аж раптом замовк, упав навколішки і закрив лице руками, наче осліплений блискавкою. А коли молодці глянули через його плече на поле, побачили у блиску вогнів, розкладених довкола вежі… Святослава, який з мечем в руці та з золотистим щитом на лівому рамені, з суворим, грізним лицем вказував дружині на вежу. За ним товпилися його прибічники — цвіт руських дружин, вояки Мстислава. Перед ним втікали ромеї, мов зайці, взиваючи про допомогу всіх святих та просячи грому з неба на голову переможця кесарів.
Однак не судилося Святославові самому здобути вежу. Якраз коли розлетілися останні ватаги грецької піхоти, а з вежі стрімголов повтікали останні болгари, греки і сам Калокир, задудніла земля під копитами рослих кападокійських коней. Це Склір ішов на допомогу розбитому війську і вів дві тисячі катафрактів, пострах усіх піших та легко озброєних ворогів. Були це закуті у зброю їздці у високих гребенастих шоломах, блискучих латах, з довгими списами та мечами і металевими сітками на обличчях. Вони ішли, мов вітер, і горе всякому, хто став їм на дорозі. Він падав під копита коней, розбитий самою вагою цих кентаврів. Сотні розбитих русинами ромеїв лягли від розгону власних братів. Вони не мали часу обминати втікачів. Погинули і сини, що заступилися за ними. Як північна хуртовина на Руському морі, гнали катафракти на Святослава.
А Святослав підняв меч угору і гукнув:
— Гей! Дружино, здається, тут нам полягти прийдеться. То ж поляжемо славно за нашу славу, за пам’ять наших блаженних предків, за землю Руську. Мертвому нема сорому, і я перший за нашу честь покладу голову!
— Де твоя голова, княже, там і наші! — загуділи, як один муж, тисячі гриднів. — Не зносити нам наших голів без твоєї!
І відвага вселилася у серця усіх.
Катафракти ішли з брязком, криком та ломотом, наче скелястий обвал, що котиться весною вдолину…
Здавалося, що ось-ось упаде цей герой свого народу, розтоптаний у поросі… Аж раптом здержалася лінія перед викопаними у передпіллі ровами. Ряди катафрактів зломилися, порвалися, перемішалися, перемінилися у ватаги, обвал гори перемінився у поодинокі каменюки, які трощать собою усе, що зустрічають, але перед якими можна втекти. Все-таки удар їх був страшний, і переможці спинилися відразу. Перші дружинники лягли головами на місці, інші втовпилися дальше за ровами, долами, купами трупів тощо — почалася січа. Дружинники метали списи і чекани, стріляли з луків, пращ, прискакували до закритих у сталь їздців з мечами в руках, а ці рубали їх мечами, разили довгими списами або наскакували на них кіньми. Воєвода Склір в оточенні найхоробріших устремився на самого Святослава, що спокійно рогом і криком давав накази дружинам. Побачивши велетня їздця на величезному, також закованому у панцир, коні, холоднокровно пересунув щит перед себе і вхопив правицею ратище.
— Пробі! — кликнув у цій хвилині Мстислав. — Він стає до бою! Хореє, Свароже, Велесе, Перуне — батьку хоробрих, бережіть його!
— Цить, почують, вгамуйся, чоловіче, зрадиш себе і мене! — крикнув і собі Рослав, хапаючи товариша за руку.
Але осторога була зайва. У вежі не було уже ні живої душі. Стоячи у вікні першого поверху, обидва молодці цілим єством перемінилися у зір і слідкували перебіг бою між князем-героєм і велетнем Скліром. Вздовж валу ромеїв горіло уже кілька облогових машин, і було ясно, мов серед білого дня. Наче ангел смерті, налітав велетень Склір на Святослава. Цей похилився усім тілом вперед і ждав.
Перед самим ровом, за яким стояв князь, кинув Склір чеканом, а сам вп’ялив шпори у боки коня, так що той аж болісно заіржав, став на диби і… одним скоком перелетів рів. Варда Склір, пострах усіх, хто його знав, був лише на десять кроків від Святослава…
Блискавкою мигнув чекан у повітрі, але князь схилив голову і вістря топірця зачепило за гребінь шолома. Посипалася пера, а важкий чекан полетів, вертячись, дальше і застряг у щиті Шварна. А коли кінь гетеріарха був уже на цьому боці рову, скочив раптом Святослав, як барс, що у Мазандерані нападає на буйвола, і, використовуючи маленьку хвилину, яку потребував кінь до рівноваги після скоку, кинув з усією силою ратище. Ратищем цим ціляв Святослав у отвори, не більші від арабського динара, а й тепер не здригнулась його рука. Влучений у око кінь відкинув голову назад і усім тягарем звалився на землю враз із їздцем. Заревли нелюдськими голосами ромеї і мимохіть подалися назад. Голосні оклики дружини проголосили славу князя.
— Убий його! Убий, поки встане! — радили голоси князеві, але він не послухав. Він ждав, усміхаючись, на противника з мечем і щитом — не бажав, бач, скористатись з хвилевої переваги над ворогом. Своїм ратищем вирівняв лише умови бою, бо Склір мав коня, а він ні.
Аж ось зірвався з землі гетеріарх, червоний, мов буряк, і, крикнувши хрипло, кинувся на Святослава. Але і тут не пощастило йому. Його удар, певно, був би розрубав щит та відтяв щонайменше руку князеві. Тому підставив князь у останній хвилині щит скісно, а всім тілом подався назад.
