Предок - Королева Наталена
Але окремо, на малому столику біля великого "ватрана", де ще з весни зложено купу червоних кохликів із малюнками білих лебедів.
Тея, — на стільці, підмощеному шкурятяними подушками, — сидить біля бабуні, за великим столом.
Уже скільки часу той довгий стіл — зовсім порожній! Бо нема за ним отця Каєтана.
Тея не надивується, що отець Каєтан так "довго сповідається" в Дубні[283], де має не одного, — як звичайна людина! — а кількох "отців", що їх так само, як і самого "отця Каєтана" звуть: "домініканами".
Це, дійсно, щось незрозуміле! Бо ані хова[284] Ляля, ані пані Деморацька, молода ще й повновида та кремезна, "як переодягнений драб", кажуть про неї покойові дівчата — не можуть вияснити цієї "отцівської" загадки капеляна.
А таки ж Деморацька — он, вона стоїть за бабуниним фотелем! — знає все на світі!
Та ж тепер не це на думці в Теї. "Божий старець" забирає всю її увагу, дарма, що їсть мовчки.
Але Тея наперед знає, як буде їй соромно, коли бабуня звелить при відході Ковдуша віднести йому "срібний грошик"[285].
А ще соромніше стане, коли дід щось ласкаво її запитає…
Вона вже й тепер червоніє, а з ложки ллється на обрус "чорнина"[286] — юшка з дичини.
Добре, що не бачить бабуня! Але ж пані Деморацька все бачить!
Ах, Боже! І на що на світі стільки того сорому?!
Мабуть це задля того "первородного гріха", що про нього любить говорити отець Каєтан. Але, видно. Раїна й Фаїна цього "гріха" не відчувають!.. Он, сидять обабіч бабуниного фотелю, на подушках, без стільців, та вечеряють, не соромлючись просто "на підлозі як кіт Мацько"[287]. Гукнути б їм? Але вже бабуня починає розмову з дідом. І Тея — вся сама увага.
— Що днесь — не днесь вісті будуть — прийшло мені на почуд. Та ж не знала я, що ти, старче Симеоне, прийдеш і такі предивні вісті зложиш. Аж віри не дойму! Чи ж то билиці?[288] Повідай бо все ладом!
— Та ж способен повісти, милостива пані[289] наша ясна! Було це в залітті, по Іллі. З Угрів ішов я, з Бардієва — таки ж "од від нас"[290]. Довго вдома не був! А там — велій див: новий ратуш хитрі[291] будівничі — Олександер та Олексій на наймення, — поставили. А над дверима висікли в камені надпис: "Гідна річ — бідному помагати". Як же нашому братчикові-гудцеві[292] странному такого не зобачити?
А тепера, знову, міські мури зводять. Вапно не водою а курячими яйцями[293] розчиняють… І на "кислу воду", шлях не спить: люда-люда з’їздиться!.. То ж по Іллі й подався я зі своїм Божетєхом, учнем моїм, на галицьку сторону. Через Зборів, Дуклинським просмиком, на Коросна. Міркую далі: на Сянік, Перемишль… Орсаг[294] добрий. Води довольні. Не буде ні безвіддя, ні безхліб’я. Мандрівні пройдисвіти чи гультаї голякові странному, звісно, не страшні. Бо ж недурно сказано: "не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак"! Не здобич опришкам — невля-неборак![295]
— Підкріпляйся, діду, та й взгадай но про пана Василя…
— Най заплатить пан Бог![296] Я вже уконтентований… Так про болярина[297] Василя… саме про них в сей час і повідаю… Враз іще за Зборовом здибали ми з Божетєхом Яроша-лірника. "Москвином" його взиваємо[298], бо добре борзо по московському затинає. "Йов реґельт…" "Йов реґельт киванок!"[299] Так і так… і попливли своїм пливом, вже далі разом із камратом. Ідемо так, беремо, як "за простибіг"[300] добрі люди дають та про все повідаємо… Згадали й про війну волошську, що в ній брати Струсі[301] головою наложили. Згадали й дідича вашого — Адамця, бо ж їхній там слід пропав…
Пані дядина тяжко зітхнула й підперла голову рукою. Але не перешкоджала старцеві згадувати.
— От, Ярош ік мені[302].
— А я видів пана дідича Борковського, Василя, у Москві!
— Та, чей же би то його? — питаю.
— І от, ясна пані, немов би сьогодні те все чую й пам’ятаю! День такий був теплий-найтеплий[303]… геть нас розморило. Посідали ми в захолоді, а "москвин", Ярош, Мирон, говорить так:
— На конику, — говорить, — на тарантовому[304], проміждо ясним паном гетьманом Остахвієм Дашкевичем та якимсь зацним, старим болярином їдуть собі та про своє, — як у себе дома, — говорять…
— А про що ж? — не витерпіла пані дядина.
— І я так спитав. Про що ж? — кажу. А Ярош відказує: "Та ж хіба я на підслухи ходив’єм?" Однак, і без вітру, ясна пані, вістки шумлять…
Саме в цій хвилині з їдальні вийшла пані Деморацька.
Ковдуш перегнувся над своїм столиком і голосним шепотінням додав:
— Ніби козацькі фортеці очертом[305] Дніпра ставити мають… На Унію "тараньку" гострять…
Із Деморацькою ввійшов і Трещула.
— Шість пар молодят із Підзамча.
— Об чім річ? — зсунула брови пані Теофіля.
— Та ж, на провесні повінчані. А весілля ще до сю пору не відбували. Казалося: як вижин пшениці мине. То ж притьмом дозволу просять: гудець бо вже тут! — кивнув на Ковдуша[306].
— Завтра ж будень-будний! Треба збирати жолудь, човни й опачини стягати… Аж у неділю!.. Бо ж сьогодні — п’ятниця! — Деморацю! — повернулась до ключниці, — Пива їм викотити[307], вина — шість корчаг… баранів зо три… якесь теля… птицю…
Трещула ще не відходив:
— Та й ще щось?
— Просять не погордити…
— Ну, та ж, звісно! Прийду!.. Ага! — затримала бурґрава[308]. — Казали мені: ніби прийшли там мечники.
— Ні, ясна пані: циганин із хлопцем — ножевики! Кажуть на себе — "вірмени зі Львова"! Ножі принесли. Чотире десятки. Замкнувем їх на ніч у "скісній роговій коморі", біля прибічної вежі.
— А коні їхні?
— За другою брамою.
— Добре єси вчинив. Але ж наглядати кажи, — хитнула пані дядина головою. І знову звернулась до діда:
— І гадаєш: упізнав таки той москвин Василя? Не схибнув?
Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморщки довкола очей:
— Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув — ось як бачив! Ще й казав Мирон: огрядніші собі стали! А волосся — гей-гей! Як у мірошника, вже сивиться!.. Вірте, ясна пані, москвин бо не темний[309]. Це один із наших братів, що на обидва видющий! Добре позирає!
І знову, коли вийшла з їдальні Деморацька, дід приглушив голос:
— През віру — просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламни[310]. Бояри та пани вже не словом самим проміждо себе, но і мечем, самопалом семип’ядним супереку мають: один одного навертають! Панство руське — на лаціну, інші знов — до віри руської. Інші — до схизми… Он як беруться! Там-тут, тут-там — сама веремія!.. Аж би один стопою своєю твердо оперся! А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру "праву". Того знов — за неправу. Бо ж скрізь — ген-ген — само двоєвір’я!
— Це правда! — підтвердила і пані. — Один їхній архимандрит — і добрий чоловік! — сам мені говорив: "Уже й самі не знаємо, в що віримо! Боронимо блуда єретиків, як віру праву…"
— Ото ж бо й воно!.. Кажу і я вам правду, ясна пані: "времена остання" прийшли! Царство Антихриста! Всюду від крови неосхлий меч. А московських ченців, як говорив якийсь муж учений, "сам чорт навчає єресь приліжно[311] плекати". І таки істну-істину переказав той учений муж: що тільки у володіннях "пресвітера Івана", що його звуть "паном Іваном"[312], тільки в нього лишилася ще віра свята, справдішня!.. Але: де та земля? Ніхто не знає! Ніхто не відає, ніхто вісти не подаває, очерчення не зображає!.. Так казав мені один чесний богочтець[313]: "Не тридев’ять царств тра ісходити, не два окіян-моря перепливсти — але серце власне адамантом каменем зробити треба. І тоді ясно признаку дасть, путь-орсаґ вірний вірному вкаже — як зоря Різдвяна, що до ясел Богонародженого путь указала… І дасть тоді пресвітер Іван за убільшену пильність напитись води живої з кубка ізмарагдового… А хто хто нап’ється — знайде щастя вічне[314]…
Тея слухає не моргаючи. Ясно уявляє собі той "кубок ізмарагдовий". Бо ізмарагди вона знає, з бабуниних великих сережок: такі вони, як лямпадка, що завжди світиться перед Святою Дівою в бабуниній одрині! І спадає їй у голівку:
— Може й та лямпадка з ізмарагду? Тож, тільки вилити з неї оливу, натомість налити води й напитись!
Бо Теї дуже хочеться бути щасливою!.. А тут ще, те щастя може бути "вічне", якщо дасть його той "просвітер" Іван…
Але, така вже химерна річ те "щастя": тільки-що помислила про нього, а вже до неї приходить прикрість!
Подали молошну кашу з тертими горіхами та вареними в меду сливками.
Тея дуже любить цю кашу й згодилась би признати її за одну з конечних складових частинок "щастя…"
Та ж бабуня!..
Покликала дівчатко до себе, обняла й тихенько шепче:
— Подай, дитинко, таріль старчикові та скажи: "Призволяйтесь, дідусю, на здоров’я!"
Тея міцно вперлась ніжками в підлогу, ніби вросла в поручні бабуниного фотелю. Мотає голівкою, міркуючи:
— Чи ж не могли б те зробити Раїна з Фаїною?
Але бабуня неначе "душку її читає":
— "Що вбогому вчините, — говорить Христос, — те Мені вчините!"
І не повірила б Тея, що такий важкий той таріль із кашею! І що від стола до діда — така довга дорога!
Дрібно ступає ніжками. Йде повільно. І здається їй, що всі, всі — хто є в замку! — всі дивляться на неї й… сміються!..
Але ж нема чого й сміятись! І це — якраз — найгірше!
Та ось: ще тільки крок! І всьому нещастю кінець.
І раптом не радість, а страх огортає її, аж руки холодніють і тремтять… ось-ось випустять таріль!
— Ну що, як замість сліпого Ковдуша побачить вона тут, за малим столиком, самого… Бога-Христа?!
Бо ж тільки для Нього пішла вона "послужити Божому старцеві"!
Ну, що ж, як Христос, огорнений сяйвом, гляне на неї… посаджений на ослоні за тим маленьким "підлішим"[315] столиком?
І Тея раптом чує себе такою великою грішницею, що аж їй цокотять зуби… Бо ж земля може "розступитись" перед нею!!
Але: підлога блищить, не рухається… Тарелі вже нема в руках. А Демораця підсаджує її на її фотелик.
Бо Тея не піднесла очей. І Христа не побачила.
Сумно! І жаль — хоч плач! А тепер — пізно! За столиком уже знову старий дід і вже знову говорить до нього бабуня:
— Ластівки відлітали пізно. А цибуля має одну злупку: буде тепла зима!
— Та й рік мабуть буде спокійний. Кажуть, ніби хан із безбожним військом своїм на Москву тягне… Круки — хмарами, видимо-невидимо, — всі на північ гонять, — додає Ковдуш.
— І звірива відтіль до нас горне, — знову говорить бабуня. — І п’є свій "вечірній лік": "щоб серце не підходило під горло" — запарені пелюстки дрібної, червоної квітки.
