Стріла часу - Бердник Олесь
Пішла… Горовий не бачив ні голих ніг, ні хлоп’ячих манер дівчини… То пішла Оксана, то пішла мрія, пісня, любов… Любов? Що він думає? Хіба можна отак розпускатися? Якась випадкова вертихвістка запала в душу… і перевернула все там!..
— А ви знаєте що? — раптом озвався Леонід. — Ця дівчина схожа на нашу спільну знайому…
— На кого ж? — здивувався Гнатенко.
— Ех ти, син! — докірливо сказав Леонід. — На матір твою, Оксану Іванівну!..
Діжа не стримався і єхидно підморгнув, смикнувши себе за вухо.
— Воно й не дивно! Хіба не бачите, що наш старий Василь не може очей звести з неї. Пропав хлопець! Десять років не дивився на жінок, а тепер… немов очманів! Егей, Василю! Заснув чи що? Правда, непоганий експонат? Ішов ти на побачення з абстракцією, а зустрів любов! Чи не так?
Горовий не відповів…
ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ БАРБАРИ
Герд закрив книгу, відклав її вбік, провів по палітурці долонею.
— Непогано. Непогано, — пробурмотів він, натискуючи кнопку сигналу. Двері до кабінету безшумно відчинилися, на порозі з’явився секретар Герда — молодий чоловік з лицем євнуха і улесливими очицями.
— Що накажете, містере Герд?
— Я прочитав цю книгу, Діпон. Досить цікаво. І вірогідно. Які ще є матеріали про загибель Та-іни?
— Ніяких, містере Герд. Або майже ніяких. Вчені знайшли на Марсі та на деяких астероїдах ще деякі неістотні залишки тієї культури, але вони нічого не додають до цієї розповіді…
— Ага. Дякую вам. А як ви думаєте, Діпон… Оксана Гнатенко не вигадала… мм… більшість подій?
— Безумовно, вигадала! Там в передмові написано. Але частина — правда, тобто те, що розповів Сіт.
— У передмові? Я не читаю передмов. Значить, вигадано!..
— Не все, містере Герд. Дивлячись, що вас цікавить! Може, сам задум Нура? Хи-хи! Було б непогано й у нас… на Землі… отаке влаштувати!
Діпон запитливо зиркнув на холодне, красиве обличчя шефа. Герд слабо посміхнувся.
— Ситуації не повторюються, Діпон, — ліниво відповів шеф. — Земля вже проскочила потрібний для таких задумів час. Пізно. Та я не про те хотів говорити.
— Я слухаю, шеф!
— У мене є план. Політ на шостий супутник Юпітера. Адже планета Льо, описана в книзі, це Юпітер?
— Так. Але я не розумію, навіщо?
Герд пальцями постукав по столу, строго подивився на секретаря.
— Це погано, коли ви не розумієте, Діпон. Ви повинні розуміти з півслова.
— Іоній, містере Герд? — радісно вигукнув Діпон.
— Еге ж. Іоній. Якщо він там був, то мусить бути й тепер.
— Але ж минуло біля ста мільйонів років. Іоній міг повністю зникнути. Ми не знаємо періоду його розпаду.
— Я й хочу послати експедицію, щоб з’ясувати це, — сухо відрізав Герд. — Викличте міс Деніс.
— Як? Оте дівчисько? Та вона ж зовсім молода. Невже серйозно…
— Ви осел, Діпон. Треба в цю експедицію послати саме її. Створиться враження, що це просто рекламний політ. Ніхто й не збагне, що Деніс летить за іонієм. Наскільки я розумію, це найсильніший серед радіоактивних елементів…
— Ви геній, шеф!
— Не говоріть пустих слів. Іоній прискорить побудову міжзоряного корабля. Ви знаєте, що під Москвою і Києвом будуються кораблі для польотів до інших систем?
— Знаю, шеф, але…
— В тому то й справа, що але… Ми не знаємо їх конструкції. Використовується сила гравітації, але як?.. Нам треба протиставити їм щось подібне по могутності. Сьогодні ж зверніться до директора мого Інституту космонавтики. Хай надішле список можливих кандидатур спеціалістів з ядерної енергетики. Вони полетять на шостий супутник.
— Але ж це небезпечно, містере Герд. Ви читали, пам’ятаєте, яка страшна радіація!..
— Створимо захист, — спокійно відповів Герд. — Побудуємо на супутнику тимчасові лабораторії для дослідів. Я все передбачив. Сьогодні ж викличте до мене міс Деніс. Вона вдома?
— Так. Позавчора повернулася з Венери. Політ блискучий!
— А ви говорите! — задоволено озвався Герд. — Справиться!
— Обов’язково справиться! — підхопив Діпон.
— Отже, вирішено, Діпон. Через десять днів Деніс полетить до Юпітера. Журналістам і радіо дайте відповідну інформацію. Ви зрозуміли?..
СТРАШНА ЗВІСТКА
День згасав урочисто, велично. Сонце сховалося за гірські масиви, тільки промені його пронизували рожевими стрілами легкокрилі хмаринки. Небосхил темнів, віддалявся в безконечність. Захід наливався багрянцем, одягав у фіолетові та бузкові шати помережаний гірськими піками обрій.
"Славно вмирає день, — подумав молодий астроном. — Мов сповнений життєвої мудрості глибокий старик… Так би вмирати всім людям — спокійно, розумно, красиво…"
Фарби зблякли, потемніли. Чари заходу зникли. Юнак зітхнув і пішов крутою стежинкою до обсерваторії, округлі башти якої гніздилися на широкому високогірному плато.
На небі спалахнули перші зірки. Астроном зупинився, знову замилувався роботою великого художника — природи. Тільки що перед ним творилося гігантське полотно — смерть дня, а тепер малюється не менш велична картина — народження ночі. Темна оксамитна шапка спадає на гори, небо запалює фантастичну ілюмінацію, оперізується туманним поясом Чумацького шляху…
Астроном аж задихнувся від хвилювання. То ж міріади, квадрильйони світів палахкотять в безодні, біля них — заселені планети, що несуть на собі найбільшу силу космосу — розум! Коли ж, коли зустрінуться віч-на-віч погляди людей різних світів?
Молодий астроном знає тільки одне — все життя, всю кров крапля по краплі, віддав би він для великого єднання світів! А в житті — все інакше! З дитинства тягнувся до неба, закінчив університет, став астрономом, і тепер день у день суха, дослідницька робота. Спостереження, фотографування, спостереження, фотографування! І так без кінця!
Хочеться зробити захоплююче, сенсаційне відкриття!.. Як він мріяв знайти з допомогою нового гравітаційного телескопа-радара хоча б великий астероїд! І нічого!
Астроном схаменувся і зиркнув на годинник. Пора йти. Піднявшись до обсерваторії, юнак звернув праворуч. По вузьких сходах, вирубаних прямо в скелі, він вибрався на широкий майданчик, де був установлений агрегат гравітаційного телескопа-радара. Незабаром молодий астроном уже сидів за пультом.
Ну от! Знову те саме. Включаємо механізм, повертаємо телескоп у напрямі площини обертання планет. Фокус — потік астероїдів, залишки злощасної Та-іни! Ех, чому вони не могли врятувати своєї планети? Тепер би в нашій системі було два заселені світи… Об’єднавши сили, люди могли б здійснювати нечувані діла космічних штабів! А тепер… тільки голе, мертве каміння… Та й все зареєстроване… нічого відкривати!.. Астроном позіхнув, дивлячись на пустий екран телескопа. Ось зірочка. Та це ж Веста. Ага, ось малесенький астероїд під номером… який же в нього номер? Дивись, здається, це невідомий астероїд! Ану точніше фокусувати, підключити апарат для електронної інверсії. Гігантський рефлектор — випромінювач гравітаційного пучка — ледь помітно ворухнувся, на майданчику колихнулася його примарна тінь від зірок. Екран потемнів, бокові зірки відсунулися за його межі, об’єкт, який зацікавив молодого астронома, наблизився, збільшився і перетворився в малесенький диск.
Астроном заціпенів. Диск. Куля. Може, це якась планета? Та ні, тут не може бути ніякої планети! Перевірити фокус. Так! Завдання машині — математику…
У чотирикутному вирізі електронного математика попливли цифри. Астроном, закусивши по-дитячому палець, гарячково проглянув їх. Що таке? Віддаль дванадцять мільйонів кілометрів? Та це ж удвічі більше, ніж до Плутона! Десь за межами сонячної системи! Може, галюцинація? Перевірити ще!
Молодий астроном знову провів усі маніпуляції з машиною. Відповідь виявилась такою ж! Все правильно! Зір не обманює. Ось воно — незвичайне відкриття!
Астроном хотів уже бігти вниз, до директора обсерваторії, але раптом завмер з папірцем в руках. Якась несподівана думка виникла в його свідомості. Треба перевірити все, що стосується нововідкритого тіла!
Діаметр кулі майже дорівнює Землі або Венері. А тепер — швидкість по орбіті, маса, ексцентритет. Треба спостерігати ще кілька годин, доки електронна машина зможе проаналізувати всі дані гравітаційного телескопа.
Повільно, втомливо повзли хвилини, години. Важко скрекочучи, повертався навколо осі велетенський телескоп, слідкуючи за незвичайним об’єктом. А молодий астроном давав усе нові й нові завдання машині. На його обличчі виступив рясний піт, пальці нервово дрижали.
Машина вперто давала одні й ті ж відповіді. Юнак підвівся з-за пульту телескопа, подивився на ряд цифр, написаних на папірці.
— Неймовірно! — прошепотів він. — Але ж факт. П’ятий раз те ж саме. Яке страшне відкриття!
Молодий астроном, вже не вагаючись, кинувся до сходів, одним духом збіг униз, вихором промчав у двері обсерваторії. Зустрічні співробітники здивовано дивилися йому вслід.
— Напевне, якусь каменючку відкрив! — зареготався старий дідок, який підмітав коридор. — Всі вони так… як курка! Знесе яйце, а кудкудаче так, мов подарувала людям планету…
Але жовчний дідок помилявся. Відкриття, справді, було незвичайним. Незвичайним і страшним.
Директор обсерваторії — чорнявий носатий чоловік із сивиною на скронях і втомленими очима відхилився під окуляра рефрактора і взяв листочок, який йому простягнув молодий астроном. Брова директора підстрибнула вгору, нервово сіпнулася щока. Він строго поглянув на юнака.
— Що це? Фантастикою займаєтеся, хлопче?
— П’ять раз перевіряв, — хвилюючись, відповів юнак. — Безумовно, це факт. Треба сповістити всім співпрацівникам обсерваторії.
— Ні в якому разі, — прошипів директор, озираючись. — Ми не маємо права говорити про це нікому, доки повністю не пересвідчимося. Та й тоді хай вирішує Всесвітній Конгрес Науки… Ходімо, я сам перевірю…
Дідок здивовано і шанобливо дивився, як услід за юнаком по коридору поспішав сам директор обсерваторії. Коли він зник за дверима, дідок цмокнув губами, покрутив головою.
— Ти диви! Значить, цей голопуцьок відкрив щось не просте! От тобі й курка!..
Дві години директор був відсутній. Чергові астрономи зацікавлено зібралися біля входу, щоб розпитати про, безумовно, важливе відкриття. Обрій почав сіріти, між горами зажевріла бліда смуга світанку. І ось… директор з’явився в проході між кам’яними сходами. Астрономи рушили йому назустріч, готуючись, як завжди, до цікавої і хвилюючої бесіди, зв’язаної з новим досягненням обсерваторії.
