Українська література » Класика » Стріла часу - Бердник Олесь

Стріла часу - Бердник Олесь

Читаємо онлайн Стріла часу - Бердник Олесь

Але що це поряд з ракетою? Гігантський циліндр. Він світиться в темряві голубим промінням. То, напевне, залишки пекельних установок Нура. Портативний лічильник на грудях Сіта показує, що від того циліндра випромінюється радіація величезної проникаючої сили. Ну та дарма! Сіту вже нічого не страшно!

Він присів на скелі, недалеко біля ракети, повернувся обличчям у той бік, де мусив бути Цон-і. Ще раз побачити животворне світило, відчути тепло проміння… і можна вмирати!..

В згасаючій свідомості Сіта з’явилося ясне розуміння неосяжності Всесвіту. Планети, зірки, цивілізації — все це мить, іскра в безконечному плині часу! Значить, даремно пройшло все — історія, прогрес і страждання Та-іни? Значить, не треба було боротися, шукати?

Ні, неправда! Смисл життя — в безконечній боротьбі, в пошуках, стражданні, в розумінні самого себе… Умираючи, треба мати право заявити собі, простору, далеким світам: я був людиною!

Гро-оча! Дика планета! Може, на тобі згодом з’явиться істота, осяяна вогнем розуму! Чи знайде вона шляхи до світлого майбутнього? Чи не повторить жахливої трагедії Та-іни?

Голубий вогник Гро-очі заспокійливо блимнув у темряві простору, закутався туманом. Де ж Цон-і? Чому не видно його променів?

Холодок смерті сідає на серце. Руки німіють. Чи то в Космосі чи всередині мозку задзвеніла висока нота. Вона здіймається все вище, боляче розриває все тіло гострим звучанням.

Ще трохи терпіння. Останній протест тіла проти небуття. Почорнілі губи Сіта ледь-ледь ворухнулися, з них злетіли вже нечутні слова:

— Я був людиною!..

З-за скелі зійшов Цон-і. Його сліпучі промені залили поверхню астероїда, ракету і постать космонавта. Вони відбилися в його мертвих, широко відкритих очах…"

ОСІННІ КВІТИ

…Над Києвом опускався літній прозорий вечір. Пісня пливла над Дніпром — древня, прекрасна, як спогади про дитинство. На схилах Володимирської гірки з’являлись і зникали ніжні пасма туманів. Вітер доносив аромат польових квітів з лівобережжя.

Василь глибоко вдихнув те запашне, неповторне повітря, ніби хотів напитись його. Потім звільна повернувся до Оксани, її зелені очі посміхалися, але на обличчі з’явився вираз ніяковості.

— Вам, може, не подобається, друже?

— Як ви можете говорити таке? — серйозно заперечив Горовий. — Хіба я не слухав, затамувавши подих? Але звідки ви взяли всі інші подробиці? Адже Сіт незабаром після розповіді помер… а інших матеріалів не було…

Оксана скрутила рукопис трубкою, лагідно всміхнулася.

— Звичайний авторський домисел. Може, воно й не зовсім так було… Особливо, що стосується подій на Ма-ото. Але ж ситуація змальована вірно?

— Безумовно!..

— А раз так, то беріть цей рукопис…

— Для чого, Оксано? — здивувався Василь.

— Я дарую його вам. Завтра — знову на Марс…

— Спасибі. Але я вважаю, що це оповідання треба обов’язково опублікувати… Хай всі люди на Землі… на Гро-очі… знають, що може статися й у нас, якщо силу науки обернути проти людини!..

— Ви думаєте, що на Землі теж може бути така трагедія? Василь на мить задумався, потім рішуче похитав головою.

— Ні. У нас історія йшла інакше. Атомна могутність з’явилася тоді, коли вже стало майже неможливо застосувати її проти людства! А тепер — тим більше…

— А все-таки… — Брови Оксани високо піднялися вгору, в очах блиснули строгі вогники.

— Все-таки… обережність не завадить! Давайте ваш рукопис. Думаю, що він побачить світ…

— Спасибі… а тепер попрощаємось?

— Ні… Ще трохи… пройдемося понад Дніпром…

Дві постаті спустилися з гірки, влилися в широкий потік людей, що плив понад рікою. І хоч на голові жінки сріблилася сивина, а обличчя чоловіка горіло рум’янцем молодості, обом не хотілося розлучатися. Яка сила з’єднувала їх, що викликало в двох серцях нездоланний сум за давно минулим, яке розділило їх широкою безоднею?

Для чого питати відповіді? Та сила — вічно молодий дух пізнання, гаряче серце, ясний розум, які завжди штовхатимуть їх у країну тайни, в неосяжні далі за світлом істини…

А хвиля дніпровська тихо плюскотіла об кам’яні береги, і здавалося, що вона шепоче казку — дивну неповторну казку, яка кликатиме нові, грядущі покоління до подвигів, до шукань і до безсмертної слави…

На сходах Безмежності

Частина перша

Брати з Космосу

АБСТРАКЦІЯ І ЛЮБОВ

Відкритий автомобіль повільно виповз на автостраду, розвернувся і, набираючи швидкість, помчав до Парижа. Горовий оглянувся, ще раз прощаючись у думці з французькими друзями-астропілотами, яким він і його екіпаж допомагали оволодівати технікою космічних польотів.

— Хороші хлопці! — вголос промовив він.

— Еге, — вигукнув весело Гнатенко, милуючись білосніжними котеджами обабіч шосе. — 3 такими хлопцями не страшно летіти навіть у пекло. Радісно їм — сміються, боляче — сміються, холодно — сміються і жарко — теж сміються! По-моєму, це найкраще, що є в французах!..

— І в француженках! — єхидно озвався Діжа, переморгуючись з Леонідом. — Я бачив, бачив твою кралю. Напевне, домовився, щоб і в Київ приїхала?..

— Не твоє діло! — одрізав Гнатенко.

— Зчепилися! — докірливо озвався Горовий. — Одне слово — і як коти! Що за охота?

— А ти не вчи мене! — огризнувся Діжа. — Я все-таки старіший від тебе! Ти забув, що я твій учитель?

— Був колись! — вколов Івана Горовий.

— Нагадала баба дівера, що хороший був! — піддав жару Гнатенко. — Минулося, минулося, Іване! Треба було тобі не молодіти! А то лисина зникла, тепер нема чому шани віддавати…

Всі зареготалися. Водій автомобіля — юнак-француз з кирпатим веселим носом і рудим вихором на голові — зацікавлено обернувся до Леоніда і попросив перекласти, бо, як він висловився, веселощі, сміх — це перли, які, зустрівши на дорозі, обов’язково треба підняти. Леонід виконав його прохання. І тоді дзвінкий сміх водія вплівся в голоси космонавтів.

Високі естакади космопорту Франції зникали вдалині, танули в голубій імлі. Автомобіль, тримаючись на потужних пневматичних подушках над матово-чорною площиною дороги, майже з швидкістю гвинтових пасажирських літаків краяв тепле літнє повітря, яке, обтікаючи стріловидну машину, тоненько співало якусь мелодію. Водій, все ще усміхаючись, поглянув на своїх пасажирів, кивнув на екран портативного телевізора.

— Може, включити, мсьє?

— Давай! — озвався Діжа.— Та що-небудь веселіше, а то на триклятому Місяці нічого, крім каміння, не побачиш!..

На екрані виникло миловидне личко жінки-диктора. Осліпивши глядачів білозубою посмішкою, вона сказала:

— Сьогодні відкривається Виставка космічного живопису. Поспішайте!

Жінка махнула рукою, ніби знімаючи якийсь покрив. На екрані виникла перспектива зоряного простору, на тлі якого спалахнули яскраві слова:

РЕВОЛЮЦІЯ В МИСТЕЦТВІ!

НОВЕ СЛОВО ХУДОЖНИКІВ!

ВЕЛИЧЕЗНІ ДОСЯГЕННЯ АБСТРАКТНОГО ЖИВОПИСУ!

КОСМОС І МИСТЕЦТВО!

Знову з’явилася жінка-диктор, співуче промовила, кокетливо примруживши очі:

— Поспішайте, поспішайте! Будьте присутні при народженні нового!

Потім попливли кадри реклами. Леонід, що сидів біля водія, оглянувся на товаришів.

— Може, підемо, друзі, га? Як-не-як, а Міжнародна виставка! А то полетимо знову в небеса і не побачимо!..

— І жалкувати нема чого! — махнув рукою Горовий. — Я був на кількох виставках абстрактного живопису! Жах!

— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!

— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.

— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…

— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..

— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..

— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!

— Писав мені, — сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..

— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.

Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.

— Треба вам пересісти на колісне таксі, — сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..

Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:

— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!

Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.

— Егей! Таксі! Рятуйте!

Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.

— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?

— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!

— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.

— Гм, та! — мугикнув Діжа. — Воно то трохи приємно, чорт візьми, коли тебе отак поважають і знають, але… все-таки це стадність! Так би мовити, бажання мати кумира, ідола!

Горовий ствердно хитнув головою.

— Правильно! Треба викорінювати подібні інстинкти. Вони принижують людину. Можна захоплюватися знаменитим космонавтом, але зберігати гідність, висловлюючи йому свою повагу.

Відгуки про книгу Стріла часу - Бердник Олесь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: