Микола Джеря - Нечуй-Левицький

- Сиди ж ту­теч­ки, Ми­ко­ло, та жди ме­не. В це мiс­це не пот­ра­пить сам батько, не то що при­ше­ле­пу­ва­тий отой ста­но­вий. Я бу­ду при­во­зить то­бi харч i чис­ту во­ду, до­ки ми­не ли­хо.

Мокрина по­вер­ну­ла сво­го чов­ни­ка на­зад.

- Прощай, Ми­ко­ло! - про­мо­ви­ла во­на.

Микола по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. Мок­ри­на по­тяг­ла­ся за йо­го ру­кою, об­ве­ла свої га­ря­чi, го­лi по лiк­тi ру­ки кру­гом йо­го шиї i впи­лась в йо­го гу­би своїми пов­ни­ми, як виш­ня, га­ря­чи­ми, як жар, гу­ба­ми.

- Прощай, Ми­ко­ло! Я те­бе люб­лю й лю­би­ти бу­ду, хоч маю й про­пас­ти. На доб­ра­нiч! - про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i Ми­ко­ла тi­льки то­дi опам'ятав­ся, як за­ше­лес­тiв десь гнуч­кий оче­рет.

- Боже мiй, що зо мною дiється? Ни­ми­до­ро, моя го­луб­ко, моя без­та­лан­на лас­тiв­ко! Чи вже ж оце я те­бе му­шу на­вiк за­­бу­ти?..

Мiсяць ви­со­ко ви­ко­тивсь на не­бо, як здо­ро­ве кру­жа­ло, i заг­ля­нув в чо­вен че­рез ви­со­кий оче­рет. Ми­ко­ла си­дiв не­мов де­рев'яний, схи­лив­ши го­ло­ву. Зда­ва­лось, що вiн був та­кий мерт­вий, як i той оче­рет, що по­на­ви­сав своїми ки­ти­ця­ми над йо­го чов­ном. Пе­ред ним ле­жав цi­лi­сiнький хлiб i сто­яла не­по­ча­та во­да в тик­вi. Увесь той день зда­вав­ся йо­му якимсь див­ним сном, i в то­му снi нi­би вип­ли­ва­ла з мо­ря зе­ле­но­ока кра­су­ня ру­сал­ка, при­ча­ру­ва­ла йо­го чор­ни­ми бро­­ва­ми, по­цi­лу­ва­ла i знов впiр­ну­ла в во­ду на морське дно, по­пiк­ши йо­го ду­шу лас­кою, пиш­ни­ми очи­ма та га­ря­чи­ми по­цi­лун­ка­ми й об­нiм­ка­ми.

Довго си­дiв Ми­ко­ла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, та ду­мав про Ни­ми­до­ру. Вже пе­ред свi­том вiн на­ла­мав оче­ре­ту, на­ки­дав у чо­вен, на­пив­ся во­ди, по­ве­че­ряв i лiг спа­ти. I йо­му все ви­вид­жу­ва­лось ши­ро­ке мо­ре, вкри­те бi­ли­ми хви­ля­ми й бри­жа­ми; сни­лась яс­на ве­сел­ка на мо­рi, а по тiй ве­сел­цi на­че схо­ди­ла до йо­го Ни­ми­до­ра нi­би па схiд­цях, в стрiч­ках та квiт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в на­мис­тi та зе­ле­нiй кер­сет­цi. Там, де ве­сел­ка па­да­ла кiн­цем на мо­ре, там пла­ва­ла Мок­ри­на з зе­ле­ни­ми кiсьми з осо­ки i нi­би жда­ла Ни­ми­до­ру, щоб по­тяг­ти в страш­не кле­ко­чу­че хви­ля­ми мо­ре.

Мокрина опiв­но­чi вер­ну­лась до ку­ре­ня. Батько вже ку­няв.

- Де це ти бу­ла так дов­го? - спи­тав в Мок­ри­ни батько.

- Поралась ко­ло ку­ре­ня та, вер­та­ючись од кри­ни­цi з во­дою, заб­лу­ди­ла й дов­го блу­ка­ла скрiзь. Я вже са­ма не знаю, як я не пот­ра­пи­ла на до­ро­гу. Ма­буть, ме­не не­чис­тий во­див.

- Мабуть, i справ­дi не­чис­тий во­див те­бе до пiв­но­чi, - обiз­вав­ся батько. - Гля­ди ли­шень, Мок­ри­но, дру­гий раз не ба­рись так дов­го.

Другого дня вран­цi Мок­ри­на пiш­ла до­до­му, а вве­че­рi знов прий­шла до ку­ре­ня, взя­ла хлi­ба, ри­би й во­ди i знов вве­че­рi поп­лив­ла чов­ном у плав­нi, де си­дiв Ми­ко­ла.

- Чи й до­сi де­сяцькi сте­ре­жуть? - спи­тав Ми­ко­ла в Мок­ри­ни.

- I те­пер но­чу­ють ко­ло ку­ре­нiв, ще й вран­цi на­вi­ду­вав­ся ска­же­ний ста­но­вий. Си­ди, Ми­ко­ло, ниш­ком, до­ки во­ни по­ї­дуть.

Мокрина знов про­мов­ля­ла до Ми­ко­ли лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а Ми­ко­ла смут­но об­зи­вав­ся до неї. Йо­му бу­ло й жал­ко мо­­ло­дої пал­кої дiв­чи­ни, бу­ло жаль i га­ря­чо­го ко­хан­ня; але в йо­го нi­як не по­вер­тав­ся язик приз­на­тись Мокрн­нi або хоч на­тяк­ну­ти, що вiн жо­на­тий i вже має доч­ку.

Мокрина знов пiз­но вер­ну­лась до ку­ре­ня, знов сер­див­ся та ла­яв її батько.

- Ти, Мок­ри­но, несп­рос­та при­хо­диш пiз­но до­до­му. Як ме­нi й завт­ра опiз­ниш­ся, то я на то­бi поб'ю ло­ма­ку. Чи чуєш?

- Та вже ж чую: не по­зак­ла­да­ло ме­нi вух, - обiз­ва­лась Мок­ри­на, роз­сер­див­шись.

- I де ти бро­диш? Де ти во­ло­чиш­ся? - спи­тав сер­ди­то ба­тько.

- Я не бро­ди­ла й не во­ло­чи­ла­ся, а тiльки од­вез­ла чов­ном в ко­ми­шi бур­ла­кам хар­чi та во­ди. Хi­ба бу­де доб­ре, як во­ни зги­нуть од го­ло­ду?

- Чи всiм во­зи­ла харч, чи тiльки од­но­му? - спи­тав по­ну­ро батько.

- Та Ми­ко­лi, ко­ли ска­за­ти щи­ро по прав­дi, - смi­ли­во од­ка­за­ла Мок­ри­на, не­на­че од­ру­ба­ла.

- Хiба ж ти не знаєш, що вiн не па­ру­бок, що вiн жо­на­тий? - ска­зав батько.

- А хоч би й жо­на­тий, що ме­нi до то­го, - лед­ве про­мо­ви­ла Мок­ри­на, нi­би для неї бу­ло бай­ду­же за це: але во­на по­чу­ва­ла, що в її сер­це нi­би шпиг­ну­ло но­жем. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах, вий­шла над­вiр i за­ли­лась слiзьми. I жаль, i го­ре, i ко­хан­ня - все за­ра­зом пiд­ня­лось в її ду­шi й не­на­че за­то­­пи­ло всю її ду­шу слiзьми, як по­вiд­дя вес­ною за­топ­лює бе­ре­ги.

Тим ча­сом де­сяцькi, нi­чо­го не дiж­дав­шись i нi за що не дi­з­нав­шись, поїха­ли до­до­му. Мок­ри­на на­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра i, нi­ко­го, по своєму зви­чаю, не пи­та­ючись, по­бiг­ла до чов­на i поп­лив­ла до Ми­ко­ли.

Микола вгле­дiв її зап­ла­ка­нi чер­во­нi очi i ду­же зди­ву­вав­ся.

- Чого це ти, Мок­ри­но, пла­ка­ла? Мо­же, яке ли­хо тра­пи­лось? - спи­тав вiн.

Мокрина нi­чо­го не ска­за­ла на од­по­вiдь i тiльки за­ри­да­ла. I со­ром, i го­ре бу­ло знать на її мо­ло­до­му ли­цi. Во­на по­чер­во­нi­ла, як на­мис­то на її шиї, та все пла­ка­ла. Ми­ко­ла був та­кий лас­ка­вий до неї, так гар­но ди­вив­ся на неї! Во­на i в го­ло­вi не пок­ла­да­ла, що вiн її не лю­бить.

- Миколо! Чи то прав­ду ка­зав ме­нi батько, що ти жо­на­тий?

Микола вмить все пос­те­рiг, i йо­му ста­ло ду­же шко­да дiв­чи­ни.

- Коли то­му прав­да, - ска­за­ла Мок­ри­на, смi­ли­во пiд­вiв­ши го­ло­ву, - то за­будь свою жiн­ку, за­будь для ме­не, бо як не за­бу­деш її, то я са­ма со­бi смерть за­по­дiю: я по­вi­шу­ся або втоп­люсь, я за­па­губ­лю са­ма се­бе; i са­ма не знаю що я со­бi за­по­дiю, тiльки не пе­рес­та­ну те­бе лю­би­ти, по­ки й мо­го вi­ку. Без те­бе я не жи­ти­му, а тiльки ни­дi­ти­му. Я за­ни­дiю i вмру без те­бе.

Мокрина яро й якось ди­ко блис­ка­ла ка­ри­ми очи­ма, але пiс­ля тих слiв по­хи­ли­лась на край чов­на, мов гнуч­ка оче­ре­ти­на, i за­ри­да­ла го­лос­но, як пла­чуть ма­лi дi­ти. Ми­ко­ла ба­чив її ма­ленькi ру­ки з тон­ки­ми пальця­ми, що вп'яли­ся в кри­си чов­на, ба­чив шию, де чер­во­нi­ли раз­ки доб­ро­го на­мис­та.

- Не плач, Мок­ри­но! Що ж маємо ро­бить? Знать, та­ка вже бо­жа во­ля.

Микола си­дiв мовч­ки, а Мок­ри­на не пiд­во­ди­ла го­ло­ви i ти­хо хли­па­ла. Весь дi­воцький со­ром вер­нув­ся до неї. Їй со­ром бу­ло пiд­вес­ти очi й гля­ну­ти Ми­ко­лi в вi­чi.

В оче­ре­тi ста­ло ти­хо, як у ха­тi. Во­дя­на ку­роч­ка вип­лив­ла з оче­ре­ту i кру­ти­лась по во­дi тро­хи не ко­ло са­мо­го чов­на. Ди­ка кач­ка ви­лась над плав­ня­ми, ляс­ка­ла крильця­ми i впа­ла в оче­рет ко­ло са­мо­го чов­на, але зля­ка­лась, за­ках­ка­ла на все гор­ло, на­че крик­ну­ла з пе­ре­ля­ку, зат­рi­па­ла кри­ла­ми i знов пурх­ну­ла мiж оче­ре­том, на­ро­бив­ши ше­лес­ту.

Мокрина на­си­лу пiд­ве­лась, по­си­дi­ла, за­ту­лив­ши очi ру­ка­вом,