Дикі білі коні - Білик Іван

Тоді прокидався й Боримисл, і темна світлиця мов оживала, й кудлаті духи ночі ховалися в комин, а звідти на горище.

Була середа сідмиці, йшов осьмий день її сидіння в сьому хоромі и осьмий день невтихних страхів. Оленка думала, що найважче для неї буде проминути високу браму жупанського двірця, там же якось утрясеться й уляжеться, вийшло ж навпаки. Дворець був повен усякого люду, вищого й підлішого, попереду стояли тивуни й пахолки, за ними в дверях і порогах стаєнь, клітей і підклітей вистромлялися челядники, а роби, яких усе те найменш обходило, незалежно тинялися білим утоптаним снігом, ніким не тюкані й не підганяні. Паничі та інша хлопота, що супроводжувала похід, не знати де й розвіялась, і жупанич з Оленкою їхали двірцем тільки вдвох. Люди поволі розступалися перед їхніми кіньми, позираючи то на них, то на вікна чорного хорому, й Оленка зрозуміла, що головної негоди слід чекати звідтіля.

Пригорнувши маля до грудей, вона зіщулилася, й на порозі в сю мить став кремезний і ще досить молодий між в ошатному вбранні. Оленці спало на гадку, що се й є древлянський жупан Ратислав, і в грудях їй закалатало. Та се був велій пан Батура. Проскавулівши поробошнями до них, Батура сказав, дивлячись на Боримисла:

— Втішницю привів собі?

Й аж тепер масно поглянув на Оленку, й від того погляду їй стало й млосно, й холодно. Тоді віча його кознули по маляті, й Оленка жахнулася, та той захихикав:

— Утішайся, жупаничу, доки вітця немає!

Боримисл смикнув повід, і кінь ударився грудьми в тивунів та челядників, прокладаючи жупаничу путь до хорому, й Оленчина коняка теж пішла слідом. Біля високих порогів жупанич ізсів, споміг ізсісти й Оленці, взявши маля, яке почало плакати, й закляк, обплутаний десятками пар очей. Так вони стояли довго, не відчуваючи морозу, та з оселі ніхто не виходив, і хором чорнів старими сосновими колодами, наче мертвий. Нарешті рипнуло, й у дверях з'явилася жупаниця, вся, від очей до ніг, у чорному. Боримисл стяг із голови клобук і низько вклонився матері, та вона, раптом тоненько заголосивши, сахнулася й зникла в хоромі.

Жупанич помулявсь і пішов до хати сам, тоді, вже з порога, вернувся й ухопив Оленку за плече.

Завівши її в похмуру світлицю о трьох вікнах, Боримисл подався сходами нагору й довго не вертавсь, а коли Оленка, перемолившись усім відомим їй кумирам і земним та хатнім духам, утратила терпець і заплакала, він прийшов і мовчки сів осторонь на лаві. Очі в нього були каламутні й невидющі, й вона зрозуміла, що нічого доброго їй не слід сподіватися ні для себе, ні для малого синка. То був важкий день, і єдине, чим ще намагалась Оленка втішитися, се зіпхнути всю ту вагу й страхи на понеділок.

Але понеділок минув, і вівторок теж, і вся сідмиця сплинула, поступившись новій, а змін на краще не було й не передбачалося. Жупаниця жодного разу ще не прийшла подивитись на онука, й Оленка теж боялася втрапити їй на очі, а найбільшим жахом для неї було виходити з сії похмурої світлиці, з-під сього чорного, закіптюженого сволока, хоч людина жива мусить бодай раз або двічі денно вибігти на двір.

Навіть пелюшок Оленка не могла випрати сама, їх, згорнувши купою, Боримисл носив не знати куди, й не знати котра роба чи й челядниця десь там прала їх, Боримисл одягся й глянув на сина, якому Оленка дала ссати, торкнув його пальцем за носеня, що кумедно ворушилось, провів по синюватій жилиці груді й узяв клуночок із пелюшками. Й щойно втихли його кроки в сінях, як увійшов пан Батура. Не привітавшись, він оглянув світлицю, тоді матір із дитиною коло пазухи, приступив ближче й постояв, широко розчепіривши ноги в дігтярних чоботях. Оленка заворожено дивилася на ті чоботи, не підводячи погляду, тоді пан ступив ще кілька кроків, знову пристояв, тоді наблизився впритул, узяв її за підборіддя й підважив угору:

— Ліпше тобі буде, як ти зодсюду втічеш, молодичко.

Оленка дивилася на нього, не блимаючи, він пустив її й неквапом вийшов, без гуркоту причинивши по собі двері, й коли вернувся Боримисл, вона ще довго глипала в бік сіней і наслухала.

— Пощо зориш туди? — спитав жупанич. — Хтось приходив? — Рипнувши за поріг, він довго дививсь у сутінки, та сіни між клітями були глухі й порожні. — Щось привиділось?

Оленка потупилася, й на ручку малому скрапнула сльоза. Тепер уже Боримисл був певний, що хтось приходив до сієї світлиці, поки його не було. Пильно глянувши на стругані дошки підлоги, він аж зблід од гніву й розгуби. Мокрі сліди грубих чобіт вели від порога до ложа, на якому сиділа Оленка з малям у пелені. Він рішуче насунув ковпак над самі брови й вискочив. Оленка гукнула вслід кволим, переляканим голосом:

— Борисе!

Та він уже гримів чобітьми коло сінешніх дверей. То мав бути Батура, жупанич устрів його біля малих стаєнь і тепер побіг просто туди. Пан господарював між трьома конюшими робами, що давали коням вівса, встигши вже й нагодувати їх сіном, і напоїти. Добірні скакуни з малих стаєнь весело шаруділи й хрупали, перемовляючись через драбини один з одним, а сам Батура мідною шкребницею чистив облежане черево племінного жеребця. Здоровезна, як гора, й лискуча, мов щойно викупана, тварина, до якої мало хто зважувався приступити, мирно їла вранішню дачу й ласкаво дозволяла Батурі чистити себе. Й ся коняча кротість, і загальна злагода в стайнях мов одібрали в Боримисла й запал, і мову, й він стояв і тупо дивився на пана, поки той сам повісив шкрибницю на гвіздок під яслами й сказав:

— Осе як вернеться твій отець, проситиму до весни вороного.

Жупанич подумав, що, може, пан нічого лихого й не сказав Оленці, просто налякалась і годі, бо в сьому хоромі боїться всього й усіх, обернувся й потяг ноги зі стаєнь. Чоловік, якого навіть племінний жеребець любить, не може бути лихим. Так навчав його колись у Мемфісі старий служитель єгипетського кумира Сета. А єгиптяни на тваринах тямляться, подумав Боримисл, та коли переступив поріг стайні, Батура гукнув услід йому й підійшов сам:

— Для чого не хочеш подбати про жупанича?

— Про якого? — здивувався Боримисл несподіваною прихильністю пана.

— Справдешнього.

— Маю сина, — відповів Боримисл. — І дбатиму про нього.

— То є робич, а не жупанич. А столові древлянському треба можів міцної кістки, ратної. — В голосі Батури не було того єхидства, що першого дня, голос бринів тихо й розважливо, й Боримисл не відав, як і відповісти. Тоді велій пан сумно глянув на нього, й того суму вже й геть не можна було збагнути: — Любиш ту діву?

Боримисл повернувся й тоді кивнув, а пан, зітхнувши, мовив:

— То й люби. Й сина люби — так велить покон древлянський, і кумири наші велять любити. Але любов — то їдне, а се… — Пан затнувся. — Жупанство — то інче. Жупан собі не належить, ти ж будеш жупаном Древлянської землі й…

— А кому ж належить? — і досі не дивлячись на пана, перебив Боримисл.

— Високому столові правителя.

Боримисл насмішкувато гекнув носом, та се не збентежило Батуру.

— Поки молодий, то й мислиш отак, а коли поймеш вітчий Меч у руку… Речу ж люби й сина, і її люби, всі ми можі й наліжниць маємо доволі кожен.

Боримисл нарешті пройнявся тією злістю, що був її розгубив у стайнях:

— Не буде наліжницею! Жоною мені буде! Й жоною є!

Й побіг до хорому через увесь дворець, і сніг під чобітьми в нього рипів і скреготав скаженими псами.

Так минуло ще кілька день, Батура більше не заходив до малої світлиці внизу хорому, жупаниця теж уникала зустрічей з Оленкою, й вівторок був ще важчий од понеділка, середа — од вівторка, навіть роби та челядниці, чутливі до господарських настроїв, обминали юну жінку, стрівши ввечері чи вдосвіта серед двірця, бо вдень вона й не наважувалась виходити, а се ще ж було не все, попереду чекало найстрашніше — незабаром мав повернутися з уловів жупан. І коли вже відчула, що бракне й сил, і волі, й духу в грудях, з'явилися ловці…

Валка простяглася на півгін, бо жупан Ратислав любив полювати з доброю дружиною, з псарями, сокільничими та кашоварами. Зо два десятки коней ішли, пообвішувані скорами, рогами та іншим ловецьким узятком, позаду їхали псарі з доброю шворою кожен, далі сокільничі, яких древлянський жупан брав лиш для почту та гармидеру, бо в сей час птахом було можна полювати тільки тетеруків; поперед них виступали боляри та ліпші можі з робами й челядниками, а в самому чолі їхав жупан землі Древлянської Ратислав.

Щойно валка в'їхала до двору, як залунали плачі та голосіння. Ратко повертався з уловів не верхи, а в цупкій попоні, підвішеній між двома кобилами, загорнений і замотужений з ногами й головою, й голова його була коло конячих крупів, а ноги — біля самих морд. Напровесні того літа дикі тури вбили другого, середульшого жупанича Брячеслава, перед сим — старійшого, Могута, а тепер і самого жупана.

Так було написано Ратиславові на роду, так покладено кумирами, бо в юності Ратислав убив свого рідного брата Вишеслава, й хоч то був зрадник і перевертень, але рідна кров ніколи не минає людині марно й про неї кумири не забувають.

Забули й кумири, й люди тільки про Оленку, вклопотані страшним горем. Старого жупана-небіжчика віддали женоподібним жерцям-волохам, волохи, вдягнуті теж по-жоночому, вичистили жупана від усієї зайвини, яка не придається людині на тім світі, лише капостить, напхали насінням конопель та іншого духмяного зілля, облили гарячим воском і раз, і вдруге, й утретє, вбрали в найдорожчий святковий одяг і при повнім оружжі поклали спершу в золоту корсту, далі в ще більшу дерев'яну, куту таким самим золотом, і вже розгрузлими дорогами повезли на санях туди, де в Уж упадає річка Древлянка, й усі села, городища та хутори, близькі, дальші й ще дальніші, ставали в хвіст походу, й можі та оратаї протинали собі лівиці стрілкою й кропили кров'ю весняну землю, жони ж та діви дряпали вид нігтями й голосили, й плакальниці з Ратиславового роду втирали вічі полоточками й клали мокрі білі шматинки попід корсту, бо в іраю все є, й дерева квітнуть безперестану, й лише води немає, й небіжчикові треба було дати її доста. Поряд ішла наймолодша жона Ратислава — жупаниця Переніга, яку жупан узяв лише перед двома літами й найдужче від усіх жін і наліжниць любив. Переніга перша викликалася супроводити жупана не тільки в останню путь, а й далі, в ірай, і сього права їй ніхто не заперечував, бо після Ратислава та Батури наймогутнішим володарем у землі Древлянській був отець Переніги — Позвізд, велій пан горинський.

І Переніга лягла поряд із жупаном, у чотирьох кутках їхнього вічного хорому лягли коні з конюхами, й роби, й можі ратні числом четверо, й покладено келехів золотих дванадесять, і тарілів золотих же, й горнів, і страви та меду в кожній судині, й здоби всякої золотої та кривавцевої, щоб усе мав жупан і на тому світі, як мав на сьому, й насипано могилу високу над ямою, й кожен оратай, і між, і жони їхні, й роби, й челядники, й усі, хто проводжав і виряджав жупана, знесли на ту могилу по міху землі, й першим було легко, останні ж дерлися, грузнучи по коліна в рихкій глині, й глина поволі зсувалась, але й утоптувалась і влягалася, доки виросла справжня гора обкладена по околу кам'яним підмурком.

А тоді почалися й тризни, й дев'ятизни, й сороковизни, й про Оленку знову забули, й вона вже навіть сама зважувалася виходити й у дворець із синком на руках, і в окольний город та до річки.