Дикі білі коні - Білик Іван

Та він однаково виважував кожне своє слово, бо згадка про той похід не могла принести ні втіхи, ні спокою. Дар'явауш, стоячи поряд, мов рівний рівного, запитав:

— Пощо згадуєш лихе, Кресе?

Старий роб відповів те, що вже давно вирішив принаймні для себе:

— Добре людину не вчить. Лихе вчить. Сього людина не відає, доки не дійде сама. Платити ж тоді мусить удвічі й утричі.

— Ти ж сам радив мені йти в сей похід. Коли Гаубарува заперечував, мій брат Артабан також мовив за ним, та й інші дехто, а ти — ні.

То вже було балакане-перебалакане, й Крес не відповів цареві перському. Камбіс, у Єгипті вже, наказав був споглядатаям розвідати Ефіопію, а за ними й сам пішов із усією раттю Нілом угору. Дар'явауш теж був там і відав усе й про похід і чим він закінчився. Гаубарува сидів на міху з вівсом для царських коней і мовби не слухав розмову, лише дивився понад широким плесом у бік зеленого й недосяжного берега, але Крес був певен, що Око цареве й слухає, й поділяє його думки.

— Камбіс і до Фів єгипетських тоді не дійшов, а я ось передолав усю Скіфію, — заперечив цар Персії.

Крес лише зітхнув. Передолати — передолав, але ще жодного разу не зустрівся в добрій січі. Він знову хотів навернути балачку на Ефіопію та Камбіса, але в очах майже рівного йому літами Гаубаруви був смуток, і Кресові стало шкода Ока царевого. Він сказав:

— Речуть купці-греки, що попереду в нас пустеля на сім день ходу.

— Й що? Сам відаю. Яка мені з неї користь?

— Яка? — Крес подивився на царя царів, обернувшись навколо ґерлиґи. За сю думку небіжчик Куруш одразу вхопився б, сей же байдуже мовчав, і Крес теж змовчав, бо його мудрощів бувало часом забагато перським володарям. Він ще пристояв і заспирався на свій довгий патик:

— Піду… — Колись він порадив був Курушеві таке, за що той тільки дякував, а все повернуло на шкоду, бо слово золоте тільки доти, поки не вимовлене.

Та на п'ятий день, коли рови з височенними валами обплели півстепу, стрімкі й неприступні, Крес не витримав і сам пішов до Дар'явауша.

— Мовив я тобі про пустелю й ще скажу, — почав він. І раптом, неначе помінявся місцями з царем царів, пильно глянув на нього: — Що є пустеля, Дар'явауше?

Й се запитання, й зневага, й незбагненна зверхність, бо назвав його не царем царів і навіть не найвеличнішим, а просто на ім'я, мов рівного собі, спантеличили Дар'явауша, й він, сам того не усвідомлюючи, розгублено відповів своєму робові:

— Пустеля — се те, де нічого немає.

Крес покивав головою, неначе іншої відповіді й не чекав од зеленого навченика. Й раптом вип'явся ціпком угору й став високим і струнким, як літ тому з п'ятдесят, і роздратовано кинув у вічі цареві царів:

— Пустеля — се для тебе те, де нічого палити!

— Обридло мені слухати поуки, — дратуючись, відповів цар, бо сей роб останнім часом і справді поводився, мов пророк, щонайменше Заратуштра. — Йди, мудрий, і коли мені забагнеться, я гукну тебе, а сам не пнись межи очі. Забуваєш, хто ти й хто я.

Того було досить, аби всюдисущий Мітробатеш, якого досі тут мовби й не бачено, та й ховатись ніби не мав де, плеснув у пухкі долоні, й двоє чорнополих із вартівної сотні підхопили колишнього царя Людії, разом з ціпком однесли попід руки в найближчий вибалок і кинули там. І коли Дар'явауш дивився, як старий, спираючись однією рукою на ґерлиґу, другою хапається за посмалені віхті трави й видибає нагору, несподівана думка зашкреблася в скронях, застукотіла гострими кувадельцями, й цар царів аж очі примружив, одчувши, що вони зайнялись. Пустеля — се те, де нічого палити, — повторив він сам собі, мовби для затвердження й пам'яті, й голосно по-хлоп'ячому дзвінко, як, може, й не личило цареві царів, розгукався:

— Коня! Коня сюди!

Й кінь тієї миті теж постав перед ним, високий і крутов'язий, укритий червоною попоною з довгими, під коліна, китицями. Дар'явауш хвацько вихопився в сідло, відтрутивши євнуха, який підставляв цареві свою круглу й м'яку спину. Півсотня безсмертних, не чекаючи повелі, теж пришпорила коней, і шістдесят стадій між першим та другим валом Дар'явауш подолав менш як за годину.

Багабухшу він побачив сам — упізнав по однорогому шоломі чільника царських комонців. Із сього боку вал був похилий і вже добре втоптаний, і Дар'явауш зострожив. Останні лікті перетомлений кінь здолав майже навколішках. Цар зіскочив на покляклі ноги й спробував прибрати байдужішого вигляду, та в паху нило й тягло, й він ледве втримався, щоб не кривитись. Багабухша, не скидаючи шолома, підійшов і поцілував царя в праве плече, трохи нижче від бронзової пряги, що тримала корзно й водночас охищала при наглім ударі. Золотий ріг порожньо дзенькнув об так само золотий, з багатьма кулястими ріжками вінець Дар'явауша, й коли врочисте віншування скінчилося, цар стримано поспитав Багабухшу:

— Що таке пустеля?

Опасистий чільник комонної раті тепер, коли се не шкодило його гідності, скинув шолом, узяв рукою за ріг, а другою втер спітніле чоло з широкою червоною смужкою від скроні до скроні. Сиве волосся Багабухші зляглось мокрими віхтями, й він їх розчесав п'ятірнею. На таке запитання можна було тільки посміхнутись, і вельміж посміхнувся, та тут-таки й спохмурнів. А Дар'явауш, не дочекавшись відповіді, склав руки на грудях і поглянув у далеч, де ледь бовванів наступний, третій вал восьмирядної оборони.

— Пустеля, — сказав він тихо, — се те, де нічого палити. Правильно речу, Багабухшо? Й ти ж так само мислиш?

— Так, — зітхнув чільник царських комонців і суворо глянув на кількох тисяцьких та підліших воєвод, що стояли віддалік і дослухалися

— І я так мислив, та один мудрець, показав мені, що мислимо по-дитинському, — криво поглянув на нього цар царів. — Бо ж пустеля — се те, де й вони, — він махнув рукою в бік невидимого ворога, — й ми почуватимемось однаково. Погано, але ж однаково! Ти чуєш? Досі вони втікали поперед нас попаски, ми ж мусили ковтати попіл та сажу й терпіти розбій і розлад у раті за кожну корову й кожного віслюка. Не треба було нам спинятися — мали б гнати їх і далі, та… — він не доказав якоїсь думки, що видалася йому надто образливою, й сказав те, задля чого приїхав сюди сам, не чекаючи ні гінців, ні вістоносів, бо згаяно багато, надто багато часу, й одтепер кожна година може бути вирішальною: — Кладіть ратників одпочивати рано. Рушаємо по другій варті. Пів сієї ночі й пів завтрашнього дня — й ми нарешті здибаємо сих тричі проклятих Ахурамаздою,

— Дар'явауше, — сказав Багабухша так, як завжди без сторонніх. — Скіфів уже там нема. Наших вивідців досі дурили їхні роз'їзди, а вся рать давно знялася, ще днів зо три тому.

Цар царів раптом одчув, як він виморився тим дурним і тепер геть не потрібним гасанням, і сів просто на втоптану глину валу. Й стрімкий скат, і глибокий рів під валом тягли його вниз, і він з огидою відвернувся на протилежний бік, бо думки теж напливали в голову, сумні й невеселі, мовби то був не земляний вал і рів, а сама Скіфія, яка тягла й засмоктувала його в свої незбагненні глибини…

Здавалося, все навіки заклякло в житті Боримисла. Відколи й пам'ятав себе, завжди був чужим і небажаним для людей. Малим хлоп'яком його віддано в добровільний полон єгипетському фараонові Аб-мосе, й на малого таля в Мемфісі дивились, мов на роба, тільки й того, що не змушували тягати воду з каналу, віддавши в опіку зморшкуватому зизоокому жерцеві з хорому Сета. Жрець був людиною незлою, але хоромівський лад із безкінечними відправами лякав і гнітив древлянського жупанича, який і не розумів, і душею не горнувся до чужих звичаїв і чужих кумирів. Щоденні процесії навколо вівтаря, тупе визубрювання знаків священного письма та сотня котів білих, чорних, рудих, сірих і смугастих озлобляли Боримисла, й тільки нечасте полювання в пісках за Мемфісом приносили йому втіху. Та се траплялося так рідко, що Боримисл міг би на пальцях перелічити, скільки разів протягом десяти літ полону він виходив із хоромними робами та списоносцями на влови. Єдино з жерцем Джаваджухуненом він почувався вільніш, бо той любив його, але в жерця день був розписаний по годинах, і розмови з ним бували так само короткі й уривчасті.

Тоді настав несподіваний злам. Зі сходу посунули перси, й, готуючись до війни з Камбісом, перестарілий фараон умер, п'ятдесятирічний же нащадок Аб-мосе, Псамтік, який умів добре вести службу в хоромі Амона, зате не любив і не вмів ратитися, програв Єгипет у першому ж бою. Все пішло прахом, ворота всіх міст і хоромів були навстіж одчинені персам, і в вогняній веремії грабунків та пожеж древлянський жупанич Боримисл, якому минав дев'ятнадесятий, вирішив утікати.

Шість місяців блукань були справжнім пеклом, за сей час він умирав і від ран, і з голоду, й од спраги та хвороб, та коли врешті прибився додому, відчув себе так само чужим, як і в єгипетському полоні. За десять літ із гаком одвик від рідних, і рідні теж устигли забути його й оплакати, мов небіжчика, й хоч тепер намагалися подолати в собі й у ньому те відчуження, але літа лишалися літами, й тільки час міг зруйнувати насип холоду й палісад остороги, які вивищувалися між ним і рідним домом.

Зате в Оленки життя змінилося враз і назавжди, й вона точно знала, коли се відбулось. І перед очима в неї поставав холодний, майже осінній досвіток у березі Славути, й кілька впійманих острів, і зацькований погляд людини в ямі під кручею.

Доти все йшло мирно й звично. На горі стояло Берестове, в річці була смачна риба, на поронах працював її тато, а до щему веселі вечорниці повнилися знайомих ігор і знаних пісень. І хоч сюди впліталась постать свавільного Видоти, та й се, зрештою не псувало ні щоденних радощів, ні молодих дівочих сподівань.

Тепер усе пішло по-новому, й Оленка з жахом думала, що принесе їй кожен наступний ранок і кого слід остерігатися сьогодні. Перше, що вона бачила, прокинувшись, був важкий дубовий сволок, вона втуплювалась у нього вічми, й що довше дивилася, то чорна закіптюжена колода опускалася нижче й нижче, й було таке враження, ніби ось-ось упаде й розчавить і її, й Боримисла поряд, і їхнього маленького синочка в колисці, що висіла на тому-таки сволоці. Оленка хапливо бралася до колиски й гойдала її поти, поки дитина зачинала кректати й пхикати.