Домбі і син - Чарльз Діккенс

міс Домбі, було великою втіхою й розрадою для мене, при моєму стані духу, який легше уявити, ніж описати. Вже сама поїздка була мені нагородою. Та річ усе ж не в тім. Міс Домбі, я казав уже, що не належу до тих, у кого бистрий розум. Я цього цілком свідомий. Думаю, ніхто краще за мене не знає, який я... коли це надто грубий вираз, я сказав би, який я слабкий... на голову. А втім, міс Домбі, я дуже добре розумію, як стоїть справа з... з лейтенантом Уолтерсом. Та хоч яким болючим для мене може бути стан цієї справи (що абсолютно пусте), я мушу все ж визнати, що лейтенант Уолтерс видається мені людиною, достойною щастя, яке впало на його... чоло. Хай же він носить його довго і цінує його, як би робила це цілком інша, недостойна особа, імення якої не варте ніякої уваги. А зрештою, і не в тім річ. Міс Домбі, капітан Джілс - друг мені, і я думаю, що в даний період часу капітанові Джілсу було б приємно, якби я вряди-годи заходив сюди. І мені було б приємно заходити сюди. Та тільки я не можу забути, як фатально повівся одного дня на площі в Брайтоні, і якщо присутність моя тут, хоч найменшою мірою буде неприємна для вас, то прошу єдиного - сказати мені про це зараз,- і запевняю, що чудово зрозумію вас. Я в жодному разі не вважатиму це негречністю, навпаки,- буду незмірно щасливий на виявлене мені довір’я!

- Містере Тутсе,- відповіла Флоренс,- якби ви - мій старий, вірний приятель - перестали бувати у цьому домі, ви зробили б мені велику прикрість. Бачити вас завжди буде мені втіхою.

- Міс Домбі,- сказав містер Тутс, видобуваючи свій носовичок,- коли я й просльозився, то це сльози радості. Все це - пусте, і я страшенно вам вдячний. Дозвольте зазначити - після всього того, що ви так сердечно сказали,- що я більше не маю наміру нехтувати власною особою.

Це зізнання викликало на обличчі Флоренс надзвичайно милий вираз крайнього подиву.

- Я хочу сказати,- пояснив містер Тутс,- що, поки мене не покличе тиха могила, вважатиму за свій обов’язок, як людська істота, тримати себе в якнайкращій формі і... і ходити в таких начищених черевиках, як... як дозволятимуть обставини. Це, міс Домбі, останній раз, що я насмілився виступити із такими особистими зауваженнями. Дуже, дуже вам вдячний. Хай я, загалом беручи, не такий тямущий, як би того хотілося моїм друзям та й мені самому, але, слово честі, я дуже добре тямлю, що таке доброта і тактовність. Мені здається,- натхненно сказав містер Тутс,- що в цю хвилину я міг би надзвичайно яскраво висловити свої почуття, якби... якби тільки знайти початок.

Початок, очевидно, не знайшовся, бо почекавши на нього хвилин зо дві і не дочекавшись, містер Тутс хапливо попрощався і побіг шукати капітана, який був у крамниці.

- Капітане Джілсе,- сказав містер Тутс,- те, що зараз відбудеться між нами, має відбутися під святим покровом таємниці. Це продовження того, капітане Джілсе, що відбулося між мною і міс Домбі нагорі.

- Що в рубці, що на реях, так, хлопче? - пробурмотів капітан.

- Цілком правильно, капітане Джілсе,- гаряче погодився містер Тутс, тим гарячіш, що зі слів капітанових не второпав анічогісінько.- Міс Домбі, як я розумію, незабаром має побратися з лейтенантом Уолтерсом?

- Атож, хлопче! Ми всі тут одна команда... Уолтер і Втіха серця дійсно мають поєднатися в храмі сув’язі як тільки зроблять заповіді,- шепнув йому на вухо капітан.

- Заповіді, капітане Джілсе? - повторив містер Тутс.

- У церкві, он там,- пояснив капітан, тицьнувши пальцем поза плечі.

- А! - сказав містер Тутс.

- А по тому,- хрипким шепотом сказав капітан, ляснувши містера Тутса по грудях, і з виразом безмежного захвату відкинувся на спинку стільця,- що по тому? А по тому це миле створіння, виховане в таких делікатних умовах, як заморська пташка, попливе через моря-океани разом з Уолтером до Китаю.

- Боже милий! капітане Джілсе!

- Атож,- кивнув головою капітан.- Торговий корабель, що підібрав Уолтера після урагану, в якому і сам збився з курсу, плив до Китаю, тож Уолтер відбув з ними цю подорож і завоював собі визнання на борту і на суші - бо то ж найкращий хлопець у світі,- а що в Кантоні помер їхній суперкарго, 76 то Уол-ра, який доти був за клерка, призначили на цю посаду, і тепер він - суперкарго на іншому кораблі того ж власника Отож, як бачите,- задумано повторив капітан, - наше миле створіння полине через моря-океани разом з Уолтером аж до Китаю.

Містер Тутс і капітан дружно зітхнули.

- Ну, що ж, - провадив капітан далі. Вона його щиро любить. І він її щиро любить. Ті, хто мав би любити та берегти її, цькували її як звіра. Коли вона, вигнана з дому, прийшла до мене й упала отам на підлогу, її зранене серденько розірвалося. Я знав це. Я - Едвард Катл - і зараз це бачу. І ніщо його не зцілить - тільки щира, ніжна, міцна любов. Якби я не знав цього, якби не знав, що вона кохає Уол-ра, а він її, братику, то я скорше дав би собі відрубати оці сині руки та ноги, аніж пустив би її в плавання. Але я знаю це, ну, то що ж? Тож я кажу: «Бог їм у поміч, і хай буде так! Амінь».

- Капітане Джілсе,- мовив містер Тутс,- дозвольте мати приємність потиснути вашу руку. Ви вмієте так висловитись, що мені аж у грудях тепло стає. І я кажу: «Амінь». Ви ж знаєте, капітане Джілсе, що і я міс Домбі обожнював.

- Веселіш! - гукнув капітан, кладучи руку йому на плече.- Тримайся, хлопче!

- Я маю такий намір, капітане Джілсе,- бути веселішим,- із запалом відповів містер Тутс.- І триматися, як тільки зможу. Коли розверзеться тиха могила, капітане Джілсе, я буду готовий до похорону, але не раніше. Однак, не маючи зараз певності щодо свого самовладання, хочу сказати вам і просив би вас ласкаво переказати й лейтенантові Уолтерсу ось що.

- Переказати ось що, - луною обізвався капітан.- Спокійно!

- Оскільки