Домбі і син - Чарльз Діккенс

Йому ввижається, що він ніколи не спить, лише дрімає, з відкритими очима і раз по раз зривається, відгукуючись на чийсь голос. Ввижається, що він кляне себе за те, що опинився тут, що втік, що відпустив її й не зустрівся з ним віч-на-віч. Ввижається, що він у смертельному двобої з цілим світом, а насамперед - з самим собою. Що своїм чорним розпачем отруює всіх і все.

То було видиво минулого всуміш із сучасним, видиво його життя і цієї подорожі, що злилися водно. Видиво скаженого чвалу кудись, куди він конче мусить доїхати. Видиво баченого колись, що поставало із побаченого уперше, коли він думав про речі, минулі й далекі, а тих, реальних, що проносились перед ним, здавалось, не помічав зовсім - було лише тяжке, виснажливе відчуття приголомшеності від усього цього, що, проминувши, роїлося і юрмилося в його розпаленім мізку.

Видиво безперестанних змін - і все та ж монотонність бубонців, коліс та копит, і нема спочинку. Видиво міст, сіл, поштових станцій, коней, фурманів, пагорбів та долин, світла та темряви, мощених і немощених доріг, спусків та підйомів, дощу та погоди, і завжди ті ж таки монотонні бубонці, колеса й копита, і нема спочинку. Видиво далекої столиці, що нарешті вже близько, до якої він мчить велелюдним шляхом, проносячись повз старі собори, проскакуючи невеличкі міста та містечка, що тепер трапляються частіше, зіщулившись у своєму кутку й запинаючи плащем обличчя, коли перехожі дивляться на нього.

Йому ввижається, що він котить усе далі й далі, катований своїми думками, що обмірковувати їх він буде згодом, не здатний сказати, скільки часу пробув у дорозі, чи визначити, що і коли він проїжджав. Йому ввижається, що голова його палає та йде обертом, і що він напівбожевільний. Що в шаленому гоні, якого, здається, неспромога спинити, в’їжджає він у Париж, де каламутна річка, байдужно несе свої стрімкі води між двох бурхливих потоків рухливого життя.

Бентежне видиво мостів, причалів, нескінченних вулиць, винарень, водовозів, юрмищ людей, солдатів, екіпажів, військових барабанів, аркад. Йому здається, що шум і гвалт навколо глушать нарешті монотонність бубонців, коліс та копит. Але й шум і гвалт тихнуть поволі, коли він, змінивши екіпаж, виїжджає із міста через іншу рогатку. І коли, відвідавши харчевню, рушає в напрямку моря, знову зринає ота монотонність бубонців, коліс і лунких копит, і немає тому спочинку.

І знову видиво західного сонця, і видиво вечора. І знову видиво довгих шляхів, і глупої ночі, і тьмяних вогнів у вікнах край дороги, і далі незмінна монотонність бубонців, коліс та копит, і знову ніякого спочинку. Видиво світання і сходу сонця. Видиво повільно-важкого чвалання під гору, і відчуття на горі свіжого морського вітерця, і відблиск ранку на далеких гребнях хвиль. Видиво спуску до порту під час припливу, коли повертаються з нічних ловів рибальські човни, а щасливі жінки та діти чекають на них. Видиво рибальських неводів та одягу, що сушаться на березі, і заклопотаних моряків, і перегук їхніх голосів серед щогол і рей. Видиво вод, живих та іскристих.

Йому ввижається, що берег даленіє, і, дивлячись на нього з палуби, він бачить наче туман над водою, а в проріхах, прорізаних сонцем,- яскраві пасемка землі. Бачить наче і чує, як хвилюється, сплескує й гомонить спокійне море. Бачить наче ще одну сіру смугу на обрії, на шляху корабля, яка щораз росте та світлішає, а скелі, будівлі, вітряк і церква на ній малюються дедалі виразніш. Йому ввижається, що корабель випливає нарешті на тихе плесо і пришвартовується до молу, звідки гурти людей вітають своїх друзів на судні. Йому ввижається, що він висідає, похапливо проходить крізь юрбу, уникаючи стрічних поглядів, і опиняється нарешті в Англії.

У тому півсні йому виснувалася думка - податись до одного далекого села і, причаївшись там, зібрати потрібні відомості та виробити план дій. І далі не мігши отямитись, він пригадав собі залізничну станцію, де йому треба робити пересадку і де був спокійний готель. Там він і вирішив спинитися та спочити.

Якомога хутчіш і непомітніш пробрався він у вагон, ліг, загорнувшись у плащ, удаючи, що спить, і незабаром був уже далеко від моря, серед зелених просторів краю. Прибувши на станцію, він пильно озирнувся. Пам’ять його не підвела. То була відлюдна місцина на узліссі маленького лісу, з єдиною, новою, а чи наново відремонтованою будівлею посеред охайного садка; до найближчого містечка було кілька миль. Висівши з поїзда, не помічений ніким, він пройшов просто до заїзду і винайняв номер із двох суміжних кімнат на горішньому поверсі.

Він мав намір одпочити тут, набратися сил і привести до ладу свої думки. Дика лють і досада - така дика, що, міряючи кроками кімнати, він скреготів зубами,- оволоділа ним цілковито. Думки, невпинні і непіддатливі, усе так само блукали самі по собі і тягали за собою і його. Він геть отупів і був смертельно втомлений.

Та на нього, здавалося, спало якесь прокляття - він аж ніяк не міг заспокоїтись, а зморені органи чуття ніяк не втрачали своєї чутливості. Він не мав влади над ними, немов вони належали іншій людині. Не те щоб вони доносили до нього довколишні звуки та зображення, ні - їх просто годі було відірвати від цілого того видива - його шаленого гону. Він знову бачив її перед собою, бачив на собі її темний, повний зневаги погляд - і водночас гнав уперед, крізь міста і села, крізь світло і темряву, дощ і погоду, мчав мощеними і немощеними дорогами, пагорбами й долинами, під гору й згори, замучений і заляканий монотонністю бубонців, коліс і копит, без хвилі спочинку.

- Який сьогодні день? - спитав він у лакея, що готував йому стіл до обіду.

- День, сер?

- Середа?

- Середа, сер? Ні, сер. Четвер, сер.

- Я й забув. А година? Я не накрутив годинника.

- За кілька хвилин п’ята, сер. Довгу, напевне, подорож відбули, сер?

- Так.

- Поїздом, сер?

- Так.

- Баламутна штука, сер. Я-то поїздом не дуже їжджу, сер, але джентльмени частенько так кажуть.

- Тут багато джентльменів буває?

- Взагалі-то чимало, сер.