Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув презирливо губи. І, сопучи, почав одягатись.

— Ну, жвавіш!.. — понуро підігнав один автоматник, іронично додавши: — Можна й так.

— Не твоє діло, — огризнувся Вася й спокійно одягався собі далі. Нарешті, вступивши в повстяники, гукнув: — Готово! — А тоді оглянув усю "тюрму", все звалище оцих брудних тремтячих істот, і пішов. Ішов байдуже й мовчки, — так ніби це він ішов собі на прогулянку.

А як порівнявся з Максимом, зупинився на мить і промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тоді зірвався й затремтів:

— Ну... Прощавай, брат, архітектор!.. Так ні х... хріна з нашого патрета й не вийшло. — Махнув рукою й пішов геть.

Зачинились за Васею двері, і вартовий, сидячи біля тих дверей на стільчику й тримаючи ручний кулемет напоготові, позіхнув і скомандував:

— Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. — Це він проговорив речитативом, як молитву.

По якомусь часі з-під столу виліз Васін товариш — той, що видався був Максимові таким похмурим і неговірким. Вартовий гостро звелів йому лізти назад під стіл і спати, але танкіст апатично вилаяв вартового соковитою українською селянською лайкою, підійшов до Максима й сів біля нього. Він крутив цигарку, й руки його несамовито тремтіли. Газетний папір рвався, махорка розсипалась. Нарешті він таки ту цигарку зліпив і припалив своєю запальничкою. Сидів і затягався мовчки. А тоді зітхнув і промовив, ніби сам до себе:

— Пропав, брат, Василько!.. Розстріляють... Уже, мабуть...

Перемочена цигарка гасла, він її знову припалював, чиркаючи нервово запальничкою й освітлюючи ясно своє понуре, металеве обличчя й розгублені, ясно-блакитні очі, що так не пасували до жорстокости рис його суворого обличчя. Потім, як цигарка нарешті добре розгорілась, він подивився Максимові в очі й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповів, у чому ж суть — як Вася "зламав собі шию".

Прийшовши ось у це "прокляте місто", Вася закрутився біля однієї "панянки". А та панянка перед тим гуляла з німецькими офіцерами, та ще й з есесівцями ніби чи з гестапівцями. А тут до тієї панянки, перебігаючи Васі дорогу, почав упадати ще й "наш-таки" офіцер. Ну так Вася його й "поблагословив", аж тому й "лягава його душа вилетіла". Це було ніби сп'яна. Але... Васю взяв "СМЕРШ" і пришив йому "шпіонаж і терор". І передав "ось цим". А "ці" — в трибунал. А трибунал — то, брат, тобі "люба да люлє!".

Розповівши це, танкіст замовк. Зітхав, чухав груди й мовчав, давлячись димом.

Потім говорив про Сталінград, про дружбу їхню. Він говорив про Васю, і в його незграбних, вугластих, як бите каміння, словах, у його незграбному голосі бриніли сльози...

Зітхнувши ще раз, Васін друг нарешті знову поліз під стіл.

Тієї ночи взагалі ніхто не спав, хоч формально спали всі...

Наступний день теж пройшов тривожно, напружено, в якомусь чеканні. Нікого вже не викликали.

"Десь судять заочно", — кинув хтось чутку, й вона не потребувала коментарів і не викликала дискусій.

Привели ще трьох парашутистів. Вони раніше впали були в запілля та й здалися німцям. А тепер, після благ німецького полону, добровільно зголосилися в воєнкомат, щоб на фронт іти, а їх — у тюрму. То були жваві, коротко пострижені хлопці — три брати Копиленки.

Та ось увечері відчинилися двері з сіней і звідти розітнулась команда:

— Встать!!!

Усі встали. Вартовий біля дверей теж став на струнко, випинаючи груди, як німець.

— Прибрати солому! Прибрали. Геть набік її всю.

— Всім перейти вглиб кімнати, до столу!..

Перейшли.

Після того до кімнати зайшло кілька поважних на вигляд "великих начальників". А з ними старшина та його білявий помічник. "Начальство" стовпилося біля маленького столика, що стояв біля дверей поруч вартового, розіклало якісь папери й тихо радилось, а помічник старшини тим часом втиснувся між в'язнів і проліз аж геть на покуть. Несподівано він опинився біля Максима, що сидів на лаві за столом із кількома в'язнями й дивився на все, що відбувалося. Помічник старшини теж сидів і дивився на все, що відбувалося, дивився на начальство, а тим часом узяв Максима за лікоть і, не дивлячись на нього й не зводячи очей з начальства, тихо запитав:

— Що... передати... дружині?

Голос його помітно тремтів.

Максимове серце здригнуло так неприємно-неприємно й защеміло.

— Дякую, — сказав Максим, теж не дивлячись на помічника старшини. — Передай, що... "жив, здоров і все в порядку"...

Помічник старшини, все не відриваючи погляду від свого начальства, стиснув Максимові лікоть — до болю, з усієї сили — і встав. Постояв. А потім непомітно тикнув Максимові щось у руку — щось маленьке, тверде й тепле, загорнуте в папір — і відступив. Помалу посунувся по юрбі й зник.

Максим затис у руці маленький вогкий згорточок. То було к р е с а л о й

к р е м е н ь ! Нагріті й зволожені пітною й гарячою рукою білявого помічника старшини, що зі своїми наївними сірими очима був серед того "начальства" явно не на своєму місці.

— Увага! — проголосив нарешті один із-поміж "начальства". — Кого будемо називати, тому — відповідати ім'я й по батькові та відходити наліво. Решті лишатися на місці.

Почалася процедура, як тяжка, болюча операція: оцю ось громаду істот, що так тісно, так щільно зімкнулися перед надходячою катастрофою, перед проваллям, тримаючись одчайдушне одне одного й боячись пуститися, — тепер от її, цю громаду, цю цілість різали, розтинали надвоє: на тих, що "наліво", й тих, що мають "лишитися на місці".

Максим відійшов наліво нумером першим. За ним комсомолець Костик і багато інших. Усі ті, що прибули разом із Веселого, потрапили наліво.

Чекаючи на кінець переклички, Максим намагався "через край" зазирнути в той папір, що його тримав якийсь начальник, вичитуючи з нього; хотів підглядіти свою й чужу долю, оте невідоме; відійшовши-бо наліво, вони опинилися зовсім близько біля столу. І коли б не ті моргітливі, хисткі свічки... Проте Максим усе-таки прочитав своїм гострим оком заголовок таємничого того реєстру. В заголовку стояло:

"На окрему Сесію Ревтрибунала". І ще щось дрібнішим друком...

Усіх наліво відійшло 38.

Решта лишилася на місці. Серед тієї решти були: брати-парашутисти, "петеерівець", двоє Васіних товаришів і ще якихось четверо цивільних. Цю решту зразу загнано в маленьку "хатину", а всім іншим звеліли "бистро" збиратися з "вещами".

В сіни зайшов наряд автоматників. Чути було, як вони гупали ногами, бряжчали зброєю, клацали нею, перевіряючи її справність.

Люди зібралися "з вещами". Люди щось заповідали один одному... Щось там говорили хапливо... Поспішали... Збивалися на словах...

Але час ішов — а ніякого руху. Надворі було вже темно-претемно.

Нарешті загуділа машина, заходячи попри самісіньку стіну. Команда: "Попарно виходь!"

Усі виходили "попарно", й відразу ж кожна пара дістала ще по одній парі до себе — по автоматникові обабіч. Коли в'язні зімкнулися вже надворі, то опинилися в щільних і міцних рямцях. В тих рямцях підвели їх до двох машин із халабудою. Повантажили всіх у машини. Посідали й автоматники, скільки влізло, а решта примостилася на приступках. Поспускали запинала, позакривали всі отвори й так у цілковитій темряві рушили.

Люди загойдалися в непроглядній імлі, стискаючись душею, збигаючись у маленькі клубочки нервів із такою силою напруги, що, здавалось, могли нагло вибухнути.

Машини гойдалися темними порожніми вулицями — ні, якимсь лабіринтом ям, по хлипкій, баюристій, геть подовбаній бомбами дорозі. Вони їхали помалу, часто зупинялися, натикаючись, мабуть, на великі вирви чи на брили розметаних вибухами руїн, і об'їжджали перепони.

Максим був у задній машині. Було задушливо, й вартові відкинули трохи запону халабуди. В ту відтулину було видно шматок зоряного неба, сильвети руїн, тьмяний блиск калюж, латки снігу в імлі ночі. Крізь ту ж відтулину линув запах згарищ, а разом з ним і хвилюючий запах близької весни, особливий, ледве вловний дух березневого повітря, дух талого снігу й відсирілих дерев — смоляний дух бору, занесений вітерцем. "Це десь тут уже близько й бір..." Максим пізнавав місцевість. Ось вони їдуть Гусинкою. Ось шпиталь. Ось переїзд через залізницю. Тут перехрещуються три шляхи: залізниця з півночі на південь, шосе зі сходу на захід і ось іще ця Гусинка навскоси.

На перехресті — рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щілину трохи видно — й Максим приник до неї всією душею. Йому було страшенно цікаво, що ж то там робиться на білому світі й що там роблять наші люди... Наші люди на цій нашій і не нашій землі…

Машини з в'язнями обминали якісь інші машини. Цілу валку. Потім потяглися підводи, безкраї валки підвід обабіч. Підводи саньми й возами, однокінні й парокінні. Вони всі рухалися на захід. Стояв скрип, як, либонь, за татарських часів. Скрипіли й шипіли полозки по грязюці й по камінню. Рипіли дуги й хомути. Тріщали голоблі, вивергуючи тягарі з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на світі якісь люди. Вони, ті люди, тюпали поруч підвід, по коліна в багнюці. Що вони везли? Чи то вони їхали порожняком, а чи вставали з підвід і несли тягарі на собі, бо нещасні коні не могли вже тягти навіть порожніх возів і саней?.. А може... Так, вони везли ящики набоїв, вони везли салдатів, вони везли фураж, вони, нарешті, везли самі себе й пхали своїх бідолашних коненят... Безкраї валки. І — "засекречені". Ні тобі вогника цигарки, ні голосного крику, лише скрип і рип та пирхання коней. І машини теж без світел. І в місті — жодного блиску вогника.

Потім машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нічого не стало видно. І нічого не було чути, крім гудіння моторів.

Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсім уже. Ніхто вже й не цікавився "куди?". Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.

Нарешті, по довгому такому кружлянні, машини стали.

Постояли якийсь час закриті. Потім почулася команда й варта повистрибувала геть з машин. А вже після того розкрилися запинала.

— Ану, вилазь!!.

Навпроти машин висів надщерблений місяць, а коло машин бігали якісь люди в цівільному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і в пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.

Всі вилізли.