Українська література » Класика » Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Читаємо онлайн Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

не потрібно вже. І без того досить там... — махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: — Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та йога вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут — у такому становищі!..

А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі — клекотом гніву й сарказму — про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім'я "вітчизни", а потім — покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім'я обіцяного раю на землі в "усесвітньому маштабі". Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього... Про оприччину... Про жертви в ім'я фікції, — ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар'єристів, бездарних "вождів" і "рятівників людства", а насправді — безприкладних хамів і злочинців з покликання... Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня... Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми — і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього "союзника", що вдерся на землю "вітчизни", де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів...

І про людину, яка несе за все те історичну відповідальність. Власне не про саму цю людину як особу, а про неї як прапор, про неї як втілення панівної сили зла, як "генія епохи", за яким стали інші — легіон виконавців, що з іменем того свого "генія" на прапорах доконували й доконують нечувані злочини...

Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

Нарешті Максим скінчив. Він закінчив словами:

— І от тепер — на нас поросте "чортополох". Але він поросте й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим "чортополохом" буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них же той "чортополох" поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після "чортополоху", виросте щось інше і той "чортополох" виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.

О с ь ц е — м о я ф о р м у л а о б в и н у в а ч е н н я !

Скінчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максим скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, так і не змігши запалити, кинув цигарку й запальничку на стіл…

Максим сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріюмфуючим сарказмом, як то логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив — запитав:

— Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..

Павза. Мовчанка. Майор:

— Але не раджу вам тим цікавитись. — І раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: — Е-ех!.. І на якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себе виявили?!! — Із досадою турнув геть від себе купу паперів. — А тепер-от... Тепер... Кришка, брат! Усе скінчено... І нічого вже, нічого вже тепер не допоможе-Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: "Кришка, брат. Нічого вже не допоможе..."

Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:

— То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке "відкриття" мені зробити?..

— Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати... — луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.

Павза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося, забувши зовсім, що тут є ще хтось присутній. Але ні, він не забув...

— Ти... віриш у... людину?! — раптом спитав майор усторч — хоч і тихо, але якось гістерично й на "ти". І, не чекаючи відповіді, бо слухав, мабуть, тільки сам себе, своє внутрішнє єство, промовив:

— А я, брат, ні в що... ні в що, ні в що вже не вірю... Так, ні в що... Ти понімаєш, брат?.. — Останні слова він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів... Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо-нещадним голосом:

— Ні, я покликав вас для того, щоб сказати... що я не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?

Мовчанка.

— Ви зрозуміли? — перепитав майор.

— Так... Цебто ви, як той Пілат, "умиваєте руки"?.. Чи так я вас зрозумів?

— Як хочете, — знизав плечима майор і додав: — Але ви про це мусите знати...

— Чи це так важливо? (Іронія).

— Так... Це важливо... — захвилювався чомусь майор. — Це для мене важливо. Так-то, брат... — Останнє майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю.

А тоді постукав кулаком у стіну позад себе тричі й устав.

Увійшов вартовий.

— Одведіть! — буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.

На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно-пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.

Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців "Нової Европи" особливої лицарськости, але ж і такого не сподівався! Такої-от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.

А втім... Хіба ж усе це не "нормально"? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.

По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні-ні та й намагалися було зринати "контрабандою". Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І...

В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз...

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Вранці, коли Максим лежав у забутті після безсонної ночі, його розбудив дотик руки й бентежний шепіт: "Вставайте!"

То доторкнувся й прошепотів Костик, що вартував над Максимовою дрімотою.

В дверях стояв помічник старшини, білявий добродушний хлопець, і з сумним виразом кивав до Максима пальцем — кликав. Максим вийшов за ним у сіни.

Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з-під поли (маленький вузлик), сказав "ось" і обережно передав Максимові. Максима стисло за горло... Він упізнав хустку.

— Що їй передати? — прошепотів помічник старшини, ніяковіючи перед Максимовою розгубленістю й, може, тому не вживаючи слова "дружині".

— Записку можна?.. — спитав Максим, хоч і знав сам, що не можна.

— Ні, не можна, — підтвердив помічник старшини. Тримаючи в одній руці вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: "Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж... їй... передати?!. Га?.."

— Словами... — прошепотів помічник старшини. "Ні, треба щось передати", — думав Максим і вперто шарив по кишенях. "Хоч би тобі хустка". Але в кишенях нічого не було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.

— Ага!.. Будь ласка, — звернувся Максим до помічника старшини. — Будьте другом, передайте тій бідолашній ось це... Вона не має навіть чим запалити вогню в хаті. Це проста запальничка.

І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її в руках. То була проста-найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка — з мисливської 12-калібрової гільзи. Замість денець — зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу — совєтський мідяний п'ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, — навіть коли б хто хотів спеціяльно вигадати таку, то не міг би. Помічник старшини все ще вагався — чи брати її? Так ніби здогадався, що це була не звичайна собі запальничка, що цю річ Максим зробив сам "рукою власною" й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:

— Добре... Тільки ж... А чим же ви самі будете прикурювати?

Максим махнув рукою, мовляв — "скільки там уже мені й курити!". Але, подумавши хвилинку, сказав:

— Ну, то скажіть їй... хай як-небудь передасть мені... кресало... батьківське... — Й пояснив: — 3 мене й кресала буде досить...

Назад Максим повернувся, не бачачи нічого перед собою. Не від сліз, ні — від болю в серці.

Він сів на солому, поклав вузлик на простягнуті ноги й так сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:

"Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї... для нього... для всіх... Навіщо?!."

Потім він розгорнув вузлик, і на серці стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і — всі різні. Ні одної пари, всі непарні... Чорний — із картоплею, сірий — із квасолею, світло-сірий — із морквою... з гречаною кашею... з макухою... з капустою... І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко... І огірок солоний...

Максим дивився на ті пиріжечки й хліб і пізнавав:

"Ось оце ось від Тетянки... Це від дружини... А цей ось — сестрин... А це — Марійчин... Від усього роду! Ще й від сусідів по одному... По крихті серця... По крихті тепла, муки, болю... Це. особлива передача! Вияв великої жалоби і..."

Коли б не стільки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що ці стіни стряслися б.

Відгуки про книгу Людина біжить над прірвою - Багряний Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: