Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

бу­ду над ним ору­ду­ва­ти. Не­дов­го бу­де па­ну­ва­ти. По­шию i сього у дур­нi, йо­го i за­мi­нять, тог­дi вже, пев­но, я бу­ду. Ос­та­вай­ся ж, па­не сот… чи то пак, па­не Ми­ки­то, з своєю Со­лохою, а я пi­ду до но­во­го па­на сот­ни­ка, Дем'яна Оме­ля­но­в­ича, i той по­да­ру­нок, що ла­го­див то­бi на ве­сiл­ля, по­не­су йо­му на ра­лець. А хто, хлоп­цi, за мною?"

- Я! я! я! я! - за­рев­ла гро­ма­да i по­тяг­ли з ха­ти, незважа­ючи,­ що й чар­ки по­на­ли­ва­нi i ка­лач друж­ко пок­ра­яв. I що то ска­за­ти: усi, i друж­ко, i пiд­дру­жий, i бо­яри, i усi розiй­ш­лись; зос­тавсь сам Ми­ки­та з Со­ло­хою; нi­ко­му бу­ло й стра­ви їсти, що на обiд по­на­ва­рю­ва­ли.

Оттаке-то бу­ло ве­сiл­ля у Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, що був ко­лись у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi па­ном со­т­ником!

XIV

Смутний i не­ве­се­лий увiй­шов на дру­гий день у ха­ту до Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи пан ко­но­топський пи­сар, Про­­кiп Ри­го­ро­вич Дiст­ряк. Та, ввi­шед­ши, так i по­то­чив­ся на ла­ву, схи­ливсь на стiл та й за­го­ло­сив…

- Не за­да­вай жа­лю, Ри­го­ро­вич! - ка­же йо­му Ула­со­вич. - Тут i так нуд­но на свiт дивц­тись. Чо­го-бо ти виєш, не­на­че со­ба­ка? Хi­ба чи не на­па­ла i на твою Пазьку ко­рос­та, як на мою Со­ло­ху?

- Бодай усi на свi­тi i Со­ло­хи, i Пазьки, i Яв­до­хи, усi, усi по­коростявiли, то ме­нi й бай­ду­же. Го­ре, Ула­со­ви­чу! го­ре по­стиже мою ут­ро­бу до разд­ра­же­нiя!

- А ме­нi що за нуж­да? - ка­зав Ми­ки­та, зга­дав­ши, як вiдiй­ш­ов вiд нього Пiст­ряк, по­чув­ши, що йо­го змi­ни­ли, i не дав йо­му нi­якої по­ра­доньки, та ще й у вi­чi нас­мi­яв­ся.

- Не воз­пом'яни моїх пер­вих без­за­ко­нiй, дру­же! Ни­нi i аз грiш­ний у прос­то­рi со­дер­жу­ся.

- Як так? - спи­тав Ула­со­вич; а Пiст­ряк по-своєму, по-пи­сь­менницьки, i роз­ка­зав, як вiн прий­шов до но­во­го сот­ни­ка прех­ваб­рої Ко­но­топської сот­нi, Дем'яна Омелянович­а па­­на Ха­лявсько­го, i як той, ка­же, "воз­зрiв на нього гор­дям оком i не­чис­тим сер­цем, аки на пса смер­дя­ща", i зве­лiв йо­му пи­са­ти до вельмож­но­го па­на пол­ков­ни­ка ле­порт об та­кiм i об та­кiм дi­лi. Ри­го­ро­вич за­хо­тiв помуд­рувати i, щоб з пер­шої по­ри за­нуз­да­ти па­на сот­ни­ка по-своєму, щоб не ду­же бриш­кав про­ти пи­са­ря, на­пи­сав по-своєму. Пан сот­ник роз­чу­хав, що не так, бо й сам був пи­сьменний, ка­же пи­са­ре­вi: "Не так!", а пи­сар йо­му ув од­вiт:

"Так! я вже знаю, що по-моєму луч­че бу­де!" Пан сот­ник крик­нув: "Пи­ши по-моєму!" а пи­сар ка­же:

"Я на те пи­сар, я знаю, як i що тре­ба!" Як же пан сот­ник роз­лю­тується, як крик­не: "Так ти вже не пи­сар, сякий-та­кий си­ну!" - i по­чав ко­ре­ни­ти i батька, i ма­тiр, по­пе­ред За­брьо­ши­них, а да­лi й Пiст­ря­ко­вих, i ввесь род їх, а да­лi са­мо­го Пiст­ря­ка ла­яв-ла­яв на всi бо­ки, та в по­ти­ли­цю виг­нав йо­го з ха­ти, i змi­нив йо­го з пи­сарст­ва, а на­мiсть цо­го нас­та­но­вив пiд­пис­чо­го, хлоп­ця, блаз­ня, "єго же, - так за­кi­н­­чив Пiст­ряк, - не єди­нож­ди за воз­ло­бiа чух­рав i по ля­д­вi­ям по­ру­га­нiє чи­них".

- Скажи ме­нi на ми­лость, Ри­го­ро­вич, - пи­тав Ми­ки­та Ула­сович, - хто се нам та­ку па­кость ук­ру­тив?

- Оле ме­нi! - здих­нув­ши, ка­зав Пiст­ряк. - Враг ро­да чо­ло­вi­чеського, Яв­до­ха Зу­би­ха, ве­ли­ко­iме­ни­тая вiдьма пре­сла­вної сло­бо­ди Ко­но­то­па. Сия-то увоз­мез­ди­ла, що й по­летiв єси, аки пти­ця пер­на­тая; во­на обу­яла i пан­ну хорунж­iвну, ни­нi па­ню Ха­лявську; та ще - ох! - i сот­нич­ку, воє­же би iмi­ти неп­ретк­но­вен­ноє на­мi­ре­нiє соїти­ся з то­бою у брак; во­на i до убит­ку те­бе преп­ро­ве­де; во­на i глум­ленiє над на­ми вчи­ни­ла, по­хи­тив­ши в нас две­рi; во­на прев­ра­ти гну­со­об­раз­ную твою па­ну Со­ло­ху - не­хай здоров­а бу­де! - за­мiсть лi­по­об­раз­ної пан­ни Оле­ни i одруж­и те­бе з нею; во­на, во­на всьому злу суть i ви­на, i при­чи­на, i пред­мет. А все сiє учи­ни ув отм­ще­нiє за по­ру­га­нiє над ляд­вi­ями єя. Вот­ще ми її, дру­­же, за­мiсть про­чу­хан­ки, не со­жгохом, яко язичниц­ю, хва­ри­сей­ку, са­ду­кей­ку i ми­тар­ку, у пе­щi ха­лдейськой!

- Так по­дай­мо на неї ле­порт! - ка­зав Забрьоха. - Не­хай во­на нам зап­ла­тить за без­чес­тя, що нас поз­мi­ня­ли та ще ме­не на Со­ло­сi оже­ни­ли. Не­хай її по­са­дять у ко­ло­ду…

- Овва! - здих­нув Ри­го­ро­вич i ка­же: - Не iмать ни­нi влас­тi над нею нiх­то. Па­нi сот­нич­ка учи­ни­ла їй пар­че­ве воз­гла­вiє, си­рiч очi­пок, i но­ву на­мiт­ку, i плах­ту; а пан сот­ник Ха­ляв­ський­ прис­та­ви до її ра­ба i да­де ко­ня, i мес­ни­ка, i дiла­теля, щоб i дро­ва ру­бав, i во­ду во­зив, i ко­та го­ду­вав. I да­на їй власть на усьому ли­цi зем­но­му i чак­лу­ва­ти, i оба­яти, i глу­ми­ти­ся цi­лоє врем'я i полв­ре­ме­нi.

- Так, знаєш, що зро­би­мо? Зак­ли­чем її, мов доб­рi, до се­бе в гос­тi. Перш, по­час­туєм, а да­лi на­даєм ту­са­нiв, i що­ки їй по­пiб'єм i зу­би ос­тан­нi по­ви­би­ваєм.

- Плюнь, дру­же, на сiю Яв­до­ху! А па­че усього по­ве­ли, гос­по­ди­не, унес­ти но­сат­ку чо­го-не­будь. Ось ви­пий­мо жур­би ра­ди, то луч­че бу­де па­не i оба­че.

- Та й ви­пий­мо ж!

От Ула­со­вич i гук­нув на Со­ло­ху, а во­на їм уто­чи­ла i уне­сла, чо­го тре­ба бу­ло. Ста­ли кру­жа­ти. По­вицiд­жу­вав­ши гар­н­е­нько скiльки там но­са­ток, з жур­би лед­ве ро­зiй­шлись по ха­там. I пiс­ля то­го що день, то й схо­ди­ли­ся жу­ри­ти­ся, та знай ку­ли­ка­ли, бо нi­чо­го їм бу­ло бiльш ро­би­ти… Минуло­ся­ панст­во!

ЗАКIНЧЕНIЄ

А сюю по­вiсть, або каз­ку, та роз­ка­зу­вав ме­нi по­кiй­ний Па­нас Ме­сю­ра - ко­ли знаєте; i во­на ду­же дов­га. Там є та­ке, що й пан Ха­лявський, Дем'ян та­ки Оме­ля­но­вич, от що на­становили сот­ни­ком у слав­но­му со­тен­но­му мiс­теч­ко­вi Ко­нотбпi на­мiсть Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча па­на Забрьохи, ду­же швид­ко пе­ред на­чальством щось проц­винд­рив, i йо­го з со­тенства змi­ни­ли. А йо­го жiн­ка, себ­то Оле­на Йо­си­пов­на, що бу­ла пан­на хо­рун­жiв­на i по­пе­ре­ду жи­ла у Без­вер­хо­му ху­торi, що на Су­хiй Бал­цi, так щось там… якось-то… гм! про­броїла… не знаю, що i як… тiльки му­жик їй i очi­пок збив, усi пат­ли по­об­ри­вав, i очi по­пiд­би­вав, а да­лi пiд­рi­за­ну во­див по усьому Ко­но­то­пу по ву­ли­цям, а пи­са­рю, що на­мiсть Про­ко­па Ри­го­ро­ви­ча Пiст­ря­ка став, мо­ло­дий па­рень, со­бою чор­ня­вий та кра­си­вий, та узяв та пiв­го­ло­ви йо­му упо­довж об­брив, та й прог­нав вiд се­бе…

Усiм же їм се ста­ло­ся ось за що. Па­ну Забрьосi - щоб не зда­вавсь на пи­са­ря, а ро­бив сам, як вiн є на­чальник, та щоб ро­бив по прав­дi, щоб слу­хав, що при­ка­за­но вiд на­ча­льства, а то йо­му на­чальство пред­пи­сує у по­ход iти, мо­же, бо­ро­ни­ти на­род вiд неп­ри­яте­ля, а вiн узявсь за­полiс­ку­вати жi­нок, бач, то­пи­ти вiдьом, щоб вер­ну­ли дощ на зем­лю; бу­цiм­то вiдьми мо­жуть про­ти не­бес­ної си­ли яку ка­пость