Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

пра­вої скарлюче­ної ру­ки до ро­та не пiд­не­се. От та­ку-то кра­лю Зу­би­ха взя­вш­и, та й уб­ра­ла в лен­ти i за­мiсть кiс порозпуск­ала кiн­цi, удяг­ла у чу­жу сви­ту, вип­ро­ха­ла на­мис­та з хрес­та­ми i по­в'я­зала їй на шию, та, як вже зов­сiм уб­ра­ла, Яв­до­ха поса­дила­ її вер­хи на па­лич­ку, а са­ма сi­ла на дру­гу, цмокнул­а, ньокну­ла… па­лич­ки чкур­ну­ли скiльки ду­ху, аж пил за ни­ми хма­рою. При­бiг­ши у се­ло до церк­ви, Яв­до­ха i ка­же Со­досi: "Стiй же ти, дiв­ко, на рун­ду­ку, бi­ля ку­ни, та дер­жи в ру­цi от­сю ма­кiв­ку. Який ко­зак прий­де та озьме те­бе за ру­ку, та уве­де вiн­ча­тись, не дро­чись, не ца­ра­монься, вiнч­а­йсь­ смi­ли­во. Гля­ди ж, до­жи­дай до сход сон­ця". Со­ло­ха ста­­ла i до­жи­да, а Яв­до­ха мот­ну­лась до сво­го дi­ла.

Олена ж з стар­шою друж­кою знай iдуть та пос­пi­ша­ють у се­ло, щоб пос­пi­ти до вут­ре­нi. Оле­на, що йде, то усе вихвал­я па­на Забрьоху, який то вiн гар­ний, чор­ня­вий, повно­ви­ди­й, якi то в нього уси шпет­нi i який сам увесь лепський та мо­тор­ний. Як же, iду­чи, де тiльки зiй­дуть на пере­хрестя, то стар­ша дру­жеч­ка кiс­точ­кою, що да­ла Явдох­а, три­чi пан­ну Оле­ну у спи­ну ти­хенько: стук, стук, стук! Та й при­мо­вить: "А геть, не­лю­бе! "; то Оле­на її i пи­та: "Що ти, сест­рич­ко, ме­не в спи­ну тов­чеш?" - "Та то я, пан­ноч­ко, пi­р'ячко зня­­ла, на кун­ту­шi бу­ло при­лип­ло". То Оле­на i ста­не вп'ять про па­на Ула­со­ви­ча ка­за­ти, та вже не з так йо­го пох­ва­ляє; то в нього не­ма та­ких очиць, як у па­на суд­ден­ка; на дру­гiм пе­рех­рес­тi i уси по­га­нi­шi, чим у па­на Халявськог­о; да­лi вже вiн i ся­кий, i та­кий, i стид­кий, i брид­кий, i по­га­ний, i мер­зен­ний. А як дiй­шли до церк­ви, то стар­ша дру­жеч­ка ти­хенько зза­ду й розв'яза­ла шну­рочок, на чiм по­вi­ше­ний був кап­шу­чок, а у тiм кап­шуч­цi бу­ла жаб'яча зад­ня пра­ва лап­ка, та з неї ж пе­ре­су­ше­не сер­це та ло­бо­ва кiс­точ­ка, та Ми­ки­то­во­го слi­ду тро­хи. От як розв'яза­ла, а той кап­шу­чок i спав, так що Оле­на i незчулася­; от во­на за­раз i крик­ну­ла: "Цур же йо­му, пек йо­му, то­му Забрьосi, не хо­чу та й не хо­чу за нього за­мiж. Вер­нi­мо­ся, сест­ро, до­до­му". - "Та чо­го ж ве­р­таться? - ка­же дру­жеч­ка - Пос­тiй­мо хоч тро­хi у церк­вi; ко­ли ж пан сот­ник до те­бе пi­дiй­де, щоб шлюб приньма­ти, то ти тут i вiд­кинься. Се ще йо­му стид­нiш бу­де, що при лю­дях та­кий беш­кет йо­му зро­биш…" - "Отсе справ­дi, що так, - ка­же Оле­на, - та­ки тут йо­му ме­жi очi i плю­ну. Хо­дiм же у це­рк­ву".

Увiйшла в церк­ву. Пан­на Йо­си­пов­на зирк-зирк по церк­вi - не­ма па­на Ула­со­ви­ча. Вже швид­ко i вий­дуть, а йо­го не­ма; от во­на то по­чер­во­нiє, як мак, то по­бi­лiє, як по­лот­но; усе, сер­деш­на, боїться, щоб вiн не ввiй­шов та щоб не по­тяг­нув її до шлю­бу. Аж ось, тiльки що до­чи­та­ли­ся до "во ут­риє iз­бивах", аж шасть у две­рi: сваш­ки, свi­тил­ки, бо­яри, друж­ко, пiд­друж­ний, ста­рос­ти; та усе не прос­тi, усе з панст­ва, у кунт­ушах, у чер­кес­ках, у сук­нях та­ких, що тiльки поцмок­ай! Ще важ­нiш бу­ли, чим у на­шо­го по­по­ви­ча, що до хвило­зохвиї хо­див та, оже­нив­шись на на­шiй дя­кiв­нi, у нас у се­лi по­пом став. А за та­ким-то поїздом увiй­шов i мо­ло­дий… Хто ж то та­кий? Оле­на так i зат­ру­си­ла­ся, як вздрi­ла, що се не пан сот­ник ко­но­топський Ула­со­вич, а суть пан суд­ден­ко Ха­лявський Оме­ля­но­вич, ко­го во­на так щи­ро лю­би­ла. А ста­р­ша дру­жеч­ка мер­щiй тим реп'яхом, що вiдьма да­ла, та її у спи­ну товк! та й при­мо­ви­ла ти­хенько: "При­че­пись вп'ять". Оле­на пiс­ля сього так i зго­рi­ла, та про­мiж на­ро­ду проп­ха­ла­ся до па­на Ха­лявсько­го, та йо­го за ру­ку сiп! i ка­же: "Бе­ри ме­не! Як хоч, а бе­ри! Ко­ли ж в те­бе є дру­га, то по­ка­жи, де во­на, я їй, су­цi, тут же очi вид­ря­паю. То я бу­ло обо­же­во­лi­ла, а те­пер ум­ру, ко­ли ме­не по­ки­неш…" - "Та я ж за тим, пан­ноч­ко, i прий­шов, щоб з то­бою за­кон прий­ня­ти", - ска­зав пан суд­ден­ко та й по­тяг її за ру­ку до стiльця, а вже пiп був поєдна­ний. Не за­ба­ри­лись, прос­пi­ва­ли "ло­зу пло­­до­ви­ту", ок­ру­ти­ли круг стiльця, зве­лi­ли мо­ло­дим по­цi­лу­ва­тись, вчис­ти­ли з мо­ло­до­го пiв­ко­пи та й вiд­пус­ти­ли, до­до­му, а са­мi зос­та­ли­ся то свiч­ки га­си­ти то­що.

XII

Смутний i не­ве­се­лий хо­дить по ха­тi пан ко­но­топський сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, уря­див­шись як­мож­на гар­нiш, i ви­го­лив­шись чис­тенько, i чуб пiдст­риг­ши любе­се­нько. Хо­дить вiн по ха­тi, ку­ди ще зве­чо­ра приїхав з Ко­нот­опа у се­ло, щоб у вут­ре­нi вiн­ча­ти­ся з пан­ною хорун­жiвною Йо­си­пов­ною, як учо­ра до­мо­ви­ли­ся. Тiльки що вда­рили в дзвiн до ут­ре­нi, вже вiн i ско­чив, i роз­бу­див па­на пи­са­ря Пiст­ря­ка, Ри­го­ро­ви­ча, що пок­ли­кав йо­го у стар­шi бо­яри.

Поки дзво­ни­ли, на­ше ко­зацт­во го­ли­ло­ся, обу­ва­ло­ся, одя­­га­ло­ся; i як вже бу­ла по­ра, то, одяг­нув­ши но­вi, кри­м­ськ­их смуш­кiв, ко­жу­хи, ста­ли ви­хо­ди­ти.

- Та от­вер­зай­те, па­не Ула­со­вич, без претк­но­ве­нiя. При­спi-бо час. Ну­те ж, ну­те! Пош­то над за­щiп­кою глум­ляє­тесь? Сок­ру­шай­те її; от­вер­зай­те вра­та у сi­ни, - так ку­ма­н­дував пан Ри­го­ро­вич на па­на сот­ни­ка, що знай ма­ца по две­­рям, та не вiд­чи­ня.

- Але! - ка­же Ми­ки­та Ула­со­вич. - От­вер­зай ти, ко­ли зна­й­деш. Бач, не­ма две­рей!..

- Чесо ра­ди сиє бисть! - ка­же пан пи­сар. - Две­рi суть на пра­зi, а праг на две­рях. Вос­тяг­нiть ли­шень плям­ку…

- Так яка тут у чор­та плям­ка? Стi­на го­ла, а две­рей кат­ма. От сам до­ди­вись!

Кинувсь пан Пiст­ряк… хап, хап! мац, мац! - не­ма две­рей та й клям­ки не на­ла­па; са­ма стi­на ста­ла пе­ред ним. Шу­ка один, шу­ка - аж упо­тiє, сва­риться дру­гий i пе­ре­мi­нить йо­го; ста­не скрiзь об­ма­цу­ва­ти - не­ма та й не­ма!

- Що за не­доб­ра ма­ти? Де у гас­пи­да по­дi­ва­ли­ся две­рi? - аж скиг­лить пан Забрьоха; та з сер­ця аж зу­ба­ми кла­ца, бо вже дав­но у всi дзво­ни пе­редз­во­ни­ли.

- Видiх, две­рi, от­вер­за­ющиїся сi­мо i ова­мо i се не бi! - так гар­чав Ри­го­ро­вич, аж пат­ли на со­бi рву­чи. Да­лi ка­же: - А що сот­во­рi­мо, па­не сот­ни­ку? Роз­вер­зiм об'ятiя i прис­ту­пiм на при­кос­но­ве­нiє, дон­де­же сот­во­ри­мо со­во­куп­ле­нiе.

- Та ка­жи ме­нi прос­то, па­не пи­са­рю! Те­пер не до письма! - ка­зав йо­му, аж пла­чу­чи, пан Ула­со­вич. - Я й так се­бе не тя­м­лю, а вiн ще письмом очi ко­ви­ря. Ка­жи-бо прос­то.

- Прикосновенiє, ося­за­нiє, си­рiч ма­ца­нiе. Да­дi­те ва­шу де­с­­ни­цу у мою шуй­цю, та й бу­де­мо ра­зом ма­ца­нiє вос­про­iз­водити круг усiї ха­ти, чи не сок­ри­ша­ся