Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Так, цей мій брат був зачатий тоді, коли батько востаннє пішов із дому. Тоді, взимку, коли я не зумів його вислідити. Отже. відтоді він жив не на один дім, а на два. Ні, я не все тут розумів.
– А чого ти повернувся до нас? – спитав немилосердно. – Чи тут не було б тобі краще?
Батько подивився на мене, і в очах його застигла мука. Ми говорили з ним ледве не пошепки, не хотіли, щоб почула Марія, яка поралась у кухні.
– Мені було б тут краще. – смутно відказав батько, – коли б не було вас…
Я, здається, зрозумів, що він хоче сказати. Там, у під'їзді кінотеатру імені Франка, замурованому з обох боків зеленими стінами дощу, він зустрів не зовсім ту, котра підходила йому в дружини. Власне, вона була та, але з певним ущербом. Але він її любив. Нарешті доля прислала йому цю Марію, і це, вирішив він, була та, але без ущербу, – він полюбив і її. Отак і вийшло, що любив він одну й ту ж жінку (чи не тому вони такі подібні?), але в двох іпостасях; принаймні так я собі тоді теоретизував. І все‑таки повернувся він до тієї першої, хоч і ця народила йому сина. Жив із тією першою, а до цієї тільки навідувався, адже почував тут себе як удома.
Зайшла Марія й поставила на стола такий–сякий наїдок: батькові молочну кашу, а мені тушковану картоплю з м’ясом. Так само ставила нам окремі страви й мати – батько сидів на суворій дієті.
– Таки лягаєш у лікарню? – спитала вона, сідаючи до столу.
– Завтра, – сказав батько, беручись до каші. Я сидів і дивився на них на всі очі.
– Поїж, Віталію, – сказав батько. – Ми сьогодні з ним цілий день мандруємо.
– Дякую, що зайшли, – тихо сказала Марія. – Може, збудити Володьчика?
– Ще розбудиш, – сказав батько, моторно посилаючи до рота ложку. – Знаєш, дощ загнав нас у кіно… Були ми в Андрія Андрійовича, а ще… Знаєш, розшукали фотографію мого батька…
– Як так розшукали? – здивувалася Марія.
– Чудом, – сказав батько й поліз у бічну кишеню піджака. – Глянь!
Марія роздивлялася фото, а я не їв, а ледве мемзяв. Якось так дивно себе почував у цьому домі – ніби користувався чимось краденим. І ця жінка якось дивно себе почувала: скуто, напружено – може, через мене?
– Ви схожі на діда, – сказала вона раптом і подивилася на мене отими дивними очима, в яких застигли покірливість, ласка і страх – чи ж вона мене побоювалася?
– Це і я йому сказав, – мовив батько. – Але тепер він може увіч переконатися…
У цей час за дверима заплакала дитина.
– Володьчик устав, – підхопилася Марія й кинулась у двері.
Тільки тепер я відчув інтерес до того мого брата, адже недаремно його назвали Володьчиком – Володимиром був і мій дід, той, фотографію якого ми розшукали.
Зайшла Марія, тримаючи на руках уже чималеньке дитя у світлій піжамці.
– Тато прийшов, – казала вона радісно, і дитя мовчки потяглося ручками до мого батька. Той звичайно посадив хлопчика собі на коліна. Тільки тоді маля втупило свої сонні темні оченята в мене. Я сподівався, що побачу щось таке ж мавпоподібне, як сам, але дитя було більше в матір. Його личко раптом скривилося, і він заревів, перелякано викруглюючи на мене очі.
– Це він злякався твоїх окулярів, Віталію, – сказав батько, затицькуючи дитя. – Скинь!
Я поспішно здер окуляри, світ мені поматовів. Дитя перестало ревіти, а я відчув, що вуста в мене посмикуються. Й собі захотілося раптом розревтися й кинутися звідси геть – навіщо я тут, у цьому чужому домі і біля чужого для мене батька? Але я стримався. Погляд мій упав на дідову фотокартку, саме це й дало мені силу стриматися. Батько гецав дитя на руках, воно сміялося. Я побачив зматовіле обличчя Марії (адже був без окулярів), воно радісно сміялося також. То що мені робити в цьому домі: й собі радіти чи гримнути дверима? Але я не гримнув дверима, я сидів на чужому стільці, біля чужого столу, я дивився на чуже дитя, котре названо моїм братом, на чужі усмішки й пробував усміхатися. Переді мною стояла недоїдена страва, яка викликала в мене легку нудоту. Але я усміхався, і цей усміх, мені здавалося, увіч нагадував батьків – отой тонкий і отой сумний, отой осінній батьків усміх, якого не забув я й тепер, мережачи ці листки. Бо в той момент мені з'явилося ще одне обличчя – обличчя матері моєї; вона йшла супроти нас на білій стіні, як на екрані, й усміхалася зовсім так, як Кабірія. Так, у цей момент на Кабірію була схожа не ця жінка, в якої ми гостюємо, а та, покинута й самотня; саме тому мої симпатії і мої співчуття миттю перекинулися у бік матері. Але я не міг не відчувати й іншого – оця їхня радість і щастя дочасні. Вони, як цвіт, що розвинувся зранку і доля якого відцвісти під вечір. Ось чому я не міг гримнути дверима й тримав на вустах осінню батькову усмішку.
– Це твій братик, – сказала Марія Володьчику. – Скажи, синку: братик.
Мале позирнуло на мене поважними очима і раптом засоромилося.
– Це він починає тебе признавати, – сказав батько. – Шкода, Маріє, мусимо вже йти.
Марія кивнула згідливо, ніби це було щось цілком самозрозуміле: батько її дитини хіба що забіжить на годинку, при тому хтозна, чи й це триватиме довго і скільки. Батько її дитини повертає хлопчика матері, а я вже стою, бо таки хочу звідси піти: серце у мене – не камінь! Не можу дивитися, як вони розігрують спокійних, як вони вдають, що все йде як треба, за розписаним порядком, тоді як цього порядку й видимості нема. Я не можу дивитися, бо вони вдають, ніби сьогоднішня їхня зустріч тільки тим і особлива, що прийшов до Марії з батьком я, що їх чекає хтозна–скільки подібних зустрічей. Але ні, батько не втримався.
– На всякий випадок – прощай, Маріє! – тихо сказав. – Думатиму про вас.
Тоді я знову побачив засльозені очі й тиху усмішку Кабірії, вона невідривно дивилася на мого батька, а він підбадьорливо їй покивував. І дитина ніби відчула цей мент, бо стала серйозна–серйозна, очі її зробилися великі й круглі, а ручка помахувала біля голови на прощання, ніби щось воно могло розуміти й відчути.
– Заходь до нас, Віталію, – сказала Марія, повертаючи до мене прегарні й досі засльозені очі. – Тут тебе завжди зустрінуть, як рідного…
– Гаразд, – сказав я й пішов у сіни, бо їм, може, треба побути кілька хвилин на самоті; бо я, може, й рідний декому з них, але зараз зайвий обом. Я вийшов у двір і пішов по стежці. Відхилив хвіртку на одній петлі й вийшов на вулицю. І тоді на мене раптом полилося призахідне сонце, воно залило тремтливим жовтим, живим світлом усю вулицю, і я опинився раптом на глибині якогось химерного океану, і я весь теж затремтів і переповнився світлом, бо відчув раптом: осінь десь поруч, осінь – у цьому світі, осінь – у куряві під моїми ногами, осінь – у кількох старих з будинку перестарілих, котрі вийшли на вулицю й сіли на лавку. "Осінь моя люба, – прошепотів я, – осінь моя мила, не приходь у мого батька! Пливи собі, лети собі, забирай листя і траву, але помилуй мого батька! Бо що робитиму я без нього в цьому світі, де подінуся?"
Я обернувся. Онде він іде. Вийшов із хвіртки на одній петлі й простує до мене. Високий і гарний, з розкудланим кучерявим чубом, осяяним вечірнім світлом і через це весь жовтий. Ось він іде, але чому, чому бачу я, що він просвічується? Чому бачу я крізь нього вулицю, і дерево, і паркан? Чому він спрозорів раптом, осене моя люба! Не входь у нього, осене, чуєш, не входь у нього!
Він ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не може бути у світі, і я ступив йому крок назустріч, бо став раптом боятись: доки дійде він до мене, оце вечірнє сонце зовсім його розмиє, а я ще до того зовсім не готовий. Але я змушений був зупинитися: батько раптом схопився за поперек і обличчя його перекосилося від невимовного страждання – звір сидів у ньому і починав його їсти.
– Що тобі, тату? – хрипко спитав я.
– Схопило, зараза, – неприродним голосом вичавив батько. – Стривай хвильку, зараз воно відпустить.
Воно відпустило. Але усмішки на його лиці я вже не бачив, обличчя було сіре й виснажене. Десь поділося сонце; ага, ковтнула його хмара, зникло й світло з вулиці. Сиділи на лавці двоє древніх, як світ, старих і дивилися на нас порожніми, напівпогаслими очима; обличчя їхні були, немов дубова кора.
– Можеш іти, тату? – спитав я.
– Ну, звичайно, – сказав він, удаючи, що все гаразд. – Мати вже нас заждалася – дістанеться нам на горіхи!
– Тобі робитимуть операцію? – спитав я.
– Ти ж знаєш, – неохоче відказав батько. – Не бери собі того в голову… Сподобався тобі братик?
– Надто пізно він у мене з'явився, – сказав я.
– Це так, – згодився батько. – Не забувай його.
Ми йшли по сірій вулиці, і сірий сутінок клався на будинки й паркани. Сірий сутінок курівся нам з–під ніг, а сади довкола дихали запахом жовтого листя й грибів, хоч самі ще не пожовтіли, та й гриби тут не росли. І я раптом збагнув: отак пахне той спокій, до якого мандрували ми цілий сьогоднішній день. Я збагнув: той спокій – це наша втомлена хода по вечірній вулиці, це курява під ногами, це перші жовтяки на деревах. Це небо, яке палає вечірнім вогнем, це наші додумані думки й пережиті почуття. Я збагнув: спокій, до якого мандрували цілий день, – це не тільки завершення, але й початок, бо одне в нас готується вмерти, а інше народитися. Я зрозумів: завтрашній день, якого обоє боїмося, котрий принесе нам розлуку, короткочасну чи довічну, – то не спокій; спокій – це день сьогоднішній. Спокій – це запалене вікно, за яким сидить самотня мати й чекає на наше повернення – ми, мамо, повертаємося! Повертаємося, бурхливо переживаючи останні хвилини своєї мандрівки, адже її кінець біля рідного порога, а наш рідний поріг, мамо, все‑таки ти. Спокій, мамо, – це твоє чекання і не дивися, бога ради, на нас очима Кабірії.
Розділ шостий
ЧЕРЕЗ ДОРОГУ
Дев'ятнадцять років
У село, де колись жили мої предки і де помер ще мій дід – отой, про якого розповів мені під час останньої нашої прогулянки батько, – я потрапив випадково, нас завезли туди для сільськогосподарських робіт. Ми поселилися з моїм однокурсником Іваном Забродою в старої самітньої баби Вусті і вечорами, звільнившись од роботи, я мав змогу скільки завгодно блукати по селу: вересень наливав простір мідяним промінням, снуючи густий і теплий смуток, особливо надвечір, коли сонце спускалося долі, і це в дивний спосіб діяло на мою розтривожену душу – саме в ці хвилини приходили спогади про батька.
