Облога ночі - Панч Петро

Посилаємо оце перевірити.

— І все на нашу голову. — Гордій Байда зітхнув і смикнув за вуса так, ніби хотів його відірвати.

Частина друга

Зустрічний вітер

Пронизливий вітер пролітав через донецькі степи й на високих горбах крутив чорториї. В таку годину можна тільки пожаліти того, хто опинився просто неба і на десятки верст не бачить притулку. Тонко й тоскно свистить торішнє бадилля на білих полотнищах степу, а сніг, як пісок, порошить очі, розписує прошвами колії.

Гриць Духота гнав уже третю годину без упину. Його кінь спотикався все частіше, здавалося, скакав із останніх сил, але вершник без жалю сік його нагаєм. Над ними здіймалася пара і позначала шлях білими кубельцями, які осідали легкою памороззю.

Коли кінь знову спотикнувся, Духоту обійняв страх, що він не встигне доскакати в Калинівку до ранку, а тоді вже буде пізно. Дороги йому були знайомі, він звернув із шляху і поскакав степом навпростець, крізь хуртовину.

Хуртовина вила, як голодна вовчиця.

Тривожні чутки про донських козаків примусили страйковий комітет послати в Юр'ївку гінця, щоб зібрав більш певні відомості і зв'язався з заводським комітетом. Страйк, який вчинили калинівці, не дочекавшися сигналу з центру, без сумніву, притягне увагу білих козаків, а як вони поводяться, то вже було відомо.

У приміщення профспілки набилося повно людей. Тут зібрався страйковий комітет, прийшло багато й тих, що вимагали припинення роботи на шахті, роззброювали варту. Зійшлися і всі комуністи. Заглянув було й Варивода. Він не приховував задоволення з чуток про донських козаюв, навіть спробував поіронізувати над стурбованим виглядом комітетників, але йому відповіли такими недвозначними репліками, що Варивода вирішив за краще скоріше ретируватися, доки його не спустили по східцях.

Розмови точилися навколо страйку, а найбільше навколо козаків.

— Невже ото до них і революція не доходить? — дивувався Гордій Байда.

— Отож до Вариводи не дійшла, — відказував Семен Сухий. — А чому? Корінь куркульський і душа вовча. Візьміть хоч того ж Задою. Ніби й трудящий чоловік, а настрій куркульський: того обдурити, там підкупити, бо спить і бачить себе підрядчиком, а потім і хазяїном. Задля цього він ладен самому чортові душу продати, не те що сивокозам.

— Ну, мабуть, небагато знайдеться чортів, щоб мали душу, чорнішу за нашого Сивокоза.

Інженер Малахов і конторник Погода розмовляли з Мостовим.

— Найкращим барометром політичної ситуації, — казав Малахов, — є наша адміністрація. Вчора припинили підвозку вугілля до робітничих квартир.

— А я думаю, чому це така затримка, — сказав збоку шахтар. — Так он воно що.

— Значить, ти неблагонадійний, чоловіче.

— Я бачив список на співробітників, — сказав Погода.

— Багато в списку? — спитав Мостовий, якого ця звістка ніби аж порадувала.

— Чоловік п'ятнадцять.

— Тільки на одній шахті? Так це ж добре! І співробітники з нами! Значить, інтелігенція вірить у партію більшовиків.

— Це ще не показник, товаришу Мостовий, — сказав інженер. — Ось як не злякаються козаків, як стоятимуть і далі за страйк, тоді і я скажу, що їх не тільки економічний бік цікавить.

Наближалась уже північ, але люди все ще не розходились. У шибки бив, як крилами, вітер і шарудів снігом. Всі уявляли, як зараз у степу, але ніхто про це не говорив і тільки з надією прислухалися до звуків у селищі. Коли перейшло вже за північ, під вікнами нарешті затупотів кінь.

— Гриць приїхав, Духота!

Гриць Духота зайшов до кімнати увесь засніжений і впав, як підкошений, на стілець. Маленькі вуса його обернулись в крижані бурульки, що зовсім закривали рот. Щоки вкрилися білими плямами.

— Три, три рукавицею! — закричали в один голос кілька чоловік. — Щоки відморозив!

Але Духота тільки немічно поворушив руками й посміхнувся. Гордій Байда заходився біля нього сам. Духота відхилив його рукою, дістав із-за пазухи білі листочки й мовчки подав Мостовому. Це були накази начальника поліції Макіївського гірничого району. Всі припали до них очима. Наказ № 1 був підписаний осавулом Жировим. Він оголошував населенню Юр'ївки і району одержані ним телеграми командувача Донської армії генерала Денисова. У першій говорилось: "Робітників заарештовувати забороняю і наказую розстрілювати або вішати…" У другій — "Наказую всіх заарештованих робітників повісити на головній вулиці і не знімати три дні…"

— На першій лінії своїми очима бачив уже двох, — проказав серед мертвої тиші Духота, — висять на стовпах.

— Хто такі? — спитав Максим Мостовий, затамувавши подих.

— В об'яві оголошено, що повісили ніби більшовиків. Може, сезонних робітників з Осинівки.

У другому наказі осавул Жиров теж оголошував телеграму генерала Денисова: "Наказую найнещадніше приборкати робітників, розстрілявши, а ще краще — повісивши на троє суток десятого чоловіка із спійманих".

До цієї телеграми осавул Жиров, нагадуючи і про свою владу, уже від себе додавав: "За останні дні в Юр'ївці і в районі виникли заколоти серед робітників. Попереджаю, щоб уникнути пролиття зайвої крові, що я категорично заборонив різні мітинги та збори і що мною наказано командирам сотень і бронепоїзда — різні зборища негайно розстрілювати. Закликаю всіх жителів до чесної праці, до спокою і виконання свого обов'язку перед замученою вітчизною. Нагадую, що час більшовиків минув (хтось позаду Мостового глибоко зітхнув), і їх уже пора забути, і що всяке повстання буде нещадно подавлене".

Семен Сухий з сумом в прозорих очах дивився у вікно, за яким завивав вітер. Маруся, яка забігла в кімнату на хвилину і на круглих щоках якої вигравав рум'янець, збагнувши, що чекає на неї, коли в селище вдеруться білі козаки, зблідла і злякано втупилася в Мостового.

У кімнаті запанувала важка тиша. На посірілих обличчях була розгубленість, яка межувала вже зі страхом, з панікою. Максим Мостовий теж сидів похмурий і нервово дріботів пальцями по столу. Нарешті він звівся і постукав олівцем:

— Значить, контрреволюція об'єднує сили! Ну що ж, це тільки зобов'язує нас бути ще стійкішими. У мене буде така пропозиція, товариші. Страйковий комітет мусить працювати й далі, самоохороні бути напоготові. Мало буде козаків — дати відсіч, багато — не встрявати в бій. А щоб знати наперед, послати людину на четвертий номер. Туди вони першими навідаються. Коли можна буде, дати звістку по телефону. Всім, хто не бажає зустрічі з козаками, пошукати більш затишного місця. Довкола селища вистачить старих шахт. А козаки довго не затримаються — не одні калинівці взялися за розум.

— Ох, сумніваюсь, товаришу Мостовий, — сказав, глибоко зітхнувши, конторник Погода, — щоб вони залишили нас так хутко. — Він був блідий і переляканий більше за всіх. — Сумніваюсь, кажу…

— Нам нема чого сумніватись, — сказав Мостовий, спалахнувши. — Нехай вороги наші сумніваються, чи втримаються вони на багнетах. Наша сила росте з землі, политої потом і кров'ю, а буржуй найманою силою орудує.

Поступово Мостовий урівноважився, і його впевнений голос впливав заспокоююче на присутніх:

— За нами правда, товариші! У нас сила! І ніякі генерали Каледіни, Краснови й Денисови революції вже не зупинять, ми переможемо!

Від його слів у всіх аж прояснились обличчя. Навіть Погода схвально закивав головою.

Ілько, що провів ніч у державній варті, висиплявся дома. Гвинтівка з широким німецьким багнетом стояла в кутку, а Харита, вже готова до нового лиха, сиділа в кухоньці і сама з собою розмовляла:

— Як горох при дорозі — хто не йде, той і вщипне.

До хати увійшов Байда:

— Журишся, пролетарія?

— А ти щось дуже веселий. Мабуть, і цю ніч не спав?

У Байди від безсоння дійсно очі були червоні, як у кроля, щоки запали й посіріли.

— Зараз підемо в проходку. Збирайся, Ільку, та хутко!

— Хіба що? — сполошилася Харита.

— Гості йдуть. По телефону передавали. Одягайся тепліше, бо задуло таке, що й світу не видно.

Ілько спросоння відказав:

— Ну й ідіть, коли вам хочеться.

— Козаки скачуть на Калинівку, дурню! І не десять, і не сто.

— Боявся я тих козаків.

Його нерозважність починала дратувати батька:

— Ану не балакай!

— Ну чого ви, встигну ще втекти!

Гордій Байда враз заплющив очі. Його скам'яніле обличчя стало страшним. Ілько знав уже, що більше він нічого не скаже, і треба, як робив у дитинстві, ховатися або під ліжко, або за матір. Але він уже виріс з того віку і тому похапцем почав одягатися.

Харита нав'язала їм вузлик з хлібом, а Ількові всунула в кишеню ще пару печених картоплин, і вони подалися в степ. Дув зустрічний вітер і гострячками колов обличчя. Гордій Байда, що весь час стурбовано озирався, нарешті зупинився й похитав головою:

— Треба б було таки забігти до Гната. Іди собі потихеньку, я нажену, — і повернувся назад.

— Стукніть у вікно й до… — Ілько хотів сказати "й до Марусі", але посоромився батька.

Все ще переживаючи радість перемоги над бунчужним, за що його навіть старі шахтарі похвалили, Ілько йшов, не помічаючи дороги, навіть не чув пострілів, які долітали з сусідньої шахти, занесені вітром.

— От і вісточку вже посилають!

Захеканий Байда нагнав його сам.

— А твій Гарасько, мабуть з великої хоробрості, заховався на піч, і хоч би, чортяка, гвинтівку віддав. — Вуси у батька обернулись у крижані бурульки і за кожним словом загрозливо ворушились.

Тривога за Гната Убогого була задаремна: вони нагнали його у балці. Убогий, почуваючи ніяковість, що вискочив із селища раніше за інших, сердито блимав своїм більмом.

— Біда з цими бабами, — пробурмотів він закляклими губами, — причепилась: тікай та й тікай. А я тих слів не можу чути. А Семена не бачив?

Байда ворухнув своїми бурульками:

— Семен білявий, на снігу непримітний. А чи воно ж таки правда про козаків?

Гнат Убогий знизав плечима. В цей час від селища почулися постріли.

— От тобі й відповідь!

Ілько, жалкуючи, що не побачить козаків, навіть зупинився.

— Нанюхаєшся ще пороху, дурнику, — відгадавши його настрій, пробубонів Байда. — Ти думаєш, козаки прискакали антимонію розводити? Німців підкололи — раз, роботу кинули — два, державну варту розбили — три. Це вже тобі війна, а не іграшки.

— Конфлікт між трудящими й капіталом, — по-заученому сказав Гнат Убогий.

— А от чи Люй Лі встигне вискочити? Примітний він дуже!

Біля старої шахти під повіткою топтався Семен Сухий і ховалася за стінку від вітру затушкана в теплий платок Маруся.