Облога ночі - Панч Петро

Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу пневматичний молоток.

Перша перемога

Максим Мостовий хоч і розумів, що тепер важче буде обеззброїти гайдамаків, які заховались у приміщенні варти, але, бачачи настрій шахтарів, вирішив довести справу до кінця сьогодні. До того ж є й ухвала зборів. Зібравши охорону, він теж підійшов до будинку варти.

— Виклич начальника! — сказав Мостовий гостро до вартового.

Гайдамака виставив проти нього гвинтівку:

— Одійди!

— Ти не тицяй цією забавкою, коли тобі життя не набридло. З тобою народ говорить, робочий люд. Роби що сказано!

Гайдамака торопко позадкував до дверей і постукав прикладом. За дверима хтось обізвався. Вартовий переказав слова Мостового. За дверима щось забубоніли.

— Пан сотник не вийде, доки ви не розійдетесь. А коли що треба, нехай двоє зайде.

— Не дуже з хоробрих твій сотник. Хто ще хоче зі мною піти? Ми перекажемо ухвалу зборів.

Але шахтарі запротестували, щоб ішов Мостовий. Вони не вірили словам Кота-Котенка. Може, він тільки й чекає, щоб заманити Мостового. Обрали двох тихих, малопомітних шахтарів.

Натовп продовжував терпляче чекати. Але минуло п'ять хвилин, минуло й десять, посланці не повертались.

— Може, їх заарештували?

У цей час прибігла жінка шахтаря з відрами на коромислі:

— Чого ви тут стовбичите? Кіт-Котенко подавсь уже на бричці!

Ворота із двору варти виходили на другий завулок. Кілька чоловік кинулись за ріг. Десь справді було чути, як торохтіла бричка кованими колесами, але її вже не видно було.

— Догнати, догнати! — кричали на всі голоси.

— Один чи скільки втекло?

— У бричці сиділо двоє, — сказала жінка, — я саме дорогу переходила. Мало не переїхали.

Через майдан проїздив селянин возом, запряженим одною шкапиною. Байда штовхнув у плечі двох, потім ще й третього із загону самоохорони:

— Сідайте на підводу, доганяйте. Це вони за підмогою гайнули.

Віз із самоохоронцями задеренчав шалівками і довго ще тягся через майдан.

— Такою шкапою доженеш!

— Я ж казав, що заарештують посланців!

Але посланці в цей час вийшли із дверей варти.

— Не буде діла, хлопці! — гукнув один.

— Миром не хочуть і слухати, — додав другий.

— А начальник навіть і носа не показав!

— Значить, таки справді втік!

— А ще сказали: коли надумаємо обстрілювати, поставлять перед вікнами арештованих.

— А ти Ілька там не бачив мого? — спитав збентежено Байда.

— Не бачив!

Максим Мостовий слухав мовчки. "Коли втекло двоє, — думав він, — то в приміщенні не більше тринадцяти гайдамаків. Який настрій у шахтарів, вони добре розуміють і стріляти не насміляться. Не такі вже вони хоробрі, а знаючи, що приходить їм край, і поготів не будуть ризикувати головою".

— Тоді ще раз піди скажи тим дурням, — звернувся він до вартового, — чекаємо п'ять хвилин. Не викинуть зброї у вікна, нехай на себе пеняють.

Вартовий слухняно пішов у приміщення, але назад не повертався. У всіх кімнатах враз погасло світло.

— Зрозуміло! Товаришу Байда, будемо приступом брати будинок. Розпоряджайся.

Байда хутко визначив, кому де стати і що робити. Усім іншим звелів залишити майдан або заховатися за хати. Сам він став під крамницею.

— Гордію, Гордію, — почув він несподівано збоку Харитин голос, — ой уб'ють Ілька, уб'ють.

— Мовчи, стара, мовчи! — Він і сам розгубився. Біля вікон дійсно ніби маячили якісь тіні. — Мовчи, мовчи, стара!

Із темного закапелка виринув Задоя. Йому були, мабуть, непереливки. Він вертівся перед самим носом то у Семена Сухого, то у Гната Убогого, ніби щоб вони запам'ятали і його участь у роззброєнні варти. Побачивши Гордія Байду, Задоя крикнув:

— Такий з тебе командир! Я б їх голими руками забрав. — Потім, мабуть злякавшись своїх слів, уже полохливо додав: — Тільки хто перший почне, з того й спитають. Хай би ще побалакали делегати.

— От і піди побалакай, вони ж тобі як родичі!

— Еге, най жаба голову здійме, то й цар не поставить.

— Так не крутись тут під ногами! — Байда обернувся назад і вигукнув: — Бий, хлопці, по вікнах! У верхні шибки влучай!

Але поперед нього ніхто не стрельнув. Усі розуміли, що цей постріл міг бути в Ілька або в інструктора Курибіду, розуміли, що варта тепер ховалася за їхніми спинами. Байдина рушниця, що готова вже була пустити першу кулю, мов зів'яла стеблина, почала хилитися до землі. Семен Сухий стояв збоку. Він хотів щось сказати, але, глянувши на Байду, замовк на півслові. Довкола запала мертва тиша, тільки рипіли під ногами залишки снігу.

Гордій Байда приголомшено оглянувся навкруги й побачив Максима Мостового, який підходив до їхнього гурту. Харита все ще намагалася притримати чоловіка за руку. Він подивився на неї вже сердито і враз, ніби прокинувшись, приклався до ложа. У вікні тонко задзвеніла шибка. Харита від пострілу відхитнулась до стінки:

— Що ти робиш, старий, дитини не жалко тобі?

Варта не відповідала жодним пострілом.

— Викидай зброю у вікна! — прокричав Власов, прокравшись під вікна. — Виходьте поодинці у двері.

— Виходьте, коли не хочете зі світом попрощатись! — прогримів уже Гордій Байда.

Але в помешканні мовби не залишилось нікого в живих. Тоді Байда вискочив з-під крамниці, гукнув: "За мною!" — і кинувся на ґанок. За ним побігло декілька чоловік. Попереду стрибав Люй Лі, озброєний новою гвинтівкою.

Двері від сильного удару плечима розчинилися, і хтось, збитий з ніг, покотився на підлогу. Вскочивши до першої кімнати, Гордій крикнув на все горло:

— Руки догори, кляті!

Хтось засвітив світло. На підлозі сиділи біліші за стінку гайдамаки. Піднесені ними догори руки дрібно тремтіли. Інструктор спілки Курибіда тяг із другої кімнати ще одного гайдамаку. Цей був розлючений і намагався схопити Курибіду за горлянку. Побачивши в кімнаті Байду, гайдамака зів'яв і вже пішов покірно, як укоськаний кінь на повідку. Ілька в кімнаті не було. Відчуваючи щось недобре, Гордій Байда шаснув до другої кімнати. У ній теж під стінкою сиділо двоє, але Ілька не було. Якийсь невиразний крик почувся із задньої кімнати, що виходила вікнами в садок.

Він ногою відкинув двері. Просто перед дверима в садок було розчинене вікно. Ілько лежав на підлозі і, мабуть з останніх сил, тримав когось за ногу, а увесь тулуб того звисав уже по другий бік вікна.

Байда зрозумів усе з одного погляду.

— Тримай, тримай його, сину! — і, схопивши за другу ногу, з силою смикнув назад. На підлогу упав бунчужний.

До кімнати вскочило ще декілька озброєних робітників.

— Начальників немає!

Ілько звівся на ноги і, захеканий, мовчки вказав на розчинене вікно. Двоє робітників з гвинтівками вистрибнули в садок і зникли між деревами. Бунчужний все ще лежав на підлозі, потім звівся на руки й плазом поповз до Гордія Байди.

— Дядечку! Я ж твого пожалів, не вбивай! — заволав він, ковтаючи слова.

Гордій Байда відіпхнув його ногою.

— Повзаєш тепер, гад? А до вікна хто під кулі мою дитину ставив? Іди до народу, нехай він тебе судить.

Підштовхуючи під зад, бунчужного повели на ґанок. Гордій Байда, зоставшись сам з Ільком, мабуть, уперше посміхнувся до нього на весь рот. Обвислі вуси розсунулись, як дві скибки, аж до ушей.

— І ти вже, значить, благословився? А мати — уб'ють, уб'ють. — І він поторсав Ілька за плечі. — Біжи, вона там уже панахидку справляє.

Ілько, сповнений гордощів, хотів проскочити повз батька, але той притримав його за рукав і вийшов на ґанок разом. Він знав, що в цю хвилину позаздрить йому не один батько. Перед ґанком топталася збита докупи вже велика юрба. Байда, поклавши Ількові на голову руку, голосно вигукнув:

— От і ще вам один герой: такого козарлюгу вдержав! — і кивнув у бік бунчужного, біля якого стрибав Гарасько, намагаючись зірвати з його плечей погони. Тут же, оточений робітниками, стояв інструктор Курибіда, що так несподівано попав у халепу. Обличчя йому прикрашав синяк. Хтось винувато сказав:

— Це, здається, я тебе ненароком поцілив.

Ілько ступав за батьком, не чуючи під собою землі. Окинувши поглядом з ґанку натовп, він зустрівся з Марусиними очима і весь зашарівся. Маруся ласкаво посміхнулась: в цю хвилину він, як ніколи, був подібний до Клима. Навіть його мати, що насилу протиснулася до ґанку, глянула на нього якось незвичайно і замість радості тихенько схлипнула:

— І твоє вже життя починається. Мабуть, тобі і їсти нічого не давали? — і тицьнула йому в руку пару теплих картоплин. — Отак, бувало, і Клим.

Ілько побіг назад у помешкання варти. В кімнатах було вже повно робітників. Ілько мріяв про наган і нишпорив, шукаючи його по всіх кутках, але всю зброю було вже розібрано, навіть записано, хто і що взяв на руки. Гарасько, який щойно бігав на своїх кривих ногах з довгою ломакою, теж уже походжав з гвинтівкою.

— А ти чого тут вештаєшся? Вже й гвинтівку цапнув.

Гарасько вперше знітився перед своїм приятелем.

— А де ж їхні начальники?

— Побіжи дожени!

Але помічник начальника державної варти встиг десь заховатись. Ті, що гнались за ним, тільки дарма бігали. Так само ні з чим повернулись і ті, що пробували догнати Кота-Котенка.

Захоплених у приміщенні варти гайдамаків одвели й замкнули в холодну лазню, проте шахтарі все ще не розходились. Вони скупчилися під вікнами рудничного комітету, де тепер засідав страйковий комітет. Там же розташувався і озброєний загін охорони. Шахтарі чекали, що Байда зараз приведе ще техніка Сивокоза. Але Байда повернувся сам. Він був роздратований. У квартирі техніка двері були розчинені навстіж, і по тому, як валялося розкидане хатнє начиння, не трудно було зрозуміти, що Сивокіз разом з дружиною теж утік. Залишилися на стінці тільки їхні збільшені портрети та квіти з фольги.

Після роззброєння варти в загоні збільшилось зброї, але треба було вже думати про ще більшу кількість, бо начальник варти й настрашений технік Сивокіз, що вислизнули з рук, намагатимуться тепер відплатити калинівцям.

— А ти як гадаєш, Семене? — звернувся Байда до Сухого. — Треба чекати на гостей?

— Ти про що?

Семен Сухий дивився на нього порожніми очима. А тільки годину тому вони палахкотіли, як жарини.

— Не чув, чи що? Вислизнули, кажу, з рук. Тепер начувайтесь. Вони так цього не подарують.

— Коли б тільки це, ще нічого.

— А то ще що?

— Козаки з Дону йдуть. На підмогу гетьманові.

— Справді?

— Проїздив тут один платонівський, каже, до Юр'ївки вже підходять.