Не спитавши броду - Франко Іван

Але ж, дорога пані, зважте, що вчинив я се з болю серця і наполовину з мусу. Скажіть слово, одне словечко, і я покину сей ненависний дім і прилину до Вас. Тілько не відбирайте мені всякої надії, бо тим убиваєте мене. Відповідьте мені, виясніть все, о що прошу, вкажіть дорогу, котрою можу дійти до посідання Вашої руки, а я готов все, все віддати, щоб тілько Вас здобути".

Прочитавши, зложив Борис сей листок, вложив в маленьку конверту і написав на ній "Для панни Густі". Затим сів і написав друге письмо.

"Дорогий Тоню!

Через Твої руки пересилаю листок, котрий будь ласкав доручити своїй сестрі. Ти знаєш, які наші відносини, то й порозумієш, коли я скажу Тобі, що в тім листочку — ціле моє життя, не стілько, може, фізичне, скілько моральне. Будь ласкав, зараз доручи їй се письмо і проси, щоб відповіла мені. Для знаку, що письмо дійшло до Твоїх рук, будь ласкав на всякий случай передати мені через післанця книжку, котру я у Тебе забув. Цілую тя і поздоровляю щиро — Борис".

Ледве зложив сі листки і запакував в одну, більшу конверту, коли ввійшла пані Міхонська.

— Ну, що, готові ви?

— Готов.

— Що се ви змерзли, що так дрожите?

— Я? Ні. Хіба ж я дрожу! — змішавшись, сказав Борис. Пані лукаво всміхнулася.

— Що се ви, лист якийсь написали?

— А так, лист. Бачите, я забув у Тоня Трацького свою книжку, то хотів би, щоб він мені прислав її. Чи ту до пошти далеко?

— До пошти? Дві милі. Але що вам то поможе, — адже до Н. пошта не йде. До Н. ближче, як до пошти. Коли вам конче треба, то я можу й зараз післати візника верхи до Н.

— О, пані такі ласкаві для мене. Боюсь, щоб не надужив вашої доброти.

— О, о, о! — з комічним зачудуванням сказала пані.— А се відколи ви почали боятися? Ну, ну, адресуйте лист, я зараз скажу візникові, щоб був готов. За годину назад ту буде!

Вийшла. Борис запечатав і заадресував письмо, коли се пані ввійшла з візником, котрий, очевидно, тільки що встав від обіду, пригнавши коні додому з лісу.

— Ти, Миколо, знаєш Н-ського панича наймолодшого, того чорнявого? — запитав його Борис.

— Знаю, прошу пана. Панич Тоньо називається.

— Так, так. То будь же такий добрий, возьми се письмо, а не згуби, ї віддаси йому.

— Добре, прошу пана.

— Він тобі дасть для мене книжку, то привезеш.

— А більш нічого?

— Або я знаю? Може й письмо яке напише.

— Добре, прошу пана.

Борис дав йому письмо.

— Дай сюди, — сказала пані Міхонська, бистрим нервним рухом вихапуючи письмо з Миколових рук, — бач, уже поплямив. Я тобі звину в папір і в шматину, візьмеш в ремінь, то не згубиш!

І зажерливими очима глипнула на адресу та й відвернулася до Бориса майже в тій самій секунді. — Виходьте на ганок, я зараз ту буду, тілько його виряджу, — сказала вона веселенько. Затим махнула йому рукою, держачи в пальцях письмо і почула, як внутрі зверхньої конверти шурнуло друге, менше письмо. Зціпила уста, закусила зуби, — люта заздрість здавила її серце.

— О, знаю тебе, голубчику, — прошептала вона, — не здуриш ти мене! До неї ти пишеш, а братом закриваєшся? Проклята лялька!

І шпурнула письмом на ліжко, бо була в своїм покою. Дух їй запирало. Була хвиля, коли хотіла зараз же розірвати письмо, прочитати, пошарпати на куснички, так, як пошарпала б була в тій хвилі саму Густю, коли б була мала її в руках. Але розвага взяла верх. Що з того буде, коли порве оце письмо, прочитає його? Тільки пошкодить ділу, а дізнатись нічого не дізнає. Любовні запевнення та воркотання — ну, не таке важне діло. От коли б її відповідь дістати в руки, се друга річ. Се вже свого роду документ, оружжя! І в голові пані Міхонської в одній хвилі зложився план. Бережно обвила вона письмо в папір і в шматину. Микола в короткім сердаці чекав уже в сінях.

— На, їдь до Трацьких, а не бався. Сли дістанеш відповідь, лист, то не їдь просто до двора, а поїдь з гостинця просто на толоку, там коня спутай, а сам прийди затиллям до кухні, так щоб тебе сей панич не бачив, розумієш?

— Розумію, прошу пані.

— І письмо мені до рук віддаси, розумієш?

— Розумію.

— І нікому ані слова о тім! Пам’ятай. Я тобі того не забуду.

Микола поцілував паню в руку, сів охляп на коня, підстеливши тільки якусь стару сердачину, і почвалав, аж закурилось. Тим часом пані повела Бориса оглядати господарство. Ніщо там було й оглядати багато: господарство було мізерне, запущене, очевидно велось без того панського ока, котре, як каже приповідка, коня тучить. Будинки були старі і занедбані, покрівлі попрогнивали та світились прогалинами, обороги стояли ще порожні, хоч у Трацьких вони давно були навантажені сіном.

Борис не міг здержатися, щоб не висказати перед панею своїх уваг о немудрім стані її господарства.

— Правда ваша, — сумно сказала пані. — Але скажіть самі, як ту може бути інакше? Батько старий, немічний, а я — слаба женщина, — кому ж ту догляд давати, кому вести хазяйство? Ще добре, що й так воно ведеться, що хоч яко-тако держимось на ногах.

Вийшли на поле, — і там було не ліпше. Зараз за городом посіяна була нивка пшениці — одинока на всю околицю. Земля була гарна, намулена, затишна, на відгоні, то й пшениця могла б на ній гарна бути. Та що, виорали недобре, підгноїли недобре, не спололи весною, і пшениця вийшла ні на що не схожа: осот високими стеблами хитався повиш колосків, в’язелець та горошок цілі загони пшеничних стебел поскручували докупи і лавою повалили на землю, придушили зовсім. Жалко було дивитися на змарнований дар божий.

— І що ж я пораджу, — звинялася пані ніби на якийсь невисказаний закид Бориса. — Ту би не таких рук треба. Доки тато були молодші та жвавіші, то все йшло добре, довгів не було, ще й готовий гріш часом заваджався. А тепер минули ті часи!

— А земля ту не погана, — сказав Борис, — і пасовиська мусять бути гарні.

— О, худоба — то ту головна підпора господарства! У нас полонини обширні, пару тисяч моргів. Колись тато на них по сто волів своїх випасав. Правда, що без спілки з жидами не обходилось, та все-таки восени після ярмарку привозив не раз і дві й три тисячі чистого зиску. А тепер полонину жиди у нас винаняли, а нас до спілки не кличуть, бо нікому коло того запопадати. От коли б мужчина, та молодий, та розумний, енергічний, то можна б ту жити, — ох, і як гарно жити!

Кождий раз, коли пані звертала розмову на сю тему, Борисові робилося якось душно і встидно. Він то схилявся, то відвертався; тут зілля якесь вирве, камінчик підніме та оглядає та якмога міни достроює, що нібито він або не дочуває, або не розуміє, куди вона верне. А пані все своє товче, терпливо, нічим не зраджуючись, але й не спішачи до ніякого вияснення. Недаром же вона сю ніч майже ока не зажмурила, обдумуючи, як і які тенета заставити, щоб хоч сього звіра уловити, коли ніякий кращий не трафляється. Правда, трафлялись їй женихи з околишньої шляхти, та такі, що вона воліла сидіти в оцій лісовій глуші вдовою з старим батьком на оцім мізернім господарстві, аніж іти замуж за котрого з них. Знала небога, що вийди вона за котрого з тих розпитих панків, картярів та авантурників, то й тої глуші і того мізерного господарства у неї не стане. А вона після першого чоловіка і після кількох літ, проведених в місті, чого іншого бажала. Борис, хоч хлопський син, являвся їй далеко наручнішим, ніж околишні підпанки. Знала його й почувала для нього дещо таке, чого женщина не швидко забуває. А що хлопський син — овва! Привик до бідності, то привик і до роботи, до пунктуальності, виробив і загартував сили, зможе краще підняти і повести господарство на її батьківщині, буде шануватися і її шануватиме. А хто хоче, нехай собі говорить — їй се байдуже, коли б тільки їй добре було.

— Ну, досить натепер того ходу, — сказала пані,— буде ще час і по обіді. Ходімо до хати, там десь татко нас дожидає.

Пан Ремба справді ходив уже по покою з люлькою в зубах, коли вони ввійшли.

— Вітаю, вітаю! — скрикнув він, простягаючи Борисові свою суху, як скіпа, і жовту, як пергамент, руку. Борис стиснув її, — вона була холодна, мов рука трупа.

— А що? Як ночували? — питав далі пан Ремба, взявши Бориса запідруку і спираючись на його рам’я, як дама. — Даруйте, що труджу, — кричав він, — але бачите, старий я став, ноги не статкують, то треба молодшої підпори шукати! Хе, хе, хе! Та й жилося замолоду, жилось-таки! О, не то ту було, що тепер! Не той світ був, не ті порядки! Хе, хе, хе! Вам, молодим людям, і думою не здумати, як ми жили. Я як мав сімнадцять літ, то батько для мене щорік по троє нових дівчат держав. Бувало з цілого села скличуть дівчат, поставлять в ряд на подвір’ї, а батько до мене: "Іди, синку, вибери собі, котрі тобі до вподоби будуть". Хе, хе, хе! А нині що! Хлопець двадцять літ, а ще ні один не знає, як і взятися до дівчини! Що такий світ варт!

Пані Міхонська щось там попрятувала в сусіднім покою, не слухала тої бесіди. А старий Ремба, міцно надавивши своїми кістками Борисове рам’я, ходив з ним по покою, совав ногами і говорив, і говорив, а все таке, що Борисові аж огидно було слухати.

— Хе, хе, хе! Я вже певно не пожалуюсь перед богом! Жив я, синку, жив досита. Знаєте, я вже в десятім році життя всі ті штуки знав, а як був у школах — до четвертого гімназіального дійшов, та й покинув, — то для цілого класу учителем був по жіночій часті. Хе, хе, хе! Рад би я видіти того учителя, котрого б так хлопці слухали, як мене! І що ми доказували! У мене все те є позаписуване, я вам прочитаю потому. У нас була організована ціла кумпанія, спілка така, на дівчат. Ми на лови ходили поза місто. Було, було всяко! А я все провідником був. І доки я був, то все було добре, ніколи нас не спіймали. А як мене не стало, то тамті дурні зараз попалися. Двадцять хлопців відразу вигнали з гімназії! Хе, хе, хе!

Борис слухав сього балакання і вився, мов на муках. Голос старого Ремби, хриплий і натужений, різав його слух, а слова шпигали його в серце, збуджували і біль, і обридження. Йому здавалось, що до боку його причепився якийсь поганий слизняк, поліп, холодний та ціпкий, що висисає нечутно теплу кров з його тіла, а натомість всочує йому якусь клейку, огидну отруту до серця. А Ремба не переставав балакати. Немногі щиро людські чуття, які, може, і були в його душі, давно розгубилися по манівцях життя, застигли і заплили холодною слиззю.