Апостол черні - Кобилянська Ольга

Вона згадала батька й нареченого.

Від першого наспів сюди лист, в котрім писав, що йому добре поводиться, що мав вже кілька купелів, поробив деякі, цікаві для нього знайомства, й що небавом знов напише… а наречений… але про те не станем говорити; бо таке належить, як знаємо, виключно до молодих… а скажемо хіба те, що Зоня побачила Марію, як та вертала з саду. Вона чинила це бігцем, держачи в полі, наборзі піднятої сукні, попадані овочі, а другою рукою, ніби відпираючи нею вітер, що намагався зірвати наокруг голови обведені коси, й сміючись кивала до сестри головою. "Наша пані городничка, — сказала нараз Зоня й усміхнулася й собі. — З обох буде колись гарна пара, мамо, коли Господь дозволить".

Оксана підвела до неї задуманий з-над книжки погляд і притакнула безслівно головою. Мати хотіла щось зі своєї сторони докинути, коли нараз двері з робітні відчинилися, Юліян увійшов квапно, змішаний, до середини й, не випускаючи клямку з рук, звернувся до найстаршої сестри й кликнув півголосом: "Ходи до робітні, Зоню, панна Ева Захарій прийшла з годинником до направки… але прошу зараз, бо вона квапиться". Зоня звернулась і обоє з братом подалися до робітні.

Тут справді стояла Ева Захарій, держучи в руках малий золотий кишеньковий годинник.

Юліян все ще змішаний, забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру. "Ви забули?.. Які…" Вона усміхнулася… "Ми знаємось вже… з панною Зонею, — сказала. — Ви дуже до неї подібні".

На сі слова Зоня мимоволі й собі усміхнулася… опісля простягнула руку й спитала: "Чим можу служити?" Ева, наче перебравши змішання від молодого чоловіка (чуючи на собі його погляд), обертала годинник і сказала: "Це не мій годинник, а моєї професорки, пані Др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабугь, пружинка зламалася — не знаю".

"Побачимо", — відповіла Зоня й, приступивши до вікна, заглянула в маленький механізм, відтак уклала годинник до інших, вижидаючих руки майстра, й сказала причину ушкодження механізму.

"На коли може бути готовий?"

"За два тижні. В мене багато роботи. Та я буду старатися, щоб був скорше готовий, хоч волію "хорих" довше випробовувати. Так бодай батько робить. А я так само хотіла б з повіреним мені матеріалом поступати. Яка ваша адреса?" — додала ще, притягаючи запитну книжку, й взяла олівець до руки.

"О, Я сама зайду по годинник", — відповіла молода дівчина й, звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола й держав якусь книжку в руках, спитала, як він мається від часу, як покинув Покутівку, й що це за книжка?

"Французька. Я не покидаю вправ у французькій і англійській мовах".

"А я іду сьогодні до кіна. Дають Ібсена[67] "Примари". Не пішли б?"

"Ні, панно Ево. Мені шкода кождої годинки. Як вам відомо, я з кінцем сього місяця… а до нього вже… недалеко мушу до війська вступати…"

Їх очі здибалися… він на хвильку задумався й відтак додав: "Хіба б пішов, якби котра з сестер мала бажання… а ради себе ні".

"Але подумайте, що се п ри м а р и, що побачили б… — упімнула, наче пригадувала щось, з притиском Ева. — Я дуже цікава на те, знаю цей твір лиш з читання… й перворядні актори… грають… через те".

В тій хвилі застукав хтось з вулиці нетерпеливо до дверей. Ева кинулася до них, отворила їх настільки, щоб висунути голівку, й кликнула голосно: "Зараз пані доктор, зар-раз" — і зачинила назад двері.

Пані доктор Емі трохи об’ємиста, старша незамужня дама з острими ясними очима й цвікеромна носі, відкликнула щось високим тоном, але Ева не дочула. Вітер затріснув двері назад, вдарив своїм крилом нетерпеливу докторшу філософії й зривав її капелюх так сильно, що вона оберталася сама круг себе, вдержувала то сукню, щоб не підоймав її, то капелюх — і хотіла-не-хотіла ждала дальше.

"Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… отже?" — її великі вижидаючі очі звернулися до молодого чоловіка.

Сестра переглянулася з братом. Щось ніжне пересунулося по її обличчю й "піди, Юлику" сказала прохаючим голосом. "Ти стільки пильнуєш вже ті книжки, крім проходів з ними, не виходиш нікуди — отже… але, може, піде й Оксана".

Юліян відгорнув волосся.

"Як піде вона, то я піду, — відповів, — а ради себе самого, то ні. В мене справді небагато часу. Будучи у Відні, я гадаю, що побачу і там примари… й ліпше… бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри".

"Бо я хотіла лише з н а т и". По тих словах Ева висунула спідню губу вперед і помовчала. Відтак, не зводячи з нього очей, ждала. Юліян вийшов з кімнати і за хвильку вернув. Він питав сестру. Оксана піде.

"Значиться, підемо".

"Так. Від шостої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?"

"Я вас віднайду".

"Урядіть так, щоб ми близько сиділи. Я вас познайомлю й з докторкою, ви мусите її пізнати".

Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: "Отже, така Ева Захарій… вона…?"

"Вона, Зоню".

"Поки що несміла дівчина, а все-таки за с в о є смілива, не гарна, а гарна".

"В тім-то й річ".

Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.

Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.

*

Коли вечором брат з сестрою вернули по "Примарах", застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. "Ах, мамо, мамочко, — кликнула з захопленням. — Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш".

"Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, — відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. — Чи довго будеш отак між нами?"

Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.

"Хто тому винен? — відповіла. — Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом".

"Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила "Примари", якби не вона — ви б були сиділи обоє тут між нами".

"Не добре я кажу, Юліяне", — кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.

"Ага, Ева Захарій!" — обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. — Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули "Примари" на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи "сонце… сонце", вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю — але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: — Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось с т р а ш н о г о.

"Страшне, як не страшне, але все має свої границі й не кождий має до того диспозицію. Ти не чув Юліяне?" — звернулася до брата Оксана.

"Чув щось… але я помітив, що Др. Емі спішила додому й тому повторив те саме, що навала п-ні Др. Емі".

"А вона відповіла, що, "ні", що знов піде на "Примари" й все буде ходити на подібне, аж доки не перейметься відразою до т р у н к і в, до крови. На що пані доктор сказала їй: "На здоров’я вам, Евко", з чого Ева в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: "Я одна піду на медицину, абисте це знали всі. Всі, що до дного". Мабуть, ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?"

"Відки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник, але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати". З тими словами він закурив папіроску. Надворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна й спокійна й велика тиша панувала навкруги.

"А вона тобі симпатична?" — обізвалася Марія.

"Симпатична, чому ні", — відповів брат спокійно й відвернув лице, щоб випустити дим в противну сторону від питаючої.

"Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці".

"Бо нічого й не переживав абсолютно. Зрештою, й не знаю, що б вас найбільше цікавило. Питайте. Більшість часу перебував я в Ґанґів і пожиття меж тими гарними, образованими людьми дало мені багато. Багато й перечитував я там, бо бібліотека їх чудова. Все найкраще й вибране. Так новітнє, як і давнє… не менше чудові й артистичні альбоми славних малярів ріжних націй, закуплені в подорожах ріжними членами тієї родини. І людей деяких цікавих і значних з великим знанням, що бували там гістьми, пізнав я".

"То все багацтво витворює, Юліяне", — сказала Зоня.

"Воно й справді не лише гарна, але добра річ бути маючим, — відповів він, — з тим я годжусь. Воно дає людям можливість пізнавати людей й найвищу культуру" — він урвав.

"А в парафії?" — спитала Оксана, що присіла вже до стола до сестер, з-поміж котрих висунулася мати, уклавши свою працю на призначене на те місце й, погладивши, то знов поцілувавши декотре з дітей на добраніч, віддалилася з-поміж них на відпочинок.

"А в парафії?"

"В парафії? — повторив Юліян, усміхнувшись, — мені там було деякими разами мов я знаходився в іншим світі. Наші попівські родини скільки вони нам щирости й доброго дають, ми це, може, навіть і не вміємо оцінить. Сам о. Захарій, то як я вже оповідав, справжній апостол народу, але з давен-давна, що йшов з Христом, куди б той і не ступав".

"Це він, Юліян…"

"А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори", — настоювала Оксана між тим, коли Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.

"Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву, — сказав Юліян, — то я мушу й спімнути про той великий став, що знаходиться в Покутівці.