Апостол черні - Кобилянська Ольга

Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою й думка, що промайнула в нього, що через бабуню могла би Ева о тій позичці довідатись, нагнала йому краску сорому в обличчя.

"Отче… наколи вже… то прошу з "каси селянської"", — вимовив, змішаний.

"На як довго?.." Душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця молодого чоловіка погляду, неначе вичитував з-поза чола його молоді думки.

Юліян задумався, обчислюючи, за кілька років буде йому можливо затягнений довг сплатити.

"Не спішіться, роздумайте добре… щоб не взяли тягар на себе, котрий би угнув вас за час, в котрім би ви не були в силі сплатити його", — упімнув о. Захарій.

Юліян поновно змінив барву. Перед ним рік війська, по упливі того п о д о р о ж… відтак 4—5 років наука в Академії, професура… чи право, чи лише що… "за п’ять років", — сказав опісля рішучо й поважно.

"Отже, за п’ять літ", — повторив за ним душпастир.

"Але… отче… я б дуже просив з с е л я н с ь к о ї каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла, як…" — і тут урвав.

Отець Захарій усміхнувся.

"Я вам вірю, мій любий, але з сього, як бачу, не може нічого вийти, бо селянська каса в нас розжичує найдовше на два до трьох років".

Юліян виглядав заклопотано й не сказав нічого.

І знов душпастир прийшов йому на поміч.

"Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить прикрости. Зазвичай я не люблю займатися грошевими справами. Роблю се лише для своїх парафіян, щоб, як коли кому треба трохи грошей, не ходив до лихварів або банків. Вона розжичує їх по умові. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи він, Юліян буде годен в час хоч проценти платити?".

Ні. Ради Бога нічого. Він хотів би (наколи б се було можливо) проценти з капіталом враз сплатити, а перші навіть в реченець вдвоє, щоб лише не журитися під час студій сплачуванням частками затягненого довгу. Чи було се можливо, повторив своє питання?

"Так се одно. Але, по-друге, хотів я ще сказати, що я вас мало знаю. Ви зарідко переступали попівський, а з тим і український поріг, держались більше панського терену… ви виїжджаєте невдовзі до війська — правда?"

"Так". Юліян стояв, мов попарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Лише, коли остаточно підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах — він це відчув — загорів огонь жалю й обиди. О. Захарій це замітив.

"Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, — говорив спокійно, — що я маю право висказати вам в тій справі свою гадку одверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх з собою, будь вони найдрібніші, вони були корисні й ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте потугу зовнішнього життя, не знаєте вимоги його й наслідки їх, що можуть бути двоякі — добрі й негативні. Чим ви мені поручите, що сплатите на наданий реченець сей довг?"

"Зараз не можу нічим поручити", — відповів Юліян коротко й одверто дрожачим голосом.

"А пізніше?"

"Зложеною сумою з ґажі (гонорару), яку буду побирати від батька мого товариша Едварда яко секретаря в час подорожі, а й моїм будучим становиськом, наколи б мені лише хотіли п о в і р и т и; я не потрібую се ще виявляти, що моїм святим обов’язком буде віддати її на означений час".

О. Захарій надумався недовго, а опісля заявив поважно, що, мовляв, він перебере сю справу на себе й поступить слідуючо: він визиче потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліян, зобов’яжеться сплатити його за нього в наданім реченці. Наколи б о. Захарій впав несподіваною смертю, сплата має однаково точно після умови залагодитися; в противнім разі він, Юліян Цезаревич, підпадає через пресу осуду публічної опінії. З другої сторони, знову, в разі несподіваної і наглої смерти його тещі, пані Орелецької, має затягнена о. Захарієм позичка сплатитися ним її спадкоємцям, х т о б в о н и й н е б у л и, — далекі чи близькі, безвзглядно щодо сотика. Умова трохи чудна, але ясно можна навіть ще й сю точку додати, що хто з спадкоємців зажадає в реченець сам довг… і викажеться листом довжности з його підписом, він тому й має виплатити затягнену суму. Колись врятував молодець Цезаревич йому дитину від каліцтва, то він, як батько, рад нагоді стати йому з вдячности в пригоді, тим більше, що ціль, на яку піде капітал, освячує средства. Згода? При тих словах душпастир протягнув до Юліяна руку, а сей вложив в ню свою правицю, подякувавши немногими щирими словами.

"Потрудіться завтра коло одинадцятої перед обідом і ми закінчимо справу. А тепер ідіть і не журіться, — додав він з лагідною повагою. — Зайдіть ще на годинку до моїх, бо ж і так незабавкими останемося самі, одні старі; я ще маю сьогодні з деякими іншими до діла…"

*

Юліян був щасливий.

Чувся таким вдоволеним, таким геройським, начеб поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радости при уяві, що його батько, котрий бував так часто пересадно строгим, побере від нього несподівано матеріальну підмогу в саме найфатальнішім моменті. Він був би найрадше в тій-то хвилі сів на потяг і поїхав до нього. Але се вже не було можливо. Завтра, найдальше позавтра він рушить в дорогу. До того й не уходило й просьбу о. Захарія зігнорувати й не вступити до прочих хатніх на годинку. З Едвардом він також ще мусів умовитися щодо їх спільної подорожі до війська. На сей місяць він вже ледве чи зможе повернути до Покутівки, коли батько виїде з дому. Може, побажав, щоб аж по його повороті з купелів се вчинив? Та — побачиться… Тепер поки що він мусів що інше виконати. Він мусів з Евою ще раз побачитися. Щоби їй сказати, щоб була така щаслива, як його душа в тій хвилі? Вона йому така мила, така ніби "близька", а той її батько, такий правдивий апостол "черні", що всюди лише добро й любов творив. А він як йому за сьогоднішній безкорисний вчинок віддячиться? По такім міркуванню він пустився в глиб саду за Евою. До свого від’їзду він хоче конче ще хвилину побути з нею на самоті. Ах, він готов в сій хвилі кождого до серця притиснути.

Він ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може, на білій лавці коло пня, а може, побігла до лавки над ставом, де не раз пересиджували, й він кинувся з поспіхом туди, чіпаючись в погоні тут і там за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але ніде дівчини не найшов.

Треба її десь-інде шукати. В хаті. Правда, вона ж в хату пурхнула, коли її батько до них зближався.

Пригадавши се, він подався туди. Але її й тут не було. Найшов її остаточно на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа там захована межи олеандрами. Обличчя в неї здавалося бліде, а сама гляділа в напрям відчиненої брами обширного подвір’я… зі сторони дороги, наче вижидала чийогось приїзду.

"Я за вами шукав в саді, — сказав живо. — Хотів попрощатися, а ви…" — нараз урвав. Вираз її лиця й спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, як зайшло, що неначе й він набравсь чогось від неї. Він поблід по уста, забув, про що думав, і простягнув руку. "Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду", — сказав. І, не вижидаючи, аж вона подасть йому свою правицю, він вхопив її сам. Вона була холодна.

"Що вам, панно Ево?" — спитав не своїм голосом, між тим, коли в його душі прокинулося нараз щось таке неописане, любе, а лякаюче — й вмовк.

"Що ж би? — спитала вона й усміхнулася насилу. — Я зайшла сюди, щоби… щоби вашій розмові з батьком не мішати й вижидала вас. Ви їдете завтра чи коли там, я знаю, — сказала, мов подражнена, — й не потрібуєте мені се ще раз повторяти".

"Так, завтра надвечір або й скорше".

"А я за три дні виїжджаю".

Сказавши се, вона відтягнула свою руку й почала звільна пучку до пучки пальчиків — одну проти другої ставляти, поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здиймаючи погляду до нього.

"Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся…" — вимовив, мов непритомно, Юліян.

Вона похитала головою. Вона не гнівалася — говорила рухом, а голосом додала: "Останьте ще трохи".

"На кілька хвилин хіба", — сказав і відітхнув.

Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… і вони злякалися.

Як добре було, що саме в тім моменті заторохкотіла якась фірчина на подвір’ю. Коли оглянулися враз поза себе, побачили, що це над’їхав не хто інший, як "хмара дому" в особі бабуні Орелецької.

*

Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими френзлями, в солом’янім чорнім капелюсі з чубком струсевих пер зверху з зав’язаними під бородоюстьожками.

В тій хвилі був сей капелюх у бабуні Орелецької надто на один бік зсунений і бути, може, спричинилося до того, як оказалося небавом, її засильно розбуджена енергія, бо враз з тим об’явом на голові, вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно: "Куди ти завертаєш, цимбале… Куди завертаєш?! Ти не бачиш, що на ґанку стоять олеандри й там стоять єгомость, їмость і інші… що за мозок — гій! Стань! — а то він десь поза ґанок в сам куток садиться — стань! Кажу".

Хлопець оглянувся, насупивши брови.

"Та то ще не ґанок, то кадка з дощівкою, — відворкнув. — Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там, дальше". Сказавши се, він здержав за хвилину, близько перед ґанком випасеного старого, спокійного коня… що й сам станув.

"Бабуня! Господи! — зойкнула Ева й мов омертвіла. — Саме тепер, саме т е п е р…"

По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуниного страшного поведення (де вона опісля чи не цілу прочу дорогу переплакала з сорому), вона мала намір поговорити з ним одверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, де його заява, що від’їжджає, її мов… о Господи… з’являється несподівано бабуня. Оскільки вона її фізіономію знала — а вона її знала знаменито — виділося їй, що бабуня й сьогодні не зовсім твереза, її піднесена енергія зраджувала, що вона була лише подражнена алкоголем, що значило в неї, що була в настрою до суперечок. Вона висідала дуже поважно, майже святочно, й держалася надто рівно. Стаючи на ступінь обома ногами легкого візочка, котрим розвозилася звичайно в означених годинах і пошта враз з наспілими пакунками для Покутівки, вона й приїжджала опісля до дітей.