Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

В Саву почало вливатися терпке відчуття туги. Він відчув себе насіниною на чужому полі, яку підхопила буря і занесла аж за море.

Пустельну тишу раптово розірвало завивання.

— Що це, Петре? — озвався стривожено Сава.

— Шакал, — відказав товариш. — Звір такий тут водиться. З собаку завбільшки.

— А які тут ще звірі?

— Леви є, Саво. От з ними не хотів би я зустрітись.

З темрявою Саву немовби наздогнав той жах, що він зазнав його, коли прибіг у пусту сінопську гавань. Згадав, як Потурнак на воротях свого колишнього господаря про щось довго умовляв турчанку, але та лише сумно хитала головою. Через неї вони й запізнилися... Петро весь час озирався, доки ще було видно невисоку постать жінки.

Їхали мовчки. Місячне сяйво вже залило пустелю і, здавалося, вкрило її тонким шаром золотого пилу; в темно-синьому небі яріли зорі.

— Петре, а скільки жінок може мати мусульманин? — озвався Приблуда.

— Жінок? Та скільки захоче. А от законних дружин не більше чотирьох.

— Дикунство, — зауважив Приблуда.

— Дикунство, Саво, — засудити, не розібравшись. Щодо наложниць, то тут і справді теє... А от закон, що дозволяє мати правовірному до чотирьох дружин, навіть дуже людський. У війнах, братику, араби втрачали багато воїнів. Отож жінки у племені чисельно завжди переважали чоловіків. А відтак не могли знайти собі пари; дівками старилися й помирали. Отож щоб якось зрівняти кількість обох статей, було вирішено закопувати дівчаток-немовлят у пісок. Ну, це десь так, як у нас сліпих кошенят топлять. Так один мудрий правитель-імам, котрий жив ще до пророка Мухаммеда, дозволив правовірному мати до чотирьох дружин. Цим він позбавив людей обов’язку чинити смертний гріх, справедливо розподілив чоловіків поміж жінками і водночас підвищив чисельність арабського племені... А ти кажеш — дикунство.

— Петре, часом мені здається, що ти й зовсім не нашого роду.

— Та ні, братику, роду я козацького. А от віри якої — і сам не збагну. Вірую-бо в єдиного вселюдського Бога, а не християнського чи мусульманського. Бог — це справедливість, совість, любов. У кого в душі їх немає, той, хоч ким би він себе вважав, — безбожник.

Десяток верст, про які казав Потурнак, виявилися довгими-довгими. Сава, зморений потрясіннями й дорогою, куняв на м’якій спині верблюда. Він то поринав у приємну млість, то похоплювався, потривожений виттям шакала. Під час одного з занурень у сон він побачив Оникія Колодуба. Той немовби йшов поруч. Коли ж Сава розплющив очі, то й справді угледів знайому постать, але вже попереду.

— Саво, Карпів сину, біда йде по твоєму сліду, — почув він ясно голос характерника.

Приблуда не злякався, хоч і знав, що це мара.

— Яка біда, Оникію? — запитав він.

— Біда-а-а... — повторив Оникій і розтанув у місячному сяйві.

— Що ти там бурмочеш? — озвавася Потурнак.

— Оникій... Він щойно тут був. Застеріг, буцімто за нами йде біда.

— Не було тут Оникія. Приверзлось тобі. Але то знак. Звертаємо про всяк випадок.

Коли вони від’їхали кілька десятків сажнів від караванного шляху, Потурнак витяг з сакви якусь одіж і розрівняв та замів на піску сліди.

На бездоріжжі верблюди час від часу спотикались. Тепер Сава не міг би вже сказати з певністю, чи бачив Оникія. Проте він звернувся подумки до характерника: "Оникію, скажи, що буде з моєю Меланією?" Але відповіді не дочекався.

Зненацька долинув якийсь звук. Пустеля вночі не безмовна; комахи, птахи нічні, шакали створюють звукове тло ночі, яке, трапляється, порушує рикання лева, що порається над здобиччю. Сава прислухався, та ще раніше дослухався Потурнак.

— Схоже, то таки був знак, — озвався він. — Ну, оте видіння, що тобі приверзлося.

Вони завели верблюдів у кратер бархана. Петро, щось лагідно промовляючи та поплескуючи по колінах, поклав тварин. І саме вчасно, бо віддалік на караванній дорозі проскакало кілька вершників. Якби не глухий стукіт копит, їх, одягнених у все біле, можна було б вважати за духів пустелі. Коли вершники зникли, Сава побачив, що Потурнак стоїть навколішки і бурмоче щось незрозумілою мовою, час від часу підносячи руки до обличчя та б’ючи поклони.

— Отямся, Петре, що ти робиш!? Це зрада Бога нашого!

— Зрадити Бога, — відповів Потурнак, закінчивши молитву, — це зробити іншій людині погано. Бо кожна сутність людська — то частка Господа... А молюся я так, бо саме так його на цій землі вшановують. Він тут господар і знає, хто заслуговує на покару, а хто на прощення.

— Боже милостивий, Діво Маріє, Ісусе Христе, пробачте Петрові єресь його! — простогнав Сава.

— Братику, ти просиш заступництва для мене у тих, до кого я звертався в своїй молитві. Господь тут Аллахом зветься, Діва Марія — Майрйам, а Ісус Христос — сином Майрйам. Це вони напутили мене не залишатися у таборі купців. Інакше нас уже везли б на розтерзання до Сінопа.

— Ти гадаєш, що оті в білому — по наші душі?

— Авжеж. Гінці до Стамбула не стали б обирати найдовшу дорогу через пустелю. Вони зараз женуть своїх жеребців шляхом, що над морем. Цих же послали по нашому сліду. Їм відомі наші прикмети... Але ми поїдемо по бездоріжжю на північ. За кілька верст від того місця, де я збирався заночувати, є вірменське поселення. А звідти й до шляху, що над морем, не так далеко. Там уже нас не виглядатимуть.

Була північ, скінчився пісок, і ратиці верблюдів зацоками по каменю. Скоро тварини прискорили ходу, хоч їх ніхто й не підганяв.

— Бач, зелень відчули, — озвався Петро.

В улоговині, куди вони спустилися, верблюди самі знайшли кущі і накинулись на них. Тим часом Потурнак розшукав джерельце у скелях і, витягши з сакви бурдюк, став його наповнювати.

— То як, братику, заночуємо тут? — озвався він. — Принаймні є де сховатись.

— А як заночуємо, то коли прибудемо до Стамбула?

— Десь перед обідом шостого дня.

— Але ж тоді може бути пізно...

— Навряд. Судно, на якому везуть твою Меланію, заходитиме попутно в кілька портів.

— А що купцеві завадить продати її в будь-якому з них?

— Ні. Такий товар везуть тільки в столицю, де багато грошовитих людей. Та й Зухра сказала, що купець готував дівчат до Стамбула.

— Петре, звідки ти все це знаєш? Ти буцімто тут народився й виріс.

— Я потрапив сюди, друже, коли мені й дев’ятнадцяти не було. Попри ненависть до загарбників я побачив, що люди тут не лихі. Мене завжди дивувало, що господар мій — скнара на торжищі, — коли наближалося свято, сумлінно підраховував прибутки і сорокову частину від усього заробленого віддавав сиротам і вдовам. Бо так записано в Корані. Він любив казати при цьому: "Аллаха не обдуриш". І Бог давав йому. В родині його завжди панував лад — дружини поміж собою не сварились. Та й тепер ось, бачиш, місто все братчики наші сплюндрували, а його оселя залишилася незаймана. Йому навіть повернено втрачене колись. Аллах справді великий, справедливий... Але нам, братику, час уже підкріпитись.

Двогорбий верблюд, з усього, належав багатому купцеві, який до Сінопа прибув здалеку. В одній із сакв вони знайшли в’ялену верблюжатину, торбину сушених фініків, глек з паклавою, чимало часнику та коржі, загорнуті в пальмове листя, щоб не висихали. То був запас харчу на кількох караванних. Друга саква містила речі для спання і наполовину була заповнена вівсом.

— Петре, от ти кажеш про справедливість Аллаха, — озвався Сава, жуючи верблюжатину з часником. — Чому ж він тоді забрав у мирної людини — купця — і передав нам — розбійникам — його добро?

— Ми не розбійники, Саво... Ми тільки знаряддя помсти в руках Аллаха за несправедливість його вірних. І цей купець, харчі якого ми їмо, колись завинив. Може, й не він сам, а хтось із його рідних — ну, батько, дід, прадід... Кожен рід має свої спільні терези, які накопичують добро і зло. В часі шальки коливаються залежно від того, що на них падає. Зрештою може настати час, коли переважить лихе. І тоді приходить покара — кому більше, кому менше.

— Щось таке я чув від Оникія Колодуба, — сказав Сава. — Але ж Оникій — нечистий, а ти віриш у Бога.

— Оникій не нечистий. Від нього-бо лиха немає людям. Він інший. В сутності його багато такого, чого простій людині Господь не дає. Нагорода це чи покара — хто зна.

— Але ж він може бути в двох місцях одразу. А це чаклунство.

— Братику, тоді чаклуном слід вважати також святого Івана Богослова, котрий у дусі опинився перед престолом Господа Бога нашого. Почитай-но його "Об’явлення", що в Новому Заповіті...

— Там справді таке пишеться?

— Авжеж. Десь так: і ось я в дусі опинився... Якщо існує той, інший, світ, то неправильно було б думати, що немає й проходів до нього. Десь вони є. Не в просторі і не в часі, а в сутності людській. Звичайна людина перетинає цю межу двічі на життя: коли народжується і коли помирає. Але є й такі — нащо тільки їх Господь створив? — які наділені здатністю мандрувати у той — другий — світ і повертатись у світ смертних так само легко, як ми мандруємо по землі.

— Але ж Оникій не в дусі, а в образі й подобі своїй з’являється де захоче.

— Ні. Таки в дусі, що несе в собі тілесну його подобу.

Раптом Петро прислухався. Потім ліг і припав вухом до землі.

— Небезпека, братику!

Вони хутко позаводили верблюдів у зарості; Петро їх посадив і прикидав наламаними гілками. І тут почувся тупіт копит: на пагорбі з’явились два вершиники. Вони зупинилися лише за кілька десятків сажнів від утікачів. Місяць світив їм у бородаті лиця, на чалмах, немов третє око, сяяли коштовні камені. Приблуда й Потурнак причаїлися з зарядженими мушкетами напоготові.

— Погано, — прошепотів Петро. — Вони здогадалися, що ми збочили з караванного шляху, і тепер нишпоритимуть усюди.

— Впораємось. Їх тільки двоє. А в нас мушкети.

— У них теж мушкети... Он тримають на луках сідел. А ще четверо з них никають неподалік.

Коні під вершниками чомусь схарапудились. По миті з пустелі, по сліду недавніх утікачів, вибігли три тварини — дві завбільшки з вовка, третя менша. Угледівши вершників, звірі зупинились, принюхуючись.

— Барси, — мовив Петро. — Видно, йшли на водопій, а може, й по нашому сліду.

Вершники, побачивши хижаків, розвернули коней та погнали геть. Барси кинулися їм услід. Невдовзі пролунали постріли і тишу пустельну роздерло дике завивання, яке перейшло в жалісне скавчання.

— Бачиш? А ти казав — впораємось.