Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Струмки християнської і мусульманської крові, змішавшись, стікали по бруківці.

Абу-ль-Хасимова душа ще не була в тілі, але ось-ось мала ввійти в нього. І вона ввійшла, принісши гострий біль у чолі. Ніздрі лоскотнув дим, а до слуху долинали розпачливі зойки. Він знав: горить Сіноп і кричать його жителі. Спробував звестись на ноги, але спромігся тільки сісти. Та враз сахнувся, бо внизу зяяла прірва — він сидів на краю муру... Палали оселі, у внутрішніх дворах металися люди. Вулиці були запружені гяурами, котрі тягли в гавань килими, скрині, одяг. На землі лежали мертві воїна Аллаха. Білі, розметані по бруці плащі робили їх схожими на забитих птахів. У горішній частині міста лунали постріли; то відступали до західної брами рештки яничарської команди. В пам’яті Абу-ль-Хасима постало нічне видіння — чоловік з круком. "О, Аллах акбар, то таки був знак біди!" — подумав він. В яничарській школі молодого воїна вчили бути жорстоким з ворогами. Побачене з високої стіни фортеці так вразило, що незаймана юнача душа, котра щойно повернулася в тіло, знову покинула його; спина впала на холодний з ночі камінь.

Сава кинувся до оселі, що була неподалік від кріпосного муру.

— Стривай, Приблудо, — зупинив його Потурнак. — Не тут слід шукати твою Меланію. — Він показав на палац, збудований на пагорбі, з тесаного каменю двох кольорів — червоного й білого. — Там вона може бути.

Сторожа, втікаючи, не встигла замкнути брами. Вони вдерлися в двір з гуртом січовиків. Осібно від палацу стояв гарний двоповерховий будинок, на другому поверсі якого нависало чимало балкончиків з дерев’яними гратками.

— Гарем, — пояснив Потурнак, штовхаючи двері.

Вони опинились у великій, просторій залі. Біля входу на них вирячився гладкий євнух. Пропищавши щось дитячим голосом, він кинувся до сходів, що вели на другий поверх. У приміщенні з мармуровими колонами і мозаїчною підлогою стояли, сиділи й лежали на килимах жінки у тонкому шовковому вбранні. Всюди панував запах парфумів. Зчинився лемент. Сава, збитий з пантелику жіночим криком, позадкував до дверей.

— Тихо! — закричав Потурнак. — Чи є поміж вас православні?

Лемент ущух. Жінки перелякано збилися в гурт.

Петро повторив запитання турецькою — ніякої відповіді. Тим часом Сава шукав поглядом Меланіїне обличчя. І тут з гурту вискочила жінка, слідом — ще одна. Перша — чорнява — кинулась до Петра, щось кажучи не зрозумілою Саві мовою. Друга — білява. Петро щось сказав чорнявій її мовою, вона відповіла.

— Немає тут, брате, українки на ім’я Меланія, — мовив Петро. — Ця жінка — молдаванка і перебуває в гаремі майже рік; а білява — полька. Вони напевне знали б.

Петро співчутливо подивився на обох дівчат:

— Біжіть, голубки, в порт. Скажете людям біля наших суден, що Петро Потурнак прислав. Заберемо вас.

— Петря, — звернулася молдаванка до Потурнака і щось почала йому казати.

Сава завважив, як рішучість на обличчі товариша поступається місцем заклопотаності.

— Вона каже, що кілька місяців тому один місцевий купець привіз із Кафи двох українок. Але не для себе, а на продаж. Як їх звати, вона не знає.

— Звідки їй про це відомо?

— Від євнуха, — переказав Петро відповідь молдаванки. — А ще євнух говорив, що вони дуже гарні і що купець сподівається на них добре заробити.

— Нехай скаже, де живе гендляр, та хутко біжімо, — заквапив Сава.

— Зажди. — Потурнак знову звернувся до молдаванки, і вона сказала: Ібн-Туфейля.

— Ібн-Туфейля! — ревнув Петро і щось додав турецькою.

Євнух, який перелякано дивився з тераси, де були двері в кімнати мешканок гарему, збіг сходами вниз. Це був старий чоловік з великою головою на довгій шиї. Його обличчя вкривали хвилясті зморшки обвислої шкіри; червоні вирячені очі сльозились і дивились дурним і лихим, як у гадюки, поглядом. Від того погляду у Сави по шкірі пішов мороз. Під невеликим гулькуватим носом рот нагадував дірку, загратовану рідкими вищербленими зубами. Нижня губа обвисла на бороду, і він, здавалося, не говорив, а кумкав, немов жаба. Петро став його про щось розпитувати.

— Ібн-Туфейля каже, що дівчат мали повезти до Стамбула і що, крім них, жодної жінки сюди не привозили. Раби-чоловіки були, багато з них і зараз тут. А от жінок тільки ті дві.

Петро запитав, де живе гендляр і, почувши відповідь, змінився в обличчі. Тоді прошепотів щось турецькою, чим викликав подив у булькатих очах Ібн-Туфейлі.

— Шляхи Господні несповідимі, — знову сказав Потурнак. — Ходімо, брате.

Біля дверей він зупинився, окинув поглядом гарем; кілька його мешканок стояли, просвічені сонячним променем з вікна, і здавалися голими.

— По-моєму, Саво, ми їх розчарували.

На подвір’ї рубалися січовики з яничарами. Діти султана, зазнавши втрат і повтікавши через східну браму, тепер повернулись і, скориставшись із розпорошеності козацького війська, кинулись захищати майно Насиф-баші — володаря Сінопа. Сам господар палацу з невеликим загоном особистої охорони, чотирма дружинами та найближчими родичами гнав учвал коней по стамбульській дорозі.

Посеред двору був великий мармуровий басейн, і кінні яничари тисли до нього козаків. Їхні довгі списи діставали то одного, то другого. Січовики затято відмахувались шаблями; троє з них вискочили на мур басейну. Ось уже одного з них полоснули ятаганом по шароварах, і він, втративши рівновагу, упав. Вода враз почервоніла.

Над головами в яничарів висіли килими. Сава, завваживши те, підскочив і рубонув по линві, що тяглася від одного з балконів гарему. Великі товсті полотнища накрили одразу кількох воїнів Аллаха, а Потурнак і Приблуда кинулися на допомогу своїм. Ляснув постріл, і в басейн упав ще один козак. То стріляли з вікна другого поверху. Той же чоловік у білій чалмі закричав з відчаєм:

— Аллах акбар!

У браму вбігав гурт запорожців на чолі з Микошинським. Кожен мав по два заряджених пістоля.

Місто палало. Тріщала черепиця на дахах і розліталася розжареними скалками. Язики полум’я лизали фінікові пальми й кипариси. Зграї птахів, що гніздилися на деревах, полохливо шугали крізь чорний дим. Приблуда біг слідом за Потурнаком вниз по вулиці, яка вела до порту. Всюди сновигали козаки. Поминувши кілька осель, вони повернули праворуч. Петро раптом спинився, поглянув на небо й глибоко зітхнув.

— А таки несповідимі шляхи Господні, — промовив він і попрямував до великої садиби під горою, з-над мурів якої виднілися пласкі черепичні дахи кількох будинків.

Вони загупали у ворота, але їм не відчиняли. Сава вже видивлявся, як би перелізти через високий кам’яний мур, коли почулися голоси: наблизилась ватага недавніх галерників. Попереду йшов Мурлага.

— Висадимо ворота та й по всьому, — сказав Мурлага. Він був немов захмелений, на лезі шаблі в нього буріла кров.

— Це наша здобич, — відказав Потурнак.

— Чи не забагато для двох? — запитав Мурлага.

— Ні, не забагато, — знову Петро. — Ідіть собі, хлопці, далі.

— Ану, братове, давайте всі разом. — Він відійшов, маючи намір кинутись на ворота, але дорогу йому заступив Потурнак.

Обличчя Мурлаги раптом посіріло, очі побіліли, і він знов, як і тоді, на фортечному мурі, став схожий на мерця. Здавалося, сатана забрав у нього людську душу і лишив тільки ту її частину, котра тіло на ногах тримала. Він переклав шаблю в шульгу і відстібнув від пояса келеп. Якась мить відділила чоло Потурнака від шипастої кулі, що вилетіла з руки Мурлаги. Цієї миті гримнув постріл. Мурлага упав. Пляма від замитої крові на яничарському плащі стала червоніти, бубнявіти, ніби поверталася кров власника плаща. Ватага, а в ній було з півдюжини зодягнених у турецьке вбрання, повихоплювала шаблі. Але на них уже дивилися чорними зіницями три пістоля — два в руках Потурнака і один у лівій руці Сави. З пістоля, що його тримав Приблуда в правиці, ще диміло.

— За вбивство козака тобі, братику, загрожує дрючкування, — сказав Потурнак, цілячись у найрішучішого з галерників.

— Він же хотів тебе вбити, — сказав Приблуда.

— Сподіваюсь, панове, ви підтвердите, що цей чоловік, — Петро повів оком на Саву, — не вбивця, а захисник?

Влучний постріл, впевнений і спокійний голос охолодили наміри галерників. Петро, збагнувши, що вони не тямлять української, звернувся до них турецькою, яку вони за багато років каторги вивчили з лайок наглядачів. По тому, як мінялися вирази на їх обличчях, Сава зрозумів, що пояснення Потурнака вплинуло. Вони позадкували, а тоді подалися вулицею, що вела до фортечної брами.

— Що ти їм наговорив, Петре?

— Я сказав, що якщо вони не поспішать до порту і не домовляться про те, щоб їх забрали, то можуть залишитися тут назавжди.

Тим часом забитий дивився на них осклілими очима, і Потурнак закрив йому повіки. На лиці мертвого не лишилося й тіні жорстокості; навпаки — вгадувалися доброта й дитяча беззахисність. Здавалося, в плоті, призначеній Богом для людини, досі селилася лиха сутність. Від усвідомлення цього у Савиній душі щось перевернулося. Невідь-чому він згадав Оникія Колодуба і в пам’яті пролунало "ква-а!".

— А цей часу не гаяв, — озвався Петро, киваючи на відстовбурчені кишені мерця.

Потурнак вивернув з них купу коштовностей, поміж яких були обручки, деякі в крові, броші, якими яничари плащі запинають і які на чалми чіпляють, жіночі прикраси з перлів та діамантів, оправлені в золото та електра, великі золоті монети — дукати. Сава такого не бачив ніколи. Він піймався на думці, що боїться дивитись на ту купу багатства: вона-бо сходила якоюсь моторошною енергією. Від неї накочувалися хвилі страждання й жаху людей, у яких все те відняли разом із життям. І тільки потому, як Потурнак сховав награбоване до своїх кишень, Сава немовби отямився після навіювання і кинувся до паркану.

— Постривай, братику, — зупинив його товариш. — Все оте жахіття мені пам’ять відбило.

Потурнак підняв камінь і грюкнув ним у ворота чотири рази з невеликими паузами. Їм не відчиняли. Петро повторив, після чого хтось нечутно підійшов (щілину заступили). Загуркотів засув, і ворота прочинились. У просвіті стояла невисока жінка в чадрі, крізь яку поблискували налякані очі. Сава завважив, що ті великі чорні очі його не бачили, ніби він був невидимець; вони дивились на Петра, і страх у них змінювався на щось інше.