Кармелюк: гнів і гордість України - Сушинський Богдан

Все они более или менее обличаются в предметах обвинения обстоятельствами дела, собственными их сознаниями и разными уликами, по коим, одни из них получили наказания, как преступники обличенные, а другие оставлены в сильном по грабежу подозрении…

Посему общее Правительствующего Сената собрание, признавая деражнянское еврейское общество… подлежащим прямой ответственности, полагает:… взыскать с деражнянского еврейского общества в пользу Поплинской все то количество денег, сколько за исполнением, по решению 5-го департамента, недоставать будет к полному удовлетворению ее за все имущество, как в разных вещах, так и сверх того, в наличных деньгах, у нее ограбленное и невозвращенное"

* * *

Ще одна цікава постать, з якою цілком може бути пов'язаний сюжет окремого дослідження, і навіть оповідання, – Лейба Войнбойм. З документів, які є в судовій справі, ми дізнаємося про нього не так вже й багато. Проте в "Таблице подсудимых в деле Карманюка" знаходимо цікавий запис, який одразу ж привертає увагу до Войнбойма:

"Еврей Лейба Иосифович Войнбойм, 30 лет". Звинувачується в "тесной связи с Карманюком и с шайкой. Давал знать Карманюку о действиях земской полиции, его преследовавшей". Зауважу, що із звинувачень, висунутих проти великої кількості підсудних, які проходили по кількох процесах над Кармелюком, це був єдиний випадок, коли звинувачували саме в такому — "давав знати Карманюку про дії земської поліції, яка його переслідувала". На жаль, у справі не з'ясовано, з яких джерел він добував цю інформацію, але неважко уявити собі, якими важливими для Кармелюка були відомості про націлені проти нього дії поліції.

Цікаво також, що у відповідній графі напроти його прізвища нема характерного для багатьох інших підсудних запису, згідно з яким підсудного було звинувачено на підставі власного зізнання ("собственным сознанием"). Сказано лише: "показаниями свидетелей". Саме тому, що Войнбойм мовчав, не зізнаючись, не розкриваючи своїх зв'язків, ми й не можемо зараз дізнатися, в який спосіб він здійснював цю розвідку в інтересах повстанців. А видав його, очевидно, той-таки зрадник-дезертир Копчук.

Доречно зауважити, що в тому ж списку, під номером 23, віднаходимо відомості про дружину Лейби, теж підсудну. "Жена еврея Войнбойма Бейла, 30 лет". Судячи з усього, вона не витримала допитів, а можливо, і тортур, і зізналася, оскільки в графі проти неї записано: "Собственным сознанием". Але зізналася лише в тому, що "у нее были преступники Крижанский, Карманюк и Волковинский", тобто в тому, що приймала повстанців, давала їм притулок. Але нічого не сказала про зв'язки з Кармелюком свого чоловіка; про те, як і яку інформацію він передавав повстанцям.

Вирок щодо неї виглядає значно м'якішим: "К оставлению в сильном подозрении, что сия подсудимая принадлежит к шайке преступников, и к отдаче под надзор за поведением ее местной полиции"

А ось вирок щодо Лейби Войнбойма звучить так: "Еврея Лейбу Иосифовича Войнбойма наказать кнутом 25-ю ударами и, поставя указные знаки (тобто затаврувавши. – Б.С.) сослать в Сибирь, в каторжную работу" Одначе рішенням Урядового Сенату заслання до Сибіру було замінене відданням його в солдати, що в ті часи також було досить суворим покаранням.

"Таблиця підсудних у справі Кармелюка" теж дає нам ґрунтовну можливість простежити діяння вже згадуваного нами зрадника, дезертира Волинського піхотного полку Петра Копчука. Це за його показаннями було заарештовано, зокрема, єврейську родину Герша-Лейби Співака, що тримала заїжджий двір у містечку Деражня, в тому самому містечку, котре в указі Урядового Сенату, у зв'язку з повстанням Кармелюка, було брутально назване "сборищем преступников и дезертиров".

У родині Співака, в його заїжджому дворі, багато разів знаходили притулок не лише Устим Кармелюк, але й чимало його найближчих прибічників, зокрема, А. Словинський, В. Добровольський, Чорноморець, та й сам П. Копчук. Одначе зрадника це не зупинило. За його ж таки свідченням-доносами, було заарештовано і велику групу подільських євреїв, яких Летичівський повітовий суд судив у 1836 році, вже по загибелі Кармелюка. В архівах зберігся журнал Подільської карної палати, в якому цій групі присвячено окремий запис, датований 29 жовтня 1836 року, де ми знаходимо і прізвище "Співак". Ось витяг з нього, який подаю мовою оригіналу:

"О содержании в летичевской градской тюрьме под стражей евреев: Хаим Фалык, 25; Ицко Корф, 29; Лейба Фурман, 31; Маре Гофштейн, 46; Сруль Киперман, 26; Герш-Лейба Спивак, 44; Либа, Хаима Фалыка жена, 21; Фейга Черная, 16; Эта, Янкеля портного жена, 51; Шмуль Трудерман, 31 году от роду…"

Все це люди, які брали безпосередню участь у кармелюківському русі, або всіляко допомагали повстанцям. Отож і покарання більшості з них було суворим. Фалика покарано 25 ударами батога і віддано в Миколаївську арестантську роту, Кіпермана – 30 ударами батога і заслано до Сибіру. Інші, крім 16-літньої Фейги Чорної, її матері Ети Янкелевої і Трудермана, теж заслані до Сибіру на поселення. По цьому ж процесу проходило ще понад двадцять євреїв (деякі виказані Копчуком, деякі заарештовані з інших причин), їх прізвища також віднаходимо в судових документах. Всі вони після допитів були звільнені за недостатністю доказів їх провини і, як правило, залишені під наглядом поліції.

Я оглянув лише кілька епізодів, що свідчать про участь євреїв Поділля в антикріпосницькому русі Устима Кармелюка. Проте в архівних документах мені зустрічалися сотні прізвищ євреїв, здебільшого молодих людей, і безліч свідчень того, що вони брали безпосередню участь у збройній боротьбі, або подавали допомогу повстанцям. Вважаю, що ця славна сторінка минулого повинна бути відновлена й осмислена, вона важлива для розуміння багатьох аспектів міжнаціональних зв'язків українців та частини єврейського народу, що віддавна живе в Україні; важлива, як будь-яка інша сторінка вітчизняної історії, багато подій і фактів якої тривалий час намагалися або не помічати, або ж підправляти, переписувати, чи й узагалі приховувати.

* * *

Верхівці карального органу імперії не подобалося, що судові розгляди справ кармелюківців затягуються. В силових відомствах та при дворі імператора добре розуміли, що кожен такий розгляд слугує додатковим громадським подразником, провокуючи українців до нових заворушень, до нового повстання. Ця нервовість петербурзьких верхів виразно відчувається в листі від 22 травня 1837 року міністра юстиції Д. Дашкова до виконуючого обов'язки обер-прокурора Сенату Карніоліна-Пінського про надіслання довідки щодо причин затримання в Сенаті з червня 1835 по березень 1837 років розгляду справи співучасників Кармалюка.

Чого це раптом міністр юстиції занервував? Та тому, що з канцелярії імператора почали вимагати доповіді по цій справі особисто імператору Миколі I. "Предписываю вам, — наполягав міністр, — в возможной скорости представить для доведения до высочайшего сведения Его Императорского Величества подробное объяснение, зачем дело о разбойничьей шайке преступника Карманюка, по коему состоявшееся определение представлено вами ко мне при рапорте за № 329, оставалось в Правительствующем Сенате с июня 1835 года по март месяц сего 1837 года".

Й обер-прокуророві довелося виправдовуватись, що, по-перше "справа" видалася величезною за обсягом, а по-друге, необхідно було скласти перелік тих в'язнів, справи над якими ще тривали.

"Самое дело, — читаємо в цьому цікавому, промовистому документі, — о шайке Карманюка заключает в себе три тысячи, составленная из оного докладная записка восемьсот два, а приговор более нежели на четырехста листах…". Все це примусило "экспедицию для точности и ясности доклада и избежания упущений, составить еще особый краткий список подсудимых, который заключал бы в себе все существенные обстоятельства преступления, каждым совершенного, улики и доказательства виновности, приговоры о том двух судебных инстанций и мнение начальника губернии, словом, краткую, но весьма верную картину дела, начертание которой требовало, так сказать, изучения всего производства, и было необходимо для положення сенатской резолюции о каждом подсудимом.

…Сии причины, а между ними особенно количество подсудимых по настоящему делу, состоящее из 138 человек, частью содержащихся под стражею, частью находящихся на свободе, из коих о каждом Сенатом постановлено заключение, препятствовали ранее марта сего года привести дело о разбойничьей шайке Карманюка к окончанию по Сенату…".

Підбадьорений таким наказом, Сенат незабаром подав звіт міністрові і, як засвідчує опубліковане у збірнику судових документів повідомлення статс-секретаря Сенату А. Танєєва міністру юстиції, 5 червня 1837 року цю "справу" статс-секретар "имел счастье представлять государю императору, и Его Величество изволил оное рассматривать в С.-Петербурге 5-го июня".

Як бачимо, в усіх судових та офіційних ділових документах, на всіх рівнях, повстання Кармелюка іменується тільки як діяння "шайки Карманюка". Проте можна не сумніватися, що в ті часи на землях імперії діяли сотні всіляких розбійницьких зграй-"шайок". Але добре відомо, що карні справи їхні завершувалися розглядами та вироками місцевих судів. Відтак виникає питання: чому ж тоді справи членів цієї "розбійницької зграї" розглядалися ще й на рівні губернаторської канцелярії, на рівні Урядового Сенату, обер-прокуратури імперії, міністра юстиції і самого імператора?

На мій погляд, ця занепокоєність імперської верхівки має своє пояснення. Повстання Кармелюка розпочалося, — як ми вже говорили, — одразу після завершення франко-російської війни 1812 року, під час якої знову продемонструвало своє воїнське уміння, хоробрість та заповзятість Чорноморське, Бузьке, Кубанське та інші українські козацтва а також окремі козацькі частини і підрозділи. До того ж, сам Кармелюк дезертирував з російської армії, і керівне ядро цього повстання формувалося з таких же дезертирів: Данила Хрона, Чорноморця, Удодова, Олександра Коплєва, Івана Гайди, Якова Ковальова, Ксендзерського, Дмитра Прохорова, Михайла Поповського та низки інших…

Й оскільки волелюбний козацький дух в Україні ніколи не згасав, то в Петербурзі цілком виправдано побоювалися, що такий загін дезертирів здатен створити повноцінне повстанське військо, яке почне діяти, дотримуючись козацько-повстанської тактики.

І таке військо, мабуть, справді можна було б створити, якби Кармелюк не "робігудствував", а сформулював для себе та своїх однодумців провідну мету повстання і план дій.

15

Кожен, хто коли-небудь працював із судовими "справами" Кармелюка, звернув увагу: в більшості офіційних паперів значиться прізвище "Карманюк", що на Поділлі означає, чи принаймні означало, "кишеньковий злодій", або, в російській інтерпретації "карманщик".