Крутіж - Лепкий Богдан

Про нього й чутка пішла, що його ні куля не влучає, ні шабля не береться, бо він дитиною у зачарованих зелах купався і в невинній крові. Тому-то й такий кровожадний тепер. На кілька миль кругом він був необмеженим паном. Робив, що хотів, і ніхто йому не смів противитися, бо на такого він або наїзд учиняв або при дорозі засідав і право собі творив, як на Заході за Середньовіччя бувало. За часів покійного Хмеля присмирнів був дрібку, крився, а навіть утікав перед помстою черні, але почувши, що гетьман занедужав тяжко, вернувся і дальше знущався, над ким хотів: "Примучував супротивників своїх і неслухняних послуху вчив", — як він любив казати.

По смерті Хмельницького вдавав, що з Виговським тримає, але на ділі де тільки міг підставляв йому ногу, бо не хотів твердої гетьманської влади, яка поклала б край його безмежній сваволі. Тому-то й злигався з Тетерею і вкупі з ним працював на шкоду цілого роду Виговських. Де треба було, то вдавав, що за Юрасем стоїть, бо Юрась покривджений Виговським, а по правді, то не тільки Юрася, а й усіх Хмельницьких ненавидів цілою силою своєї нелюдської душі.

Нині він дійсно вибирався у Київ на якусь тайну раду, але по дорозі стрінув татарина, що віз рибу з його ставів, спитав, що на замочку чувати й слово по слові довідався, що там щось недобре клюється. Татарин якось вибрехався, ще й на могорич від щедрого пана дістав, і Фалдовський замість у Київ почвалав "на острів розкоші", як він любив про свій острів казати. Щастя, що скоріше не поспів, а то захопивши човни, міг у замочку вчинити із змовниками найкривавішу розправу, бо був це чоловік, який ні стриму, ні впину не знав.

Але ще й тепер, здоганяючи "хамське кодло", що посміло торкнутися його добра, він був певний перемоги. Все йому щастя сприяло, чому ж мало би нараз відвернутися від нього? Не бачив ніякої причини.

— Провчимо тих чортяк смердячих, ту наволоч хамську! — вигукував, підбадьорюючи своїх вірних людей.

22

Гнали, як за зайцем хорти. Фалдовський не жалів коней. Мало то їх у людей! Коні стогнали, болото з-під копит фонтанами бризок угору летіло, земля зойкала, а повітря скавуліло, як би його хто нагаями батожив.

Нараз "бе-бех!", і двох стрільців та один гайдук вхопилися хто за голову, а хто за груди. Наполохані коні рвонули собою, метнулися вправо, у другий бік від стрілів, і ранені з вереском полетіли стрімголов у прірву. Один із них не встиг уже витягнути із стремен ноги й наполоханий кінь волік його за собою, ганяючи по лісі. Другі бовталися безрадно в баговинню озерця, стогнали й ревіли з болю, благаючи рятунку або смерті.

Фалдовський остовпів. Був це для нього перший такий несподіваний удар. Хвилину не знав, що робити. Втратив людей і не знав навіть скільки, а найпоганіше, що втратив їх у такім неславнім бою з чорняками, з хамською голотою. І коли собі це подумав, злість підступила йому до серця.

— Вперед, вперед! — зверещав, якби з нього живцем шкуру здирали і з шаблею у руці кинувся на Босаковського. Коні їх зударилися, відскочили від себе, кинулися знов і на задніх ногах, як кентаври, вгору знялися. Їздці шукали себе шаблями. В імлі, як привиди страшні, бовваніли. Тільки чути було, як їх шаблі зударялися із собою і дзвеніли. Іскри прискали з клинків, як із заліза під ударами молотів у кузні. Кругом них ішов завзятий бій.

Помело і Фтерапонт щиро працювали, замикаючи ворогові дорогу, Уласенко зі своїми людьми напирав збоку, перевізники на зади насідали. Люди Фалдовського, заскочені раптово з усіх боків, не знали, яка сила на них напала, бо в імлі на два кроки нічого не було видно, а до того, стривожені втратою товаришів, захиталися. Безрадно тупцювали на місці, хто шаблею навмання махав, а хто стріляв наосліп. Про перемогу вже й ніхто не думав. Одного вони тільки й бажали: вирватися з тієї матні. "Пане Фалдовський! Пане наш, пане!" — кричали голосом розпуки, але Фалдовський навіть не відгукнувсь. Він так зчепивсь із Босаковським, такою жадобою помсти розгорілося його жорстоке серце, що поза тим нічого більше у світі не бачив.

Але Босаковському все-таки ради дати не міг, ані Босаковський йому, дарма що не лиш вони боролися з собою, а й їхні коні: кусали себе, копали й квичали, як вепри.

— Дияволе проклятий! — гудів Босаковський.

— Хаме смердячий! — відповідав йому Фалдовський.

— Я тобі свій герб шаблею на лобі напишу!

— А я тебе свиней пасти примушу!

— Я тобі.., — і Босаковський не докінчив, бо з такою силою рубонув свого противника по правій руці, що цей випустив шаблю на землю, а лівою рукою стягнув коня і поров йому боки острогами, принаглюючи до втечі. Але Босаковський вже встиг свою шаблю сховати і тягнув Фалдовського з коня. Лівою рукою підняв його вгору, а правою валив, куди попало. "Ось тобі мій герб, ледарю поганий, ось тобі мій герб, прелюбодію старий, ось тобі мій герб!"

І бив, і бив, і бив...

А тоді жбурнув ним у ярок, аж задудніло.

— Туди йому й дорога! — казав, хапаючи за поводи коня Фалдовського. — Гарний кінь, куди кращий від свого пана. Але й пан не з ледачих був, таки добре боровся. І чи не краще б такому до якогось війська пристати і по-лицарськи на полю бою померти? А так що? Ох, дурні ви люди, дурні.

За той час Помело двох стрільців на другий світ післав, а жвавий Уласенко одному гайдукові рот затулив навіки, бо лаявся дуже непристойно, ображаючи козаків із всіми гетьманами разом.

— Не яких-будь людей мав оцей Фалдовський, — почав, відсапуючи, Помело.

— Такий кого-небудь не бере, — притакнули йому. — Щонайгірших горлорізів вишукував.

— З кожного села по одному злодію.

— Опричники!

— Песиголовці!

— Катюги!

Так вони поминали покійних, знаючи, скільки лиха накоїли ті диявольські найманці під проводом свого пана Вельзебуба. Про Фалдовського вже й по Січі лиха слава ходила. Не один йому присягав помститися, та не дотримав присяги. І тільки сьогодні настав йому кінець.

— А все ж таки, — почав, закурюючи люльку, Босаковський, — а все ж таки і вони були якісь люди, хоча й шкідливі та погані.

Помело сплюнув: "Так що?"

— Не залишимо їх серед дороги.

— Можна скотити в ярок.

— Треба. Гей, хлопці, а поховайте ці тіла, бо я нині сильно змахався. Мушу трохи відсапнути.

Хлопці поскочували побитих у ярок, й половили коней. Оглядали і промивали їм рани. Фтерапонт і тут показався умільцем. Міг би й коновалом бути.

Коні іржали й тремтіли, як схвильовані люди. Жили понабігали їм, як батоги. Боками сильно носили, а козацьких коней не підпускали близько до себе.

— Коні також свою політику мають, — підсміхавсь Фтерапонт.

— Авжеж, що мають, — притакнув Уласенко. — Між ними є також хлопи й пани, як і між нами. Але гарні коники мав покійний Фалдовський. Хоч за те мож його похвалити.

— Правда. Але ж бо люди його билися непогано.

— Дерлися таки добре.

— Відомо, що не за добре. А може вони й не винні тому.

— А хто ж винен? Ми з тобою?

— Пан їх присилував, мусили. Скачи, враже, як пан каже.

— Один мусив, а другий сам хотів. Усяко буває. Ви мене спитаєтеся, то я вам скажу, — сміявся Фтерапонт. — Гріх тягне, як горілка, а як привикнеш, брате, то й забудеш, що гріх, а що ні, що можна, а що не годиться.

Босаковський з Помелом сиділи на бурках і спочивали. Мали час, бо небезпека минула. Дід Помело жалував, що бандуру на возі залишив. "Часом, як заграєш та заспіваєш собі, то про все забудеш, а забувати є що".

— Ой є! — притакнув Босаковський. — Мордуються люди, гризуться гірш собак, Бога гнівлять, а все буцім тому, щоб краще на світі стало, — але де ж тая краса, де це добро?.. Не бачу... Кругом кривда й погань, і кінця тому не видати... Тю!

— Брате! — присунувся до нього Помело, — коли б ти знав моє минуле, коли б ти знав! І він замість розказувати, тільки рукою махнув: "Е-ет!"

Крізь імлу пересувалися тіні людей і коней. Молоді гомоніли, Фтерапонт реготався безжурно. Інші оглядали свої рани, бо, мабуть, не було ні одного, щоб із бою неранений вийшов.

— От нема то, як молодим бути. Що їм! Перед ними життя. Не те, що ми, — почав наново Помело. — Ми не тільки собою турбуємося, а й ними і всім.

— І це гірша турбота, ніж що. Як погадаю собі, до чого воно йде, то мало не скажуся. Пощо твій труд, пощо твої зусилля, коли люди самі чортові в зуби лізуть? Мали свою державу, тільки тримай її, скріпи, уладжуй, — ні! То гетьман їм не до вподоби, то гетьманиха, то його вус, то її спідниця. Гетьман не п'є, а гетьманиха не лається, Алексія їм подавай! Бо любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава. Такий народ! Неправду кажу, що?

Помело мовчав. Може, у душі і притакував Босаковському, так признатися не хотів. Усе ж таки колишній запорожець, а запорожці ворогували з Виговським, бо він із панів, зі шляхти, та ще княгиню за жінку собі взяв.

— Чого ти мовчиш, брате? — спитав його вдруге Босаковський.

— Мовчу, бо не знаю, що тобі на твоє гірке слово казати. Трохи воно так, а трохи ні. Не всьому винен народ. Ой, не всьому! Народ що оце плесо (і показав на воду), як кинеш камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять. На них ти насамперед нарікай. На тих, що за булаву деруться, і на їх прислужників і наймитів. Народ — стихія, а вони чорні духи, вони всьому злому причина.

Тепер Босаковський замовк і голову на груди похилив.

— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело, — тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те, що врятувати можна.

Босаковський руку до нього простягнув. "Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід".

— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли й припинив розмову.

Босаковський потягнув його за рукав:

— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.

— От тобі й жених! — сміявся Босаковський.