Крутіж - Лепкий Богдан

Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.

Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.

— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!

— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.

— Та яка тут халепа, добродію!

— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.

— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?

— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів Босаковський, — маєте таких?

— Знайдуться.

— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.

— І такі є.

— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!

— І відважні знайдуться.

— Та щоб вірні були.

— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?

Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.

— Тож вип'ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.

— Вип'ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.

— Та ще, — докінчив Босаковський, — щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.

— Прощаємо зі щирої душі, — відповіли. — Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.

Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.

— Хай вони пригублять — звернувся у бік Нечаїхи. — Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!

— Не буде, — притакнув, зітхаючи другий.

— Ой, не буде! — доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.

Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.

Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.

Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.

Товариство сиділо, мов заворожене.

Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.

Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.

— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?

— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?

— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.

— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.

— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.

Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.

Аж нараз найстарший з них гукнув:

— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.

— Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.

— Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!

І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.

— І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.

І, звертаючись до Босаковського, додали:

— Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!

15

Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.

Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.

Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.

В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.

Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.

На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.

— Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! — казали до Бориса. — Вип'ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.

— Я і життя не пожалував би для неї, — відповів засумований Борис, стискаючи руків'я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.

Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.

Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.

Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.

— Малин! — шепнув Фтерапонт, торкаючи Босаковського ліктем.

Босаковський з-під лоба подивився на нього.

— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.

— Я більше не буду.

— Пам'ятай! А далеко ще до цього Малина?

— Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут промишляє.

— Зо дві години кажеш. Гм... — і Босаковський задумався. — Слухай, хлопче!

— Слухаю, пане.

— А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?

— А чому б ні? Конем, чи пішки прикажете?

— А вже ж що конем, бо конем скоріше вернешся. Тільки, щоби й ти сам де не заворушився і коня щоб не прошалаптив, бо знай, що я тебе з-під землі добув би, а тоді шкура не твоя. Затям собі, брате. А за те, як ти мені справишся добре, то ласка моя не мине тебе.

Фтерапонт обхопив Босаковського за коліна:

— Спасибі вам!

— Та ще й те мушу тобі сказати, що коло мене ти можеш у люди вийти, а без мене залишишся таким гультіпакою, як тепер.

— Розумію.

— Бо як скінчиться теперішнє чорт його зна що, і як я до своїх "майонтків" вернусь, то й тебе зі собою заберу. Стаєнним тебе зроблю, а може й надставником над гайдуками, ще не знаю чим. Що не було б, немала це честь у моїх "майонтках" службу робити, о, не мала! — і довірливо парубка по рамені поклепав. — Їдь же мені, мій хлопче, а як справишся добре, то не пожалуєш того, Фтерапонте... Фтерапонт — дуже мені подобається це ім'я. Незвичайне.

— Смішне.

— Ну, їдь же, їдь! Та хай тебе святий Антоній провадить.

— Печерський?

— Ні. Із Падви.

— А чому саме він?

— Бо він, кажуть, злодіями править та гультіпаками такими, як ти.

— А я про нього й не чував. У Мінеях такого нема.

— У Мінеях ні, та в моїй замковій каплиці є одна така старосвітська книга... але ти мене не заговорюй, ноги на плечі й махай!

Фтерапонт торкнув коня.

— Вернися ще, вернись! — гукнув за ним Босаковський.

Парубок спинив коня і крутив ним, як веретеном, на місці.

— Та бо з тебе і їздець не згірший, — дивувався Босаковський.

— Доводилось коні на пасовисько водить із нічліжанами.

— Ой, хлопче, нічліжани так їздити не вміють, добру ти школу пройшов, не бреши, небоже. Але до речі. Хотів я тобі сказати, щоб ти на цього коня не лакомився. Як вернешся і як справишся гаразд, він твій. А тепер поспішай.

Фтерапонт рвонув з місця і почвалав полями.

Босаковський вернувся до валки й, порадившись із Помелом, підшукали затишне місце і розтаборилися на нічліг. Він із полковницею, як звичайно, посередині, а ціла ватага довкруги. (Босаковський величав усіх охочекомонними, тому що добровільно до походу пристали).

Хто з них сідло собі під голову поклав, хто бурку, а хто й так горілиць простягнувся, і за хвилину так сильно хропіли, що аж останки пожовклого листя на деревах тремтіли.

Лиш вартові з крісом на плечі мовчки застигли. Так, кажуть, журавель на одній нозі стоїть, а в другій камінь тримає. Як задрімає і камінь випустить, то камінь об землю стукне і збудить його.

Але Босаковський не вірив вартовим. Слушно вважаючи себе провідником того дивного походу й почуваючи велику відповідальність на собі, він хоч як був утомлений і сонний, ні на хвилинку не стулював повік. Думав і слухав. За найменшим шорохом гіллі, за кожним шелестом сухого листя, зривався і хапався за шаблю або за заряджену рушницю. Та, на щастя, людської ходи не чув. Лиш звірі пересувались оподалік і дика птиця бентежила гнітучу мертву тишу болотистого лісу.

16

Жовтнева глуха ніч стояла над помертвілою землею. Ані одної зорі, ні одного світильця у природі й у душі.

Темно, темно кругом.

І чимраз темніше й чимраз безнадійніше.