Горить свіча - Малик Володимир

Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.

Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:

— Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди! Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.

Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних [55] рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.

Це помітили всі. Бояриня Анастасія почала червоніти від гніву, очі її округлилися, стали злими. Микола і Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вірили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? І в кого — в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.

Дмитро заховав усмішку у вусах.

— Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогодні чудо: упізнав його серед князівських в'язнів, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потішити несподіванкою.

— Міг би й сказати, — буркнула невдоволено бояриня і поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися від потрясіння. — Міг би й сказати!

Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Він не сподівався такої зустрічі. Він гадав, що ніхто не здогадується про ті взаємини, що склалися між молоденькою бояришнею і ним, про їхні почуття, ще не висказані і неясні для них самих. А виходить, бояриня все помітила, все знає. Невже Янка їй сама розповіла? Чи нині мимовільно викрила себе, побачивши його?

Під серцем у нього похололо. Він розумів, яка прірва лежить між ним і Янкою, смердом і донькою боярина. Тут не тільки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися!

Як же йому повестися? Що сказати?

Всі дивилися на нього, і він не міг далі мовчати. Тому, схиливши у поклоні голову, хрипко промовив:

— День добрий вам! Я радий всіх вас бачити при здоров'ї!

І, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потім на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнілий і не відав, що від того виглядів і стрункішим, і молодшим, ніби мав не двадцять п'ять літ, а дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанів одяг, у який нарядила його кухарка, і в ньому він нічим не відрізнявся від боярських синів. Навпаки, — вигравав у порівнянні з ними, бо був тонший у стані і ширший у плечах, а обличчя мав виразне, різко окреслене, мужнє, на якому особливо чітко виділялися під чорними розкриленими бровами розумні, людяно-добрі, проникливі очі. Їх погляду не витримала навіть бояриня Анастасія і з досадою опустила голову.

Він хотів також подякувати бояринові за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворі і надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софії ударив гучний урочистий благовіст, і Дмитро рушив до воріт.

— Ходімо вже! Ходімо! Бо й так запізнилися — не протовпимося наперед! Всі заспішили за ним.

— Щось трапилося? — звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.

— Щойно нас повідомили, що в місто в'їхав з дружиною новий князь — Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всіх це така несподіванка! Адже його ніхто не кликав і не ждав!

— Мабуть, таки хтось повідомив, що старий князь помер? От і приїхав!

— Не без того.

На майдані, перед собором, вже копошився багатотисячний людський мурашник. Тут можна було побачити і чоловіків, і жінок, і старих, і малих, бояр в оксамитових каптанах і старців у лахах, з торбинами через плечі, ремісників у шкіряних фартухах і ченців у довгих чорних рясах, товстих червонощоких купчих у рясних спідницях і нестрижених смердів у плоскінних штанях та личаках.

Люди все прибували і прибували, і кожному хотілося пробитися наперед, щоб на власні очі уздріти нового князя і його почет.

Князь стояв на паперті в оточенні своїх бояр, а також і тих київських, які чи то мешкали поблизу, чи були попереджені про його прибуття загодя і встигли зайняти почесні місця біля самого собору. За ними видиілася сторожа в повному військовому обладунку, а кінна дружина, що вишикувалася в бічних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготові по першому знаку ринутися князеві на підмогу. Він сторожко зиркав на киян. Мабуть, зважував — чи приймуть? Чи доведеться тікати? Бо ж прибув, вважай, самозванцем, якщо не врахувати поспіхом написаної цидулки тисяцького До-мажира з вісткою про смерть Володимира Рюриковича і запрошенням на Київський стіл. Та інших підписів, окрім Домажирового, на цидулці не було, тому Ізяслав не без підстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це нерідко бувало, кияни могли і не прийняти. Його бояри і ліпші мужі теж відчували себе невпевнено і трималися один побіля одного, ніби готувалися до відбиття нападу: на головах — шоломи, правиці — на держаках мечів. Щоб не штовхатися в тісняві, Дмитро зупинився.

— Стіймо тута. Що треба, побачимо і почуємо звідси. Дзвони на дзвіниці раптово обірвали своє урочисто-веселе гучання, і тоді на майдані поволі почав улягатися людський гомін.

Князь ступив кілька кроків наперед, піднявся на якесь невидиме здалеку підвищення, підняв руку і почекав, поки настане тиша.

Був він худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей і передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежності до князівського роду, а в бою, надіте поверх кольчуги, захищало горло і шию.

Коли всі затихли, він голосно — на весь майдан — вигукнув:

— Доброчесні кияни і киянки! Бояри київські, ліпші мужі, купці і весь люд київський! Предостойний єпископе і весь клір! Князь великий київський Володимир Рюрикович в бозі упокоївся. Київ осиротів, і я прибув сюди, щоб посісти Золотий Київський стіл і стати вашим князем!

Кияни мовчали. В інший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував, протестував, хтось би підтримував криком. Але сьогодні, нажахані страшною загрозою Батиєвого нападу, ніхто й рота не відкрив. І не тому, що довкола стояла князівська дружина і її хтось боявся, а тому, що ця — хай і невелика — дружина могла пригодитися для захисту Києва.

Ростислав розцінив мовчання як згоду.

— Дякую вам, кияни, за честь! Обіцяю всім захист від ворога, добробут і справедливий суд! Хтось попереду гукнув:

— Слава князеві Ростиславу!

Наперед виступив тисяцький Домажир і підніс князеві на золотому блюді хліб-сіль, а єпископ дав поцілувати великого срібного хреста.

В цей час дзвонар на дзвіниці знову вдарив у дзвони, і князь у супроводі бояр, єпископа та кліру рушив до широко розчинених дверей собору — відправляти урочистий молебень.

11

Того ж дня, ввечері, боярин Дмитро сидів у своїй кімнаті за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в руках він тримав біле гусяче перо.

Ввійшла бояриня Анастасія і сіла насупроти — на ліжку. Була вона, незважаючи на літа, моложава, гарна і горда жінка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвіла сивина, і темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як і в молодості, і любить, як дбайливу матір його дітей, користувалася іноді своїми чарами і своїм впливом, щоб домогтися свого.

З цим і прийшла.

— Дмитрику, — почала лагідно, — невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку?

Дмитро поклав перо і здивовано підняв на неї очі.

— Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазі? Кажи!

Анастасія нахмурила брови.

— Хіба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрів біля серця?

— Через Добриню?

— Так.

— Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через півроку чи рік це кохання розвіється, як дим!

— А якщо не розвіється? Янка, сам знаєш, дівчина незвичайна — гаряча, як вогонь, що візьме собі в голову, того й клином не виб'єш. Та й довірлива дуже. А він може скористатися з цього і... Ой, боюся я! Нерівня він їй — смерд! Та й старший на цілих десять літ!

— Я теж старший за тебе на десять літ, та й нічого, живемо, слава Богу! — усміхнувся Дмитро.

— Ти боярин, а він смерд! Чому ти не хочеш зрозуміти цього? До Янки сватається молодий Домажирич — ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усі статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому піднесла! І через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка!

Дмитро підійшов до жони, сів поряд, обняв за плечі.

— Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тільки знала, в який час ми живемо, яка розпука і тривога кожного дня холодить моє серце! Які грозові хмари збираються над нами! Коли б ти тільки знала це, то не затівала б цієї розмови!

Анастасія підвела на нього очі. Злякано кинулася.

— Що ж трапилося? Що з тобою?

— Зі мною нічого. А з нами всіма, з Києвом, з народом усім як не сьогодні, то завтра скоїться біда! Хіба ти не відчуваєш, що ми стоїмо на краю прірви, страшної прірви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хіба у тебе немає відчуття, що кожної миті наше життя може обірватися.

— Боже! Про що ти говориш! — сплеснула руками бояриня.

— Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорні клобуки з Росі і наші люди з Княжої Гори [56] та Дівиці [57] повідомляють, що вже майже всіх половців татари перебили або взяли в полон. Тепер між Батиєм і нами ніхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої — ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.

— Дмитре! Мені страшно! Що ти мовиш?

— Я вже подумую про те, щоб відіслати тебе з Янкою, невістками та онуками з Києва.