Горить свіча - Малик Володимир
У мене — син Івор, а в нього — дочка Янка...
— Це було б добре, — промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. — Поговори з ним...
— Після посту зашлю сватів.
— Довго ждати... Домовитися можна й зараз — це ж не весілля!
— Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
— Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
— Проси сюди! — А коли покладник зник, здивовано розвів руками. — Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
— Може, мені вийти?
— Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата...
До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.
— Коли б знав, княже, що ти такий хворий...
— Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?
— Анна... Янка...
— Гарна дівчина. Уже на виданні...
— Ще молода, княже.
— Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи — чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?
— Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.
— А чому з дочкою прийшов?
— Той смерд врятував її від смерті — затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.
— А може, він у чомусь провинився?
— Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.
Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.
— Мені про нього нічого не відомо. — І глянув на Домажира. — А тобі?
— І я нічого не знаю.
— Але ж, княже!.. — вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. — Як же так? Зникає людина — і нікому нічого не відомо! Треба шукати!
Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.
— Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.
Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!
— Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?
Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум'яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.
Однак він швидко взяв себе в руки.
— Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв'язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше — самої Янки...
— Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, — сказав князь.
Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.
— Як це — не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви — заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!
Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її кращій, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.
— Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все — навіть про твоє весілля. До того ж. Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком...
— А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! — Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника — піднесе його синові, та де там синові — по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.
— А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові — княжичу? Ха-ха! Він чхнув і почав витиратися рушником. Дмитро підвівся.
— Пробач, княже, що так сталося. Головне — видужуй, а про сватання ми ще, сподіваюся, поговоримо. Дивись, і Янка до того часу передумає. Вона справді молода. Дитина ще!
— Гаразд, почекаємо, — кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. — А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дізнається і сповістить тебе. Іди!
Боярин мовчки вклонився і вийшов.
5
На зустріч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава, хоча княжич і опирався.
— Король не хоче родичатися з нами, батьку, — за ці кілька місяців, що я тут, ні разу не запросив до себе, ніби я не син великого князя київського, а простий купець. Тільки й того, що на Різдво та на Новий рік присилав вина та кошіль винограду. Це ж пряма образа! А королівну Анну я ще і в вічі не бачив. Може, вона сліпа або кульгава...
— Не верзи казна-чого! — розсердився князь. — Я повинен висватати її за тебе! Вона, кажуть, красуня, а твій шлюб з нею зміцнить нас військовою підтримкою угорського короля! Самі проти Батия ми не вистоїмо!
До королівського замку в Естергомі вони під'їхали опівдні в супроводі боярина Федора та конюшого, їх ніхто не ждав. Ворота були зачинені.
— От бачиш — тебе зустрічають так само, як і мене, — сказав Ростислав зі злістю. — Плюнув би я на все та повернув голоблі назад!
— Не гарячкуй, все зараз з'ясується, — заспокоював його князь, але було видно, як він помітно зблід, бо не чекав такого безчестя. — Може, ми рано прибули?
Конюший кілька разів стукнув залізним кільцем у ворота. Ні звуку. Ніби замок вимер.
— Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? — дивувався боярин Федір. — Так ні ж — королівський посол ясно сказав: бути до обіду. Тут щось не те!
Нарешті, коли терпець їм увірвався і вони вже лагодилися сідати на коней, щоб їхати назад, ворота розчинилися, і в них показався в супроводі кількох охоронців сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловік з сіро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому на плечі, і карими, теж половецькими, очима. Він приязно усміхнувся і розкинув руки для обіймів.
— Пробач, брате, що запізнився. Важливі діла затримали мене, — сказав, обнімаючи князя. — їх завжди у правителів — хоч відбавляй! Сам знаєш... А тим часом — прошу до замку!
В невеликій кімнаті з високою склепінчастою стелею і двома високими вузькими вікнами уже був накритий стіл — для трьох осіб — для короля, князя і княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Підкарпатської Русі, сидів збоку і пильно пантрував за кожним порухом короля.
Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином і нечутно вийшов з кімнати.
— За твій приїзд, брате, — підняв свого келиха король. — За твоє здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава і всієї родини!
Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та він обмежився сухими словами "твого сина Ростислава". Це неприємно вразило Михайла Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, він відразу ж пішов навпростець:
— Брате, я приїхав сюди здалеку, з самого Києва, щоб просити у тебе для сина Ростислава руки твоєї доньки Анки та військової допомоги проти Батия. Не приховаю, що далеко по світу рознеслася слава про незрівнянну красу королівни, її розум та дівочу цнотливість, а про твою військову силу начуваний кожен на Русі.
— Дякую, брате, за добрі слова, — відповів Бела. — Шкода, що королева і моя донька Анна зараз відсутні і не можуть їх чути, а то б вони дуже втішилися ними. Однак я їм передам їх, щоб вони знали, як високо шанують у світі угорську королівну, їм буде приємно це знати.
— Гаразд, брате. Тепер ми хотіли б почути твою відповідь. — Відчуваючи внутрішнім чуттям нещирість короля, князь Михайло вирішив не церемонитися і піти напролом. — Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича Ростислава з королівною Анною?
Бела випростався, примружився, ніби збирався з думками, а потім тихо сказав:
— Княже, ти знаєш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого дядька по матері?
— Знаю.
— Але ти не знаєш, якого лиха накликав я цим самим на себе і на свій народ. Батий вимагає, щоб я вигнав половців геть...
— При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королівну Аннуї
— Е-е, зв'язок тут прямий... Ось і ти приїхав не так по мою дочку, як шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумів, послухай, що пише клятий язичник. — Король щось шепнув товмачеві — той подав червону теку, що лежала на високій конторці біля вікна. Король вийняв з неї два пергаментні аркуші і один з них, розправивши, притиснув лівою рукою. — Ось той лист, написаний язичницькими літерами татарською мовою. Брат Ордену проповідників Юліан ходив у Велику Угорщину [51] і, повертаючись назад через землю Суздальську, одержав його від князя суздальського, а той відібрав його від ханських послів, що їхали до мене. Отож послухай, що пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, хто противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, ку-манів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї?"
Король замовк і підвів очі на Михайла Всеволодовича.
— Ну й що? — спитав князь. — Так він погрожує всім.
— Я не хочу ще одної погрози із-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем.
