Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Він не має жодного смаку,- зауважив я,- якщо й справді не схотів одружитися з такою чарівною дівчиною, як ця міс Тернер.
- Ба ні, тут непроста історія! Цей хлопець шалено, до безтями кохає її. Але років зо два тому, коли він ще парубкував і ледве знав її,- адже вона п’ять років навчалася в пансіоні,- цей дурник потрапив в пазурі якоїсь буфетниці з Бристоля й зареєстрував із нею шлюб! Ніхто про те не знав, але як було йому щоразу чути докори через те, що він не хоче одружитися з дівчиною, яку кохає понад життя! Тож він і здійняв до неба руки, коли батько під час їхньої останньої розмови примушував його посвататися до міс Тернер. З іншого боку, він не мав із чого жити, тож боявся, що батько, чоловік суворої вдачі, як кажуть усі навкруги, просто вижене його з дому, якщо довідається правду. Останні три дні в Бристолі він провів у своєї дружини-буфетниці, а батько навіть не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину. Вона дуже важлива. Щоправда, нема такого лиха, щоб не вийшло на добро: коли буфетниця дізналася з газет, що його звинувачують у серйозному злочині і ось-ось засудять до шибениці, одразу розірвала з ним усі стосунки, написавши йому, що насправді між ними нічого вже не може бути, бо в неї є інший чоловік у Бермуд-Док’ярді. Гадаю, ця новина винагородила молодого Мак-Карті за всі його страждання.
- Але якщо він невинен, то хто ж тоді скоїв злочин?
- Еге ж, хто? Я хотів би привернути вашу увагу до двох подробиць. Перша - це те, що небіжчик мав із кимось зустрітися біля ставу, й ця людина не могла бути його сином, бо сина не було вдома й батько не знав, коли він повернеться. Друга - це те, що небіжчик вигукнув «Коу!», не знаючи про синове повернення. Це - головні докази, на які спирається слідство. А тепер краще поговорімо про Джорджа Мередіта, коли ваша ласка, й облишмо всілякі дрібниці до завтрашнього ранку.
Дощу вранці, як Холмс і передбачав, не було, небо було ясне й безхмарне. О дев’ятій годині Лестрейд приїхав по нас у своєму екіпажі й ми вирушили до ферми Газерлей і до Боскомбського ставу.
- Цього ранку я дістав серйозну новину,- зауважив Лестрейд.- Подейкують, що містер Тернер такий слабий, що довго не проживе.
- Він, напевно, дуже старий? - мовив Холмс.
- Має років із шістдесят, але втратив здоров’я ще в колоніях і вже давно хворіє. Та ще ця подія дуже зашкодила йому. Адже він був давнім другом Мак-Карті і, я ще можу додати, його великим добродійником; я дізнався, що він навіть не брав з нього орендної плати за ферму Газерлей.
- Он як? Цікаво,- зауважив Холмс.
- Так! І допомагав йому, чим лише міг. Тут усі говорять, що він був такий ласкавий до небіжчика.
- Невже? А чи не здалося вам дещо дивним, що цей Мак-Карті, людина не така вже й багата, давній боржник Тернера, усе-таки заводив мову про одруження свого сина з Тернеровою донькою, спадкоємицею великого майна,- та ще й так упевнено, ніби варто лише посвататись - і все буде залагоджено? Дивно це ще й тому, що сам Тернер і чути про це не бажав. Дочка його сама розповідала нам про те. Невже ви й досі не зробили жодних висновків?
- Ми чули про оті ваші висновки та міркування,- мовив, підморгнувши, Лестрейд.- Мені, Холмсе, й без того важко орудувати фактами, без усяких там теорій і вигадок.
- Що ж, ваша правда,- стримано відповів Холмс,- орудувати фактами ви не дуже зугарні.
- В усякому разі, я виявив один факт, на який ви не звернули уваги,- роздратовано заперечив Лестрейд.
- Тобто?
- Мак-Карті-старший загину від руки Мак-Карті-молодшого, і всі теорії, які це заперечують,- бліді, мов світло місяця.
- Що ж, молодик усе-таки ясніший за туман,- усміхнувшись, мовив Холмс.- Якщо я не дуже помиляюся, ліворуч од нас ферма Газерлей.
- Так, це вона.
То була велика, зручно розташована будівля, з шиферним дахом і жовтими плямами лишайників на сірих стінах. Спущені завіси й димарі без диму надавали їй похмурого вигляду, немовби на ній відбився увесь жах пережитого. Ми подзвонили в двері, й невдовзі служниця винесла Холмсові, на його прохання, черевики, які були на господареві того дня, коли він загинув, а потім - пару синових черевиків, хоч і не ту, яку він узував того дня. Обережно обмірявши їхні підошви, Холмс попросив провести нас у двір, звідки ми кривулястою стежкою подалися до Боскомбського ставу.
Шерлок Холмс почав змінюватись на виду, підходячи до місця злочину. Люди, що пам’ятали мого друга як спокійного, вдумливого логіка з Бейкер-стріт, тепер нізащо його не впізнали б. Обличчя його спохмурніло. Брови витяглися двома чорними лініями, з-під яких крицевим блиском світилися очі. Голова похилилася, плечі зсутулились, уста щільно стулилися, на міцній шиї здулися жили. Ніздрі роздулись, наче в тварини, яка женеться за здобиччю; всі думки його так зосередились довкола справи, якою він перейнявся, що найкраще було не звертатися до нього з жодними запитаннями - він або нічого не відповідав, або нетерпляче уривав розмову. Холмс мовчки прямував стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомбського ставу. Це було вологе, болотисте місце, як і вся тутешня долина, а на ледве помітній стежці та обабіч неї, де росла низька травичка, видніли сліди - безліч слідів. Часом Холмс наддавав ходу, часом несподівано зупинявся, а один раз рішуче обернувся й ступив кілька кроків назад. Ми з Лестрейдом простували за ним: детектив - байдуже й недовірливо, я ж спостерігав за моїм другом з великим зацікавленням, знаючи, що всі свої дії він обміркував до кінця.
Боскомбський став - невелике, поросле очеретом озерце завширшки з п’ятнадцять ярдів - був якраз на межі ферми Газерлей і парку містера Тернера. Над лісом, що підступав до протилежного берега, стриміли червоні шпилі будинку багатого хазяїна. З боку Газерлею ліс був дуже густий, і лише смуга вологої трави, кроків