Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- Сподіваюся, що ми зможемо виправдати його, міс Тернер,- мовив Шерлок Холмс.- Повірте мені, я зроблю все, що зможу.

- Але ж ви читали газети. Чи дійшли ви якогось висновку? Чи маєте хоч якусь надію? Чи певні ви, що він невинний?

- Гадаю, що так.

- Нарешті! - вигукнула вона, гордо підвівши голову й з викликом поглянувши на Лестрейда.- Ви чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд знизав плечима.

- Здається, мій колега надто вже поспішає у своїх висновках,- мовив він.

- Але він має рацію. О, я знаю, це правда! Джеймс ніколи не скоїв би цього. А щодо його сварки з батьком, то я певна: він через те нічого не сказав слідчому, що тут замішана я.

- Яким чином? - спитав Холмс.

- Зараз я нічого не приховуватиму. У Джеймса бували неприємні розмови з батьком через мене. Містер Мак-Карті дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом давно любилися, як брат із сестрою, але він, звичайно, ще молодий, мало знає життя і... і... одне слово, він і думати про це не бажав. Через те вони й сварилися, й того разу, гадаю, теж.

- А ваш батько? - спитав Холмс.- Чи хотів він цього шлюбу?

- Ні, він теж не хотів. Ніхто, крім містера Мак-Карті, не хотів його.- Палкий рум’янець залив її свіже молоде личко, коли Холмс кинув на неї свій гострий, допитливий погляд.

- Дякую вам за ці відомості,- сказав він.- Чи можу я побачити вашого батька, якщо зайду до нього завтра?

- Боюся, що лікар не дозволить.

- Лікар?

- Так, ви хіба не чули? Бідолашний батько хворіє вже давно, а це зовсім його підкосило. Він зліг, і лікар Віллоуз каже, що в нього сильний нервовий струс. Містер Мак-Карті був єдиним, хто пам’ятав тата ще з Вікторії.

- Ще з Вікторії? Це дуже важливо.

- Так, із копалень.

- Тобто із золотих копалень, де, як я розумію, містер Тернер надбав свої гроші?

- Так, звичайно.

- Дякую, міс Тернер. Ви справді допомогли мені.

- Дайте мені знати, якщо завтра матимете якісь новини. Я певна, що ви відвідаєте Джеймса у в’язниці. Містере Холмсе, якщо ви побачите його, то скажіть, що я знаю - він невинний.

- Скажу, міс Тернер.

- Я мушу повертатися додому, бо тато дуже хворий і сумує без мене. На все добре, й хай Бог вам поможе! - Вона вийшла з кімнати так само поспіхом, як і ввійшла, і ми почули з вулиці стукіт коліс її екіпажа.

- Мені соромно за вас, Холмсе,- з притиском мовив Лестрейд після кількох хвилин мовчання.- Навіщо ви подаєте надії, яким не судилося збутися? В мене самого не таке вже й м’яке серце, але, як на мене, це справді жорстоко!

- Здається, я бачу шлях до виправдання Джеймса Мак-Карті,- відказав Холмс.- Чи маєте ви дозвіл одвідати його у в’язниці?

- Так, але лише для нас двох.

- То я зміню своє рішення не виходити сьогодні з дому. Чи встигнемо ми до Гірфорда, щоб побачитися з ним цього вечора?

- Цілком.

- Тоді ходімо. Ватсоне, я боюся, що вам буде нудно самому, але години за дві я повернуся.

Я провів їх до станції, поблукав вулицями, тоді нарешті повернувся до готелю, приліг на канапу й почав читати дешевий роман. Але описана в ньому історія була такою примітивною в порівнянні з тією таємницею, яка відкривалася перед нами, що я, помітивши, як думки мої увесь час повертаються від роману до справжніх подій, кинув книжку і взявся обмірковувати те, що сталося вдень. Якщо припустити, що розповідь цього бідолашного юнака - чиста правда, то що за моторошне, несподіване лихо скоїлося між тим, коли хлопець покинув батька, і тим, як він повернувся назад, почувши його крик? Сталося, певно, щось жахливе. Що ж саме могло статися? Може, для мене, як лікаря, прояснить щось огляд пошкоджень? Я подзвонив і попросив подати останні числа газети, де були свіжі матеріали слідства. У висновку хірурга засвідчено, що задню третину тім’яної й ліву половину потиличної кістки розтрощено важким ударом тупого знаряддя. Я намацав ці кістки в себе на голові. Зрозуміло, що так ударити можна лише ззаду. Це певною мірою знімає з обвинуваченого підозру, бо бачили, що під час сварки він стояв обличчям до батька. Проте великої ваги цьому надавати не можна, бо батько міг обернутися, перш ніж його вдарили. Але все-таки слід звернути на це Холмсову увагу. До того ж іще ця химерна згадка померлого про щура. Що це може означати? Навряд чи то була маячня,- людина, яка помирає від несподіваного удару, не марить. Ні, він, напевно, намагався пояснити, як саме зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго напружував свій мозок, шукаючи якогось пояснення. А тут іще й випадок із тією сірою одежиною, що її побачив молодий Мак-Карті. Якщо це правда, то вбивця, тікаючи, загубив її,- напевно, то було пальто,- і наважився повернутися й підібрати її за спиною в сина, що стояв навколішках біля батька, менш ніж за дюжину кроків. Яким сплетінням таємниць була ця пригода! Мене не дивували Лестрейдові думки, але я вірив у проникливість Шерлока Холмса й не втрачав надії. Адже кожна нова подробиця зміцнювала його переконаність у тому, що молодий Мак-Карті невинний.

Було вже пізно, коли Шерлок Холмс повернувся. Він приїхав сам, бо Лестрейд зупинився в готелі, у місті.

- Барометр усе ще не падає,- зауважив він, сідаючи.- Найголовніше, щоб не пішов дощ, поки ми дістанемося місця пригоди. З іншого боку, до такої цікавої справи людина має докласти всіх зусиль свого розуму й серця, тож я не хотів сьогодні братися до неї - надто втомився після довгої подорожі. Я бачився з молодим Мак-Карті.

- І що ж ви дізналися від нього?

- Нічого.

- Невже нічого не з’ясувалося?

- Анічогісінько. Я гадав, що він знає, хто скоїв злочин,