Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Ні на яку пробу я не піду,- твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: - Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно - чудова кар’єра для жінки, але я і кіно - речі несумісні. Я старий кабінетний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!
Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи скористатися з нагоди,- обидві трохи ображені, що самі не дістали такого запрошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висловившись про акторство взагалі:
- В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде,- сказав він.- Певно, тому, що немає нічого ганебнішого за ту порожнечу.
Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готелю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері почала дорікати Дікові:
- Я думала, якщо проба вийде вдала, візьму плівку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.
Дік не знав, що й казати.
- Дякую за турботу, Розмері, ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим більше, що вже це - найвища насолода.
- Та-ак, картина шикарна,- озвався Колліс Клей.- Я її вже вчетверте дивлюся. А один хлопець з Нью-Хейвена дивився її разів десять, навіть до Хартфорда їздив, коли її там показували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчисько будь-кому голову закрутить!
Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути самим, але Колліс, звичайно, про це не здогадувався.
- Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас,- запропонував він.- Я ж мешкаю в «Лютеції».
- Ні, ми вас підвеземо,- сказав Дік.
- Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.
- Все-таки краще ми вас підвеземо.
- Але ж...- почав був Колліс, але тут нарешті до нього дійшло, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зустріч.
Кінець кінцем вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А потім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася - вони приїхали. Дік зітхнув.
- Що ж, ходім?
- Як хочете,- відповіла Розмері.- Я на все згодна. Він повагався мить.
- Мабуть, доведеться-таки піти - ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже потрібні гроші.
Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.
- Зайдемо на п’ять хвилин, не більше,- вирішив Дік.- Вам ці люди не сподобаються.
Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки - в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають, думала Розмері. Але вона і уявити собі не могла того, що там побачила.
XVII
Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кардинала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж - принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Скоріше складалося враження, що в старовинній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висловитися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запропонували на сніданок вівсяну кашу з гашишем,- перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позолота відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзеркал. Ефект від цього був не такий, як на виставці декоративного мистецтва, бо там люди оглядали все ззовні, а тут вони перебували всередині. Розмері відразу ж охопило якесь награне піднесення - немов вона опинилася на зйомочній площадці,- і їй здавалося, що всі довкола мають те саме почуття.
Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися по площадці так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що збирає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру - хоч би й найдовершенішого - його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло,- цілеспрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості присутніх.
Їх можна було поділити на дві групи. Першу складали американці та англійці, які всю весну й літо гуляли напропале, і поведінку яких визначали тепер виключно нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войовничості, істерії чи хтивості. Другу групу - назвемо її експлуататорською - складали бувалі ділки, люди тверезі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марнують час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.
Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка - і Розмері відчула, що вона вже - не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій загальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, стати струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено прислухається до розмови, що точиться за кілька кроків од
