Роман про добру людину - Андієвська Емма

— І тут параграфи, і там параграфи, ніби допомога дозволена лише на картки! а де ж найпростіша людяність, милосердя, без яких по світу самі вовки витимуть, та й взагалі хто вони такі, що так гарно визнаються на параграфах, а душі, яка загибає (невже доля Гната їх ані трохи не зворушувала?), не тільки не допоможуть, а й зовсім недоречно перешкоджають, коли це пробує зробити хтось інший? Це більш ніж дивно! — завагався Дмитрик, — невже вони й справді це кажуть? — і тут його раптом осяяло: а що коли вони — нечиста сила, яку варто, про всяк випадок, перевірити дулею (за свідченням бувалих людей, найповніший спосіб розпізнати й приборкати диявола, бо тоді він одразу ж губить міць і його хоч на мотузці води?) — але ще заки Дмитрик встиг скласти пальці й показати нищівний для спокусника людського роду знак, ну і відповідно до знаку дещо міцніше висловитися, вогненні клуні терпляче пояснили йому (Дмитрика ніби вперіщила хмара іскристих крижаних пуголовків на коліщатах, які кілька разів угору і вниз вихорем проїхалися по шкірі, — він їх не лише відчував, а й бачив! — аж він ледве не зареготався від лоскоту, хоч цей спосіб порозуміватися йому ані трохи не сподобався), мовляв, він даремно хвилюється, вони не нечиста сила, а його власні янголи-охоронці, і саме через це й радять: піклуватися не чужим, а радше своїм кровним спасінням, бо коли вже йдеться про занапащення душі, то не так Гнатової, як його, Дмитрикової, оскільки він пхається в справи, в яких нічого не тямить, і цим зайво ускладнює перебіг речей, керованих не жорстокістю чи сваволею, як йому здається, а вчинками кожної людини. Хто, зрештою, забороняв Гнатові стати хоч святим? Кожна людина має можливості, про які й янголи не сміють помислити, а що Гнат із того вибрав? — лінь, непутящість, тельбухи, казнащо! — хто ж винен? І тепер ще й Дмитрик, замість турбуватися за власну душу (чи він взагалі подумав, що воно означає, — за когось, нехай і за найкращого побратима, хоч Гнат із Дмитриком ніби так дуже й не приятелювали, — покласти свою душу?), як навіжений, горить здійснити вчинок, в наслідок якого від дошки до дошки (а там і літери не вільно рушити!) мусітимуть наново переписувати кодекс небесних законів! Невже він не тямить, що за подібне зухвальство по голівці не погладять? Допомогти і допомогти — різні речі, отож нехай він тієї ж миті облишить Гната й не рветься поперед батька в пекло, бо коли в нього бракує кебеті самому втямити, що і до чого, вони, його охоронці, велять йому відступитися, бо за порушення вищих законів карають вічними муками.

Очевидно, після таких ваговитих угрущань Дмитрик і гадки не мав сперечатися й доводити, як несправедливо це супроти Гната (як на нього, то він сам один погодився б попереписувати всі небесні й земні кодекси, — які ж вони потойбік ледачі! невже і там мертва буква стала вартіснішою від людського життя? Хіба в самій лише букві сенс, а не в живій правді, яку вона покликана втілювати? Чи він це якось неправильно зрозумів? — аби тільки хоч трохи полегшити долю бідолахи, який, може, й помилявся, — а хто ж не помиляється? — однак не був злий. Таж якби не їхнє досить дивне і, — як на Дмитрика, — ані трохи не янгольське упередження, чи це від високої посади та Божої ласки не лише людям, а й янголам у голові перевертається? — вони й самі побачили б, що Гнат зовсім не лихий, це Дмитрик посвідчив би навіть перед Всевишнім, який напевне і до значно виннішого, ніж Гнат, виявив би незрівнянно більше милосердя, ніж Його пахолки— буквоїди!), а вже вступати в борню зі своїми грізними янголами-охоронцями й поготів (правда, їхню грізність Дмитрик, оговтавшися від першої несподіванки, одразу ж пояснив собі здогадкою, що за ним, імовірно, числиться не мало різних неподобств, завдяки чому його й обділили трохи суворішими, ніж звичайно, охоронцями, не потрудившися надати їм благопристойної подоби, у якій вони з'являються праведникам: із серпанковими крилами, з гілочкою чи квіткою в ніжній руці, а не вогненними клунями). Він же не з'їхав з глузду, хоч і випив уже чимало, щоб бодай на секунду припустити, ніби він їх переможе! Де ж би він набрався зухвалости змагатися з вищою силою! Ну, запорожці-характерники або деякі особливого душевного гарту святі пустельники це, може, й потрапити б, але він, мізерний таборовий спекулянт, — куди вже йому про подібне і мріяти! — та й де ж би він зважився після такого ясного попередження занапастити свою душу, заради Гната ставши на прю з небесними посланцями! — бож Дмитрик ні на мить не сумнівався, що вони говорять правду, а не лише лякають чи навмисне випробовують його.

Він зовсім чесно відступив і навіть шанобливо вклонився, оскільки їм як Божим створінням, на думку Дмитрика, належалася шана, хоч вони йому з першого погляду й не сподобалися: враження, за яке Дмитрик звинуватив свій характер, вирішивши, що він у нього небезпечно псується; адже клуні-янголи не інакше, як тільки виконували вищі розпорядження, а не знущалися над ним і Гнатом (що Дмитрикові вони не здалися надмір симпатичними, це їх ані трохи не принижувало, зрештою, воно й важко усім догодити, та й потім, звідки знаття, чи не тяжів і над їхніми головами припис, якого вони, попри добру волю, не сміли переступити?).

В усякому разі Дмитрик справді поклав собі їх послухатися й виконати всі їхні домагання, лише коли він почув розпачливе: "Дмитрику, поможи!" — а так кричать виключно в смертельній небезпеці — це Дмитрик виніс із власного досвіду, і ніхто не переконав би його в протилежному, навіть якби сам Господь явився й запевнив, що це не відповідає дійсності, — цей вигук жаху й безнадії, в якому прощалася з життям (і то вічним) Гнатова душа, вирвав йому серце, і Дмитрик кинувся вперед (нічого не тямлячи, а лише неясно відчуваючи, що коли він зараз не порятує Гната, хоч би за це його навіки жбурнули в геєнну вогненну, він не посміє нікому глянути в очі), і тоді відбулося все з такою швидкістю, що він, властиво, не встиг і здивуватися, прочумавшись у таборовій лікарні, де Гаркуша з радісною полегшею (Дмитрик у першу мить ледве впізнав його голос) привітав його й Саву із щасливим поверненням від праотців, і, ледве скінчивши привітання, ніби зі страху, що його неправильно зрозуміють, досить уїдливо, хоч на споді цієї уїдливости все ще зблискувала скалками схвильованість, виголосив їм цілий виклад про наслідки споживання денатурату, якого вони і в рот не брали, тільки ж не випадало Гаркуші перечити, коли він шпетив їх, бажаючи добра, бо йому, попри те, що він вдавав суворого й незворушного, як більшість надто м'яких людей, краялося серце від співчуття, якого не занечулила навіть довголітня лікарська практика, що їх обох, молодих і здорових, так нагло спіткало лихо, перетворивши на калік.

Звичайно, дещо пізніше, коли почала проходити Дмитрикова сліпота, а Саві Гаркуша дозволив обережно ставати на праву ногу й ходити на костурах з кімнати до кімнати, Дмитрик, з усіх боків обмірковуючи свою тодішню поведінку, питав себе, чи не уникнув би він усіх подальших ускладнень, якби трохи зважив на Гнатове попередження: "Не дивися на них, бо осліпнеш!" (адже Гнат прокричав це двічі, надаючи цій подробиці явно виняткового значення, на яке Дмитрик не звернув уваги!), ну і, самозрозуміле, не намовив би Саву (а Сава, молодець, не сполошився й не підвів!) щосили вперіщити ногою вогненні клуні туди, де в людей щиколотки, — задля більшої певности, щоб вони не перешкодили, — заки Дмитрик встигне крізь полум'я прорватися до Гната, вхопити переляканого на смерть за руку й струсонути, аж йому самому потемніло в очах, аби той переконався, що це Дмитрик перед ним волає: "Ось моє тіло й біжи!" — і таки побіг, хоч Дмитрик згодом і не знав, чи успішно закінчилася Гнатова місія, а Іванку розпитувати не випадало, бож вона з переляку, що йому якимось незбагненним чином відома надто делікатна матерія її близькости з Гнатом, могла ще Дмитрика осмішити на весь табір (Дмитрик у душі не взяв би їй того за зле, хіба він сам на її місці повівся б інакше? тільки як би він тоді виглядав перед хлопцями?), мовляв, від перепою (Дмитрикові ж не личило спростовувати, що це не від перепою, а від зустрічі з вогненними клунями!) йому розм'якли клепки в голові, і він верзе нісенітниці, які її лише ображають! А Дмитрика ніколи не приваблювало знічев'я когось ображати. У подібних випадках він волів ліпше погамувати цікавість, ніж уприкрятися недоречними розпитами.

Зрештою, мірою того, як зустріч із Гнатом і вогненними клунями відходила в минуле, деякі зовсім незначні подробиці, яких Дмитрик тоді одразу не запримітив, виопуклювалися настільки, що він прочував за ними майже намацальний зміст, що дозволяв йому трохи ліпше збагнути свою тодішню поведінку, чи то радше помилки, яких він допустився, бо що докладніше згодом Дмитрик перевіряв пам'ять, то певніше йому здавалося, ніби Гнатове: "Не дивися, бо осліпнеш!" — означало не так пересторогу, як зовсім конкретну вказівку, якої він у поспіху не розчовпав.

Кожного разу, як він повертався до цього вигуку, його пронизував здогад, що Гнат через голови клунь подавав йому тоді ключ до подій, те чарівне слово, за допомогою якого знаходять скарби, яке виповнює людину заклинальною силою, уможливлюючи їй вмить гідно витримати найтяжчі випробування серед злих духів, лишаючися живою й неушкодженою, а він ним не скористався!

Дуже ймовірно, якби він тоді заплющив очі, ні йому, ні Саві нічого не сталося б, він виконав би Гнатове прохання й спокійнісінько помандрував би додому. Тільки як же було заплющити очі й не дивитися на вогненні клуні, коли він навпомацки серед навколишнього полум'я ніколи не розпізнав би Гната, а тому й не пробився б до нього й не встиг би його порятувати?

Певна річ, якби в нього знайшлося трохи більше часу, а головне, якби він не боявся, що вогненні клуні перешкодять йому наблизитися до Гната, затявшися не пустити бідолаху у випозиченому тілі (ймовірно через якусь стару закостенілу догму, яку забули своєчасно викинути з небесного закону) ні до сина, ні до Іванки, Дмитрик нізащо не наражав би Саву на небезпеку, хоч він тоді про це не подумав, навіть коли не очима, а наче всією потилицею (уже термосячи Гната) побачив, як Сава, збагнувши нарешті про що йдеться й ані секунди не вагаючися, з усієї сили ударив ногою (спочатку лівою, потім правою і ще раз лівою) одну, а потім другу клуню і, скошений, повалився на підлогу, бо тієї ж миті шматки полум'я розірвали Дмитрикові груди й мозок.

Згодом, коли Дмитрикові поліпшало і він уже не як учасник, а як безсторонній глядач, пробував тверезіше переосмислити ті події (обережно при тому натякаючи Саві, що їм обом не зашкодило б спільно уточнити деякі подробиці в їхній зустрічі з Гнатом, бо Дмитрика мучило сумління, що він властиво спричинився до Савиного каліцтва, яке Дмитрик охоче направив би, вимінявши в Сави паралізовану ногу на свою здорову, якби це можна було), він поклав собі бодай частково виправдатися перед Савою, що він його ненароком втягнув у халепу, але кожного разу, як Дмитрик у розмові наближався до появи Гната й вогненних клунь, Сава, який залюбки просторікував про що завгодно, цю тему вперто обходив мовчанкою, ніби боячися розхлюпати дорогоцінний вміст, якого він тоді випадково доскочив і тепер носив у собі, настільки ревно оберігаючи свій потаємний скарб від стороннього ока, що Дмитрикові дедалі частіше здавалося: Сава не тільки не шкодує за ногою, а й наче тішиться зі свого стану (таким зосередженим, ба більше — лагідним і щасливим Дмитрикові ще не траплялося його бачити; якби це перетворення не сталося в його присутності, Дмитрик ніколи не повірив би, що це той самий громило-Сава, якого він знав), немов Сава й справді, втративши ногу, знайшов щось таке важливе й надхненне в житті (мету, покликання, віру, чи й просто йому прочинилися двері в райське видиво), про яке нікому не вільно говорити, аби воно не розвіялося, бо найсуттєвіше в людині завжди невимовне.

А втім Дмитрик і не напосідав на Саву, мавши досить і своїх клопотів, якими його не лінувався постачати Йосип, що так і лишився на Дмитриковій шиї від того вечора, коли його (задля більшої безпеки переодягненого бабою, бо ану ж Саві чи Савиним друзям заманулося б припняти Йосипа, перш ніж він досяг би сховища?) тітка Текля, посилаючися на Дмитрикове живе слово, привела до хлопців на горище, де він переховувався аж до Дмитрикового виходу зі шпиталю, хоч йому ні від Сави, застуканого наглим каліцтвом і поглиненого тепер самим собою настільки, що він назавжди забув про Йосипа, ніби ніколи й не заповідав помститися за Гната, ні від Савиних, чи то Гнатових, друзів, які, пересвідчившися, як Сава збайдужів до Йосипа (більшість людських вчинків випливає з наслідування, а не з власної волі), і собі втратили охоту зводити з ним порахунки, — жодна небезпека не загрожувала (після Савиного нещастя Йосипом якось відразу перестали цікавитися), а хлопці без Дмитрика не зважувалися самі вирішувати Йосипову подальшу долю попри велику спокусу в перший-ліпший спосіб позбутися його, бо він їм так осточортів безнастанними повчаннями (Йосип не раз щиро дивувався — з пошани до себе він не обурювався, а тільки дивувався, — чому його співрозмовники, — щойно він заходжувався посутньо викладати свої думки, а вони в нього завжди так гарно виходили, аж він мимоволі ними милувався, дедалі глибше переконуючися: над ним тримає руку вища сила, бо інакше хіба він мав би завжди на похваті готові звороти й вислови, повні життєвої мудрости? — усі чомусь одразу скаженіли, а тоді ще й обов'язково переходили до погроз, а то й до кулаків, приневолюючи його замовкати; однак не говорити він не міг, а воно вже якось само собою складалося: ледве Йосип розтуляв вуста, кожне його слово, кожна, хочби і яка випадкова, заувага, кожен натяк, навіть звичайнісіньке покашлювання незбагненним чином оберталося на повчання, ніби провидіння не лише наділило його даром розпізнавати вади там, де їх — самозрозуміла річ, за браком належної ретельности поліпшити світ — інші не зауважували, а й відкривало таємницю, хто як повинен поводитися, аби втрапити на єдино правильний шлях істини, якого, крім Йосипа, завдяки таборовій байдужості й нетямущості, ніхто не зауважував, і цей шлях, — особливо після надокучливих лекцій професора Цуркалевського, що протягом кількох місяців за перегородкою з простирал щовечора просвіщав Фількового телепня, а особливо після однієї Терещенкової доповіді про давні вірування серед поган чи щось подібне — цю доповідь Терещенко виголошував у першому бараці, куди Йосип потрапив не з цікавости, — він не хворував на цю слабість, як інші, які жужмом ходили не тільки на всі доповіді, а й на будь-які таборові збіговиська, воліючи бодай часинку не думати про власне майбутнє, — а лише аби звідти витягти свою жінку, що забула злагодити йому підвечірок, — уявлявся Йосипові потойбічною рікою, де він, як перевізник із Терещенкової доповіді, чекав із човном, щоб не за обол — обол виокреслювався Йосипові одночасно і як невеличкий буханець, і як тмутороканський бовван із приказок його жінки, — чи за звичайну копійку, а зовсім безплатно перевозити невігласів на другий обітований бік), що якби не Дмитрикова згода заопікуватися ним, вони ще того самого вечора, підбадьоривши непогамовного проповідника стусанами й належними примовками, відіслали б до дідька.

Проте пам'ятаючи: Дмитрик ніколи без ваговитої причини не ухвалював жодних ризикованих рішень, а вже чогось безглуздого й поготів, навіть коли його дії інколи (особливо на початку) й виглядали трохи невмотивовані, що згодом виявлялося лише винятково кмітливою, хоч і дещо незвичайною операцією (тож і тепер від великого Федора до Кирила Кузі кожен був переконаний: якщо Дмитрик узяв придурка Йосипа під свою опіку, то напевно він вимізкував якийсь особливо хитрий і складний плян, у який він їх виключно через несподіване отруєння не встиг утаємничити), хлопці терпляче чекали на Дмитрикове повернення зі шпиталю, уникаючи нарікати на Йосипову поведінку, хоч вона їм сиділа в печінках, аби передчасне хвилювання не затримало видужування їхнього голови й організатора, який, попри сповнену вирозуміння до його стану шляхетну настанову своїх помічників, підсилену ще й категоричною вимогою лікаря не турбувати хворого шкідливою зайвиною, — вже на другий день, коли Гаркуша дозволив пацієнтові, що так щасливо видибав із вічної тьми, перше побачення, докладно знав про всі Йосипові витівки, бо Іван Берізко, присланий від хлопців до Дмитрика, після недавньої сварки з Йосипом ще не встиг охолонути (адже повільне, але невпинне наростання цього вибуху почалося вже від того самого вечора, коли тітка Текля привела Йосипа, пов'язаного баб'ячою хусткою, від чого Берізкові здалося, ніби хустка стинає Йосипові всю верхню половину обличчя, а це його чомусь прикро вразило, і таким стятим новоприбулий назавжди й залишився в Берізковій свідомості ймовірно й тому, що Йосип відразу, ледве переступив поріг, не тільки зажадав, аби його називали на "ви", — мовляв, він і старший, і досвідченіший від них усіх, крім того, він пізніше, — морозом обсипало від згадки, що він накоїв би, коли б його тоді не спинили) передчасно не роз'ятрювати Дмитрика Йосиповими витребеньками.