Роман про добру людину - Андієвська Емма
Якщо ж Ти дійсно добрий, — так бодай кажуть, мені ж у тому не довелося пересвідчитися, — Ти не смієш відмовити, інакше ніхто ніколи не повірить у Твою доброту.
Усміхнувся Творець, а що його доброта, яка охоплювала минуле й майбутнє, початок і кінець, була безмежна, хоч і незбагненна смертним, Він дозволив купі гівна прибрати людську подобу.
І з того часу запанувало зло на землі. Бо хоч купа й отримала людське обличчя, її справжня суть не змінилася, оскільки ж мізерному завжди ненависне шляхетне, вона й стала нишком бунтуватися проти Творця. А щоб Його перехитрити, аби Він не зірвав з неї личини, явивши перед усіма створіннями її дійсну гидь, купа гівна, розгледівшися навколо, почала приспішено плодитися, виповнюючи своїм кодлом кожну шпарку, кожну закутину, аж забракло місця для доброї людини, створеної на подобу Божу, і спалахнули війни, прийшла руїна, весь світ перетворився на катівню і, поглинений ненавистю, закрутився у вихорі зла. "Бога нема, немає й доброї людини, бо кожний жере кожного, є тільки купа гівна, і вона — вершок творіння!" — проголосила купа й веліла, щоб їй споруджували храми, бож їй нестерпно хотілося переважити Всевишнього. "Якщо Він не покарав мене, то, може, Він не такий уже і всемогутній, як здається, — потішала себе купа, — це означає: світ мій!" — і коли Бог з великого милосердя спустився на землю рятувати добру людину, затоптану й уярмлену купою гівна, вона поспішила розіп'яти Його, скориставшися його тимчасовою смертною подобою, і ще гірше замело навколо.
Бо купи гівна, стоячи на плечах своїх нащадків, злопам'ятних і мерзенних, які невгавно плодилися, щирячи сморід до найвіддаленіших закутин світобудови, випалювали все світле, добре й шляхетне, тож незабаром і сталося, як купа добігла найвищих посад і простягла пальці до ґудзиків від атомової бомби. "Тепер нарешті я більша від Творця! В моїх руках, а не в Його доля всього світу. Я — володарка над буттям і небуттям", — тішилася купа гівна, навіть і не здогадуючися, що її існування залежить повністю від існування доброї людини, яка, обпльована, замучена й кинена в неволю, розпачалася, де подівся Творець і чому Він не зітре з лиця землі мерзенної гиді, щоб запанувало нарешті добро і справедливість.
А Всевишній дивився на світ, де розпаношилася купа з нащадками, і не знищував його тільки через тих поодиноких добрих людей, створених на подобу Божу, які дуже рідко, але все ж народжуються і на яких тримається не лише світ, а й уся світобудова, даючи існувати навіть купам гівна, що катують цих добрих людей за те, що вони не обожнюють мерзенного, за те, що зберігають людську гідність, а особливо ж за те, що підлість ніколи не стає їхньою провідної зіркою, — а ці властивості ницому створінню найнестерпніші. Бо хоч купа гівна й добігла могутносте в цьому світі, вона знає — вона лише купа нечистот, і тому вона й звіріє і мститься — добрій людині за її повноцінність, а Всевишньому — за своє неіснування, в наслідок чого по землі крокує зло, навіюючи жах, ніби воно непоборне. Але його міць із мильних бульбашок, бо як тільки поблизу майне бодай промінчик справжнього добра, воно розлітається на друзки, щоб ніколи не втілитися знову.
— Чому ж тоді на світі аж стільки кривди? — зідхнув Дмитрик.
— З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би й яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи з вигоди) повірить у його реальність.
— У мене враження… — промурмотів Дмитрик і раптом з подивом зауважив, що не він Терещенка, а той його уважно слухає, хоч йому й здавалося, ніби Терещенко продовжує розповідь, тільки в ній на місці купи гівна виступає вже слідчий Аркадій Сук, прозваний серед в'язнів Анальним Проходом, що вимучував заарештованих спочатку сповіддю про те, який він добрий і справедливий, а коли йому привиджувалося, ніби допитуваний не досить захоплюється його добротою (вада, на яку всі в'язні без винятку хибували), заходжувався, мавши тільки виховну мету на оці, задля добра самих заарештованих, проріджувати їм зуби, трощити суглоби й чобітьми відбивати нутрощі, особливо коли під його опіку потрапляли вчені, письменники або й просто вчителі, як Терещенко, яким бракувало належної внутрішньої смиренности, а це Аркадій Сук розпізнавав з першого погляду, знаючи наперед, що в кожного на думці, бо саме її він і вважав себе покликаним насаджувати.
Щоправда, коли Дмитрик докладніше цікавився (бо з миттю, як людина довіряє іншій, це якось саме собою виходить, оскільки довір'я випливає із симпатії), як Терещенкові пощастило вирватися з енкаведівської м'ясорубки, той тільки махав рукою, ніби відкидаючи як відрізаний кусень власного м'яса, частину свого життя разом з усім злом, заподіяним йому й мільйонам інших, щоб воно розпорошилося й щезло, і хоч Дмитрик з великого співчуття, яке він мав до Терещенка, ще кілька разів, не хотячи, прохоплювався, як же він лишився живий, Терещенко лише дивився на Дмитрика, як на нерозумну дитину, яка домагається смертельної отрути, гадаючи, що то звичайна собі іграшка, і розповідав або про дерева, з яких просто із стовбура росте велетенське листя, або коли Дмитрикові очі надто заокруглювалися і чоло складалося в зморшки, — бо він ніяк не міг уявити собі такого дерева, хоч Терещенко й запевняв, що подібні дерева й справді ростуть в тепліших країнах, куди, може, ще доведеться емігрувати, аж Дмитрикові на язиці вертівся запит, звідки Терещенко це знає, невже він сам побував у тих краях? — і його стримувала лише вроджена дискретність ніколи не пхатися силоміць у чужу душу, бо якщо людина оминає щось, то в неї є на те ваговиті причини, — переходив до інших тем, то розвиваючи свої погляди щодо покликання людини, родженої для добра, то тлумачачи Дмитрикові це покликання на тлі світової історії, яку Дмитрик запам'ятовував лише на тих відтинках, де Терещенко задля наочнішого вияснення своїх думок послуговувався не порожніми для Дмитрика й дивними назвиськами, а такими знайомими постатями, як козак Мамай, біля якого в Дмитриковій уяві завжди стояв на поводі бузковий кінь з помідоровою гривою, коло однієї ноги в червоних сап'янцях лежав пістоль завбільшки з коняче стегно, біля другої — бандура й шапка, на дереві — малинова порохівниця, а просто перед козаком, замість пляшки з оковитою, на двох патиках висів казанок, де варилося степове характерницьке зілля проти зла на світі, точнісінько, як на одному з вуликів у дядька Семена, в якого вся пасіка свідчила про подвиги козака Мамая: на кожному вулику козак то визволяв бранців із турецької неволі, то карав пана-нелюда за кривду, то бився проти орди, то плив на чайці разом із конем і бандурою, з-під якої, як редиски, на всі боки виглядали запорозькі голови з оселедцями, то сидів насамоті серед степу, розмовляючи з Богом, то лагодив зілля, яке гоїло рани й воскрешало померлих, то відпочивав під грушею, виспівуючи стрічку з глумливими словами просто в тонконогого і рідкозубого москаля, намальованого, як він зажерущою рукою хапає і їсть кизяки з-під козацького румака.
Згодом за ці малюнки дядькові Семенові за образу великого російського народу пришили буржуазний націоналізм і заслали на Сибір, де він і пропав, хоч він і клявся, що то не він, а ще хтось із прадідів так оздобив вулики, які спеціяльно уповноважена комісія облила бензином й спалила, а тоді ще й на кілька метрів углиб викопала ґрунт і вивезла, аби із землі не ширилася крамола, однак саме з того часу в народі й поповзли чутки, хоч кожний, заляканий ув'язненнями й розстрілами, намагався нічого не чути й не бачити, ніби на місці спаленої пасіки, де вивергали яму й почали будувати цементний завод, який так і не закінчили через шкідництво, бо всіх, що будували, виарештовували, — як тільки смеркне, молодечий козацький голос виспівує пісню про волю.
Зрештою Дмитрик сам одного разу, значно пізніше і в зовсім іншому закутку України, чув цей голос, коли разом із Федьком Голим, несучи їжу своїм у ліс до криївки, потрапив у смугу німецько-радянської перестрілки, де його зачепила куля і він багато загубив крови, заки його Федько Голий дотяг до найближчої колиби, наражаючися, що німці або радянщики порішать і його разом із пораненим, і не відступив ні на крок, аж ущухло навколо й стало чути тільки Дмитрикові маячні стогони, які нелише змусили Федька з переляку, що товариш йому на руках сконає, оглянутися за допомогою, а й Никифора Погорільного звернути зі стежки й наблизитися до колиби, а тоді вже разом із Федьком перенести непритомного далі до самотньої гуцульської хижки, де завдяки знахарським настоянкам невтомного Никифора і своєму винятковому здоров'ю Дмитрик прийшов до тями, хоч голос, що виспівував думу про волю, ще довгий час бринів йому в усьому тілі, і вистачало Дмитрикові заплющити очі, як перед ним цей голос знову розростався до самого неба в живу палющу стіну, що віяла від Никифорової хижки через полонини і степ по всій Україні і по всьому світу, аби знедолені й покривджені бачили, як, крім звірств, ницости й гиді, існує світло, правда й людяність, і ця двигтюща стіна, хоч їй і бракувало якоїсь окресленішої подоби, зовсім виразно, аж угадувалося, в який бік заломлена шапка на співакові, була і козаком Мамаєм зі спаленої пасіки, і його сліпучим голосом, і словами-вихорами, то фіялковими, то рожевими, то охрово-білими, що несли смерть, яка насправді знаменувала собою несамовите, нечуване воскресіння.
Цей голос-стіна підходив тоді до Дмитрика майже впритул, роблячи його очищеним і легким, а через це мало не всемогутнім, і Дмитрик не вагався: ще мить і він крикне від щастя, аж розколеться земля, і скочить просто в саму гущу всеохопного голосу, щоб ніколи вже не залишати цього невміщального блаженства, що його нерозумною, хоч і лагідною рукою відхиляє набік Никифор, обгортаючи Дмитрика крижаними пахучими обкладами, які повертають його до життя з тією самою наполегливістю, з якою Терещенко веде розмову чи то лекцію, силкуючись обділити Дмитрика усім тим, що йому самому здавалося цінним і непроминальним.
І хоч Дмитрик не дуже прислухався до цих казань, кожного разу після Терещенкових відвідин він почував себе трохи інакшим.
