Панські жарти - Франко І. Я.

З юрби не вийшов. Що вже кпити,

Клясти і зв’язаного бити,

Коли й без нас побитий він?

Мовчали ми, та не мовчав

Комісар; ноги ще боліли

Так, що аж зуби він зціпляв,

І було видно, що бажав

Чим можна пану допекти;

Він, очевидно, лиш в тій ціли

Казав його пішком вести

Через село, ще й гайдукови

Дав позад нього шнур нести.

Тепер до пана він промовив:

«Herr Schlachziz! Видиш, кльопа ті,

Що ти ввашав са хутопину,

Вони чесніші, ніш такі,

Як ти! Вони в тяшку хвилину

Не хочуть кпити і клясти,

Вони топі твою провину

Прощають - вичу то по них!

Ей, кльопа, кльопа, топра кльопа!..

Та я, пань-цєю, не с таких!

Я вше як слий, то чиста сльопа!

Кеп той, пань-цєю, хто тає

Пільш, ніш сам має, і хто хоче

Ропитись ліпшим, ніш сам є!

А хто мені сропив шо сле,

То най ше ані втні, ні вночі

Мені то рук не попатає,

По товхо їх попам’ятає!»

Тут пан, мов в кліті звір, метнувся,

Підвів лице і озирнувся,

І на комісара з такою

Ненавистю глядів страшною,

Що той аж зблід.

«Гієно! Кате!

Погане швабське плем’я кляте!

Чи ще тобі не всох язик?

Чи мало ще моєї муки,

Моєї жінки сліз, розпуки?

Чи той її болющий крик,

Як розставалася зо мною,

Іще тебе не вдоволив?

Ти пхнув її, в грязь повалив.

Сміття! Таж ти її одної

Сльози не стоїш! Звірю лютий!

І ще бунтуєш тих звірів,

Щоб рвали, дерли нас навпів!

Вона ж слаба, а я - закутий!

Та ні, бог ласкав! Ще та проба,

Мов хмара чорная, мине!

Веди до старости мене!

Сильніший бог, ніж швабська злоба!»

«Га-га, Herr Schlachziz! - реготав

Комісар.- Ти побожним став?

Sehr schön! 23 А вітколи ш то, прошу?

Та ш ше нетавно, як я чув,

Тим самим кльопам ти самкнув

Поперет носом церкву пошу!

Піти ми пітем, та помалю,

То старости ше маєм час,-

А перет тим ше криміналю

Ви покоштуєте у нас!»

І капралу сказав дві слові,

А капрал крикнув воякам:

«Marsch!» -

«Ну, ви, кльопа, путь сторові!» -

Комісар крикнув нам на возі.

І похід рушив по дорозі

І швидко з виду скрився нам.

Минули свята. Дивно-дивно

Було нам: вже в робучі дні

Отаман не стає в вікні,

Не стука костуром, не лаєсь,

На панщину не гонить! В сні

Часом отаман ще ввижаєсь,-

Наяві все пішло противно.

Працюють люди по полях

Самі собі, а співи ллються,

Сміється небо, всі сміються.

Полудне - спочивати ляг

Мужик при втомлених волах,

Полуднує і оглядаєсь,

Чи де отаман не зближаєсь;

А втім згадав, що він свобідний,

І аж під небозвід погідний

Веселу пісню затягнув,-

Урвав, оглянувсь, знов ревнув:

«Гей, пропадай ти, наше горе!

І чорт тобі най матір поре!»

А двір мовчить. Немов заклятий

Стоїть він покінець села

В саду розцвілім. Не прийшла

Охота людям - розізнати,

Що дієсь в нім. У всіх так много

Своєї втіхи, діла свого,

Що й не питали, що там дієсь,

Лиш замічали: служба грієсь

На сонечку, плуги не йдуть

У поле,- тихо так, не чуть

Ні гомону в дворі, ні крику;

Вівати, гостей і музику

Мов хуртовина серед поля

Розвіяла. І до села

Ніхто не відався з двора.

От дивні божії діла!

Одно мале словечко - воля,

І за хвилину мов гора

Між хатою й двором лягла!

Аж ось у провідну неділю

По хвалі божій стали ми

Під церквою, і тут пішли

Розмови про недавнє лихо

І про теперішню надію,

Про волю і про страх війни,

Про те, як поляки у Львові

Щось мов задумали, про їх

Ті ради й гвард’ї народові:

Одні хрестяться, другі в сміх…

Втім війт зблизився й крикнув: «Тихо!

Панове браття,- він додав,-

Позвольте слово вам сказати!»

Всі втихли.

«Бог святий нам дав

Святої волі дочекати.

Хвала йому! - І шапку зняв,

Перехрестивсь, і всі за ним.-

Ми тішимось і маєм чим.

Але ж не треба забувати

Нам в радості й о тих, котрих

Бог нашим щастям днесь карає.

Панове браття, кождий знає,

Наш пан в арешті.- Тут затих

І кашлянув.- Ну, пан із нами,

Щоправда, добре жартував,-

То він же за своє дістав.

Але ж, панове, там в дворі

Лишилась пані з сиротами.

Вона нам не в одній порі

Допомагала, мужа свого

Не раз за нас слізьми й словами

Благала…» -

«Правда, правда! - всі

Загомоніли.- Добра пані,

Вона невинна!» -

«І мені

Здаєсь, брати мої кохані,

Що був би гріх, якби чужі

Гріхи на ній ми відомщали.

Чи ви сей тиждень навіщали

Її? Що з нею?» -

«Таки ні!» -

«Ніхто не був? В дворі так тихо.

Хто зна, чи там не склалось лихо…

А після всього, що було,

Вона боїться нас, гадає,

Що проти неї все село.

Панове браття, ось яка є

Моя порада: виберім

Кількох