Зрада (Zrada, made in Ukraine) - Кононенко Євгенія

Вона не могла впасти!

— Може, в неї був крововилив. Або інфаркт. А може, хтось штовхнув, коли вона стояла на драбині. Може, й бармен Олекса з Дубового. Баби казали, що бачили його в Блюхівці саме тоді.

— Це полюбовник Марини?

— Один із них.

— Помстився за вбивство коханки?

— Віко, мені дуже тяжко про це говорити, але я певен, що моя мати нікого не вбивала. Люди на селі люблять плітки, люблять містику, в них, очевидно, така ментальність, і чомусь моя мати опинилася в епіцентрі несправедливих звинувачень. Навіть була змушена покинути свою оселю, переїхати до їхнього села…

— А хочеш знати, що бабуся розповідала мамі?.. Це тоді, коли мама їздила до неї без твого дозволу! Мама дуже любила Марину. І до бабусі дуже добре ставилась. І після того, як їздила до бабусі в Блюхівку, вона розповідала, як усе було з Мариною. Це сама бабуся їй розказала! Не баби! Вона сказала, що Марина серед ночі постукала, попросилася переночувати, бо їй стало погано. Вона йшла пізно від траси до себе повз дім бабусі.

— Від бару біля бензоколонки?

— Напевно. Там, біля траси, бар цілодобовий. Ну, бабуся, хоча і не розмовляла з Мариною, бо та гуляла від її сина, але в дім пустила: Марина трималась за живіт і блювала під парканом. Бабуся поклала її на диван у залі. А сама стала думати, куди йти викликати лікаря, — чи на станцію, чи проситися до сусідів, у яких був телефон. А Марина лежала і стогнала. Вона розстебнула джинси, бо їй тиснуло на болючий живіт, і бабуся побачила, що в неї… не було волосся!

— Якого волосся?

— Ну… там!…

— Ну то й що з того? — здивувався Дмитро, — жінки іноді голять там волосся.

— Я знаю. Бачила в жіночому журналі. Але за поліською демонологією, якщо у жінки т а м нема волосся, то вона відь ма! І причому не навчена, а природна! І бабуся, коли це побачила, то почала хреститися, а потім побігла з дому до церкви! Уявляєш! І лишила розкриті двері і хвіртку! А хвору Марину покинула! А Марина кричала в її домі. А на світанку, ще до того, як бабуся вернулася, сусіди зайшли в дім, думали, то з бабусею щось сталося, і знайшли там Марину — чи то мертву, чи напівмертву — розповідають по різному. Але коли викликали лікаря, то він приїхав уже пізно, і вона померла в бабусиному домі. — І це моя мати сама таке розповідала?

— Так! Вона так і говорила: сама не знаю, що зі мною сталося, як побачила, що у Марини т а м нема волосся! Так, ніби хвіст іззаду побачила! Їй тоді здалося, що вона саме тоді збагнула, чому дядя Валерій не кидав таку гулящу жінку, продовжував жити з нею, хоча й вона так відверто гуляла!

Тепер усе зрозуміло! Марина була відьмою! Тому до неї так липли чоловіки!

— Господи, який жах! Марина була дуже гарна, дуже зваблива. Валерка мені казав, коли я його бачив нещодавно: хоч з іншими спала, але й зі мною — також! Нещасний чоло вік, зовсім ганчірка для ніг. — І ти розповідав йому про свій конфлікт із мамою?

— Мене питали, чому я без мами і без тебе, коли приїздив на похорон матері у червні. А цієї зими, так, я це точно пам’ятаю, мови про мою родину не було. Всі були зайняті своїми бідами…

— Отже, навряд чи хтось дзвонив мені звідти…

— Навряд… Але невже моя мати була така… неосвічена?

Адже вона закінчила Ленінградський лісотехнічний інститут!

— Але, ти бачиш, раптом у ній заговорили прадавні архетипи! Спливло на поверхню те, чого її вчила ще її бабуся, твоя прабабуся! І в тобі теж збунтувалася темна пам’ять роду, коли ти вдарив маму! Всі ви, чоловіки, несете в собі архаїку!

А жінка вносить у ґендерні стосунки проґресивний дискурс!

— Віко, але моя мати була, як ти розумієш, жінкою!

— Так вона мала аж трьох синів! А жінка, що має хоча б одного, неодмінно архаїзується.

— Ну, тоді чоловік, який має дочку, неодмінно напов нюється передовими ідеями!

— Звичайно, тату! За це й вип’ємо!

А ще Вікторія розповідала, що Вероніка дуже дружила з Мариною. Їм завжди було про що поговорити, бо в них були спільні долі — вони обидві були з пияцьких родин. Тільки батько його Вероніки був синім столичним алкашем, а батько Валерчиної Марини був банальним червоним п’яницею сільського типу…

Після розмов з дочкою на поліську тематику Дмитро остаточно збагнув, щ о с а м е мала на увазі його дружина, коли сказала йому те фатальне "я з р а д и л а т е б е". Веро ніка також кілька разів починала з ним розмову про його матір. Про те, чи правда, ніби вона вбила свого чоловіка, про її роль у смерті Валерчиної Марини. Він не знав, як продовжувати ту розмову, і одного разу ніжно, але твердо сказав: Вероніко! Я цілком щирий з тобою! Мені дуже боляче говорити про це! Якщо я бодай щось значу для тебе, облиш цю тему! Тобі моя мати завжди була хорошою свекрухою!

— Так, — шепотіла дружина, — завжди брала Віку, коли ми їхали на курорт.

Закінчився лютий, місяць вітрів і кривих шляхів. Почався березень, але ще було повно криги й снігів. У такий вже весняний, але ще зимовий день дев’ятнадцять років тому Дмитро Стебелько привів до себе в гуртожиток замерзлу Вероніку в драному светрі та домашніх тапочках. Він дуже хотів, щоб Вероніка надалі святкувала свій день народження саме в цей день. Бо що за життя було в неї до зустрічі з ним?

Але Вероніка вперто святкувала свій день народження, як і раніше, в жовтні, а ще й любила згадувати, як її п’яна матінка одного разу подарувала їй на день народження мале руде кошеня, яке потім з’їли щури. А батько одягав на день народження Вероніки всі свої ордени й медалі! Ото радість!

А потім напивався і бив дочку, і хапав її за горло.

Не треба про це, не треба. Саме сьогодні рік, як немає Івана Раєвського. І сорок днів по Вероніці. Сьогодні — вистава "Дорога Зради" (в англійській версії ZRADA. Made in Ukraine). Висять афіші — і українські, й ті, які виготовили для гастрольних вистав. Тепер Дмитро не стоїть біля дверей, як рік тому, а сидить на місцях для почесних глядачів разом з Вікторією, Ларисою і Наталею Никонівною, яку він не забув запросити на виставу.

Спочатку на сцену вийшов один із акторів трупи "Трясис пис" і сказав декілька душевних слів про Вероніку. А потім розповів про успішні гасторолі по університетах і коледжах Сполучених Штатів. Спочатку виникли проблеми з перек ладом назви спекталю. В англійській мові існує багато слів: treason — зрада батьківщині або справі життя, betrayal — зрада другові, adultary — подружня зрада. Але жодне з англійських слів не може бути таке трагедійно всеохопне, як українське. І російські слова — вероломство, предательство, измена — не в змозі передати тої концентрації думок, почут тів і всього іншого, як коротеньке українське слово. В ньому — вся нелегка трагічна доля вкраїнського народу. І, варто від значити, що саме внаслідок гастролей аматорського колекти ву "Трясиспис" на американських теренах слово zrada почало входити до щоденного вжитку актуальної американ ської мови подібно до слів gorylka, pysanka, baba…

А потім на сцену знову вибігли артистичні хлопці, і, легко стрибаючи по столах і стільцях, заговорили про вірність і зраду, про кохання та його відсутність.

— А ви ніколи не задумувались, чому люди зраджують?

— Як це — чому? Що за підступне, провокаційне питання?

— Не підступне і не провокаційне, і навіть не риторичне.

Ну чому, чому, чому люди зраджують? Ну скажіть мені, чому?

— Через вроджену зіпсутість… через брак належного вихо вання… через погані приклади зусібіч… і взагалі!..

— А от і не "взагалі"! Люди зраджують тому, що бути вірним не ви гід но! Вірність аж ніяк не винагороджується в цьому світі, і особливо в Україні.

— То, по вашому, вірність можна купити за гроші, а зрада — там, де погано заплатили?..

Цього разу п’єса подобалась Дмитрові менше, ніж тоді, коли він стояв біля дверей. Що міг вигадати отой Женик, той матусин синочок у золотих окулярах? Оті софістичні балач ки про те, що таке зрада? Так, вони нібито звучать дотепно, але це — тільки імітація глибоких думок. В кожному з нас має бути закладений отой надчутливий детектор, який сигналізує: тут зрада! а тут її немає, тільки зовнішня подоба зради. Катерина Рачко говорила, ніби зрада — це порушення сакруму, чинного в певній системі цінностей. Ні, це не так!

Загальноприйнята система цінностей може бути облудною!

Найдосконаліший індикатор — всередині нас. Цього не можна сформулювати, тут неможливий ні суд за кодексом, ні суд за прецедентами. Тільки прислухатися до власного сумління!

А на сцені закінчилася прелюдія, почалася дія. Отже, дві жінки, дружина й мати, нарешті дочекалися чоловіка і сина зі сталінських табоорів. На сцені — макети газет часів хрущовської відлиги. Для всіх нібито почалося нове щасливе життя. Чоловік улаштувався на роботу, дружина продовжує працювати там, де й раніше. Ввечері щасливе подружжя обмінюється новинами, як пройшов день у кожного з них.

Чоловік розповідає, що затримався через те, що в них на виробництві читали славетний лист ХХ з’їзду. Дружина розповідає, що нарешті в її колективі можна буде позбутися непорядного начальника, старого сталініста, який тягне назад. Вже в них склалася команда однодумців, вони знають, як діяти, щоб зняти з посади ту жахливу людину. І жінка відчуває в собі сили для боротьби, тому що з нею поруч — коханий чоловік.

А мати сумує на іншому кінці міста. Їй не знайшлося місця на цьому святі. Син приходить до неї тільки з дружиною, а їй так хочеться поговорити з ним наодинці!

Вона розцінює його поведінку як зраду матері, яка народила і виростила його. І також із усіх сил підтримувала його на засланні. А тепер — хіба багато вона хоче? Матір грає молода дівчина, але вона грає найкраще за всіх. Найкращі актори, найкращі митці — це ті, хто вміє виходити за рамки свого досвіду. Ця дівчина — вміє. Їй віриш.

У донедавна щасливу родину прийшло горе. Як виявилось, чоловік зраджує. Зраджує ту, яка так віддано чекала на нього кращі роки свого життя. Ось лист без підпису, і все підтвер дилось, чоловік не зміг виправдатися. А в неї ж був шанс не бути самотньою в ті страшні роки! Та хіба вона могла собі це дозволити? Вона самотою перебула найпристрасніші літа, коли все нуртує в жінці, все кипить. Але вона весь час думала, як страждає чоловік там, у Сибіру чи ще далі.

Зраджена жінка поступово деґрадує.