Білецькі - Шевчук Валерій
Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.
Продовжував на неї дивитися. Знову таки щось упізнавав чи згадував у тих її звичних руках. Гаряча хвиля підкотила йому під горло, і він ковтнув повітря, ввібравши його з присвистом.
– Що таке? – звела вона на нього холодні очі.
– Люблю тебе, Вандо, – сказав тихо він.
Вона скривила вуста. Глянула настільки гостро, наскільки могла, і мовчки рушила до дверей.
Стояв серед кімнати, опустивши руки. Стояв і чекав, чи скаже вона йому на добраніч.
– На добраніч! – буркнула від дверей.
Але він не відповів. Стояв заціпенілий і ніяк не міг зв’язати ниток, так дивно посплутуваних у голові.
Гримнули двері, і він здригнувся. Повернув голову: цокіт Вандиних закаблуків затихав у глибині дому. Через хвилю почулася притишена балачка: здається, мати з дочкою сперечалися. Прислухався, аж закололо йому у вухах, однак змісту розмови не розібрав. Зрештою, голоси затихли і в домі зависла тиша. Знову зачапали кроки: Ванда вже скинула туфлі й одягла капці – здається, прибирала зі столу. Виразно почув, як полилось у келих вино: що це – допиває його сама? Кроки подаленіли. Ванда пішла на кухню. Сильвестр усе ще нерушно стояв серед кімнати. Ванда прийшла у вітальню ще раз і прибрала решту посуду. Згодом повернулася втретє.
Не витримав напруги й сів на стільця, що все ще був серед покою. Сів обличчям до спинки, поклав голову на складені руки. В глибині дому дзюркотіла вода, подзенькували тарілки. Почулися знову чиїсь кроки – здається, це Мирослава пройшла на кухню. Знову залунали притишені жіночі голоси, цього разу розмовляли погідно. Сильвестр звівся й пішов вимкнути світло, йому захотілося опинитися в темряві. Повернувся до стільця і знову сів лицем до спинки. Смуга світла проривалася з-під його дверей і клалася на підлогу. Він сидів так, аж доки не замовкли голоси й брязкання на кухні. Відтак зайшла до вітальні Ванда й вимкнула світло. Смуга з-під дверей пропала.
Тоді й прийшла в дім справжня тиша і справжня темрява. Така лахмата й глибока, що він нічого не бачив. Але поступово вона почала розріджуватися – проступив прямокутник вікна, освітлений далеким вуличним ліхтарем. У кутку зашкреботіла миша, чутно стало далекий собачий лемент. У глибині вечора хтось їхав на мотоциклі – це були звуки не дня, а ночі. Звуки мотоцикла серед ночі, подумав він, – це також нагад про самотність. Він сидів і прислухався. Сидів і чогось чекав. Але тиша в домі була так само нерушна, і він знову з присвистом втягнув у себе повітря.
Тоді Сильвестр і почав думати про те, що його турбувало. Про всі оті п’ять листів віршем, які колись послав у цей дім. Отож сидів у розводненій темряві і намагався відтворити їх у пам'яті. Зрештою, вони в його пам'яті змістом своїм зливалися – був це один лист, складений із п’яти розділів. Здається, перший лист був ні про що – самий тільки виплеск туги, яка примусила його сісти за перо. Відчув тоді поклик, бажання подолати довгу відстань і таки зв’язатися з рідним домом, котрий був живою реальністю не тільки там, у Житомирі, але й у його думках та почуттях. Здається, це там було: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеними одна на одну дошками, та й, зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається, це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, адже зеленою раніше вона не була, а, як скрізь, брунатна: а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож і кімнати в його уяві заростали квітами й травою, саме тими квітами, котрі росли у їхньому саду, – всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий із дому, як шухляда зі столу.
Пам’ятає, першого листа він писав довго: така вже була манера його писання – знову й знову переробляти і переписувати. Це писання в нього навіть забрали, але, прочитавши, повернули, мабуть, думаючи, що він трохи не в умі. Але він хотів, щоб кожна строфа цього листа співала, щоб, читаючи його, вчувався аромат квітів і синя об’ємність повітря. Як воно там відчувалося, він не знав, але, пишучи все те, сам чув трепет листя в кімнатах, адже дерева в його уяві росли вже у домі, бачив сонячні плями на підлозі, котра грала й мінилася, чув запах квітів і милувався грою барв, що так доладно між собою лучилися. Зараз він сидів у темряві й пригадував усі ті образи.
Вони оживали в цій напівпорожній кімнаті, і він раптом подумав, що оця кімната – своєрідна помста йому за бажання усамітнитись у цьому домі, йому навіть здалося, що відчуває побіч присутність отієї загадкової Аполінарії, котра жила тут, – черниці без постригу, самотної й нещасної, а може, й озлобленої через ту свою самотність. І йому уявилося: сидить стара жінка на цьому стільці в тій-таки позі, як оце він, цілі дні проводить у холодно-стерильному приміщенні й дивиться у вікно. Дивиться на стежку в траві і тюльпани на клумбі, якщо це було в травні, а потім знову сідає на стільця і знову завмирає, йому здалося, що та самотниця тільки й виходила з кімнати, щоб прийняти, як належить, сніданки, обіди й вечері, і знову ховалася в цій стерильній порожнечі. Хтозна, може, то вона зробила ці фіранки бляшано-білими, і це на її прохання так ретельно побілено стіни. Йому здалося, що й простирадла на цій її постелі жорсткі, тверді, бо також бляшані, і бляшані, сліпуче-білі пошивки на подушках. Хтозна навіщо йому було уявляти ту Аполінарію, зрештою, не Аполінарію він пригадував – бачив отак своє тут подальше перебування. Себе в образі тієї нещасної старої жінки, відкинутої, як і він, від світу й родини, бо тут йому хтозна чи й світить інакша доля, ніж бути приймаком. Отож він і стане тут Аполінарією, черницею чи ченцем без постригу, замкнутим у цій бляшаній пустці – людиною, яку ніхто не помічає. Це були блаженні думки, а може, й дурні думки, а може, так відгукувалась у ньому ураза, яку все-таки відчував – десь у глибині душі сподівався, що Ванда прийме його тепліше. Отож він житиме тут, як тінь, а коли помре, того ніхто не помітить. Розчиниться в кімнаті, як розчинилася й ота Аполінарія – до речі, чи не тут вона померла? Розчиниться в бляшані фіранки, пошивки й простирадла, у відчуття неприсутності, яке постійно тут живе. Так, – думав він. – ця кімната й справді помста йому за те, що в тих листах описував власний біль, висловлював тільки власні бажання і мрії. Начебто забув про біль, мрії й бажання інших, тих, кому свої листи слав. Не могли вони йому скаржитися, як це чинив він, не могли виявляти своєї слабкості й туги, а їм не легше було, особливо Ванді. Чи не тому вона й припинила з ним листування, навіть відмовилася від нього, навіть розлучилася заочно, знищила всі його листи, бо вони боліли їй. Але сталося щось інше: листи ті дивним чином улилися чи перейшли в її плоть, кров, думки, по-своєму матеріалізувалися, стали часткою її духу – несвідомо здійснювала все те. що можна було, із тих його, може, й справді несвітських марень: тільки так годен пояснити оті дивні речі, які він помітив у цьому домі. Зрештою, те, що розігралося оце щойно у вітальні: вино, сутінки, їхні балачки і Мирославина музика – це був зміст четвертого його листа. Навіть твір, про який він писав, було зіграно – м'яка і тепло-печальна "Елегія" Миколи Лисенка. Але тут він не все міг звести докупи і не все розумів. Коли було правдою те, що Ванда знищила його листи, і те, що Мирослава їх не читала, – звідки вона могла знати, оця донечка його, яку музику зіграти йому цього вечора? Відчував якусь чарівну змову супроти себе, але це так не збігалося з Вандиною жорстокістю й її гострими супроти нього словами. Існував у всьому тому якийсь дисонанс, якого не міг збагнути. Може, він і справді блазнює з тими листами, може, й справді надає їм надмірного значення, але для нього конче важливо щось у цій ситуації з'ясувати. Тому й завів про це мову з Мирославою ще там, у саду – особливо його цікавило, чи знає дочка зміст його п'ятого листа, якого послав у цей дім – листа останнього. Той лист уже не стосувався Ванди, а тільки дочки: йшлося там про ранкове пробудження його дівчинки і про те, як грає вона, ще остаточно не пробудившись. Було б чудом, якби здійснилося й це, хоч і тут може статися накладка: хіба така неможлива річ, коли залюблена в музику дівчина зранку біжить до фортепіано, щоб пограти.
Він звівся, бо тіло від незручного сидіння почало заклякати, тож, ходячи туди й сюди кімнатою, йому знову причулася музика, ніби Мирослава тихенько вийшла в вітальню і звільна награє йому до його таких чудернацьких думок. Але такі ілюзії переживав він і раніше, бо міг і умів прослуховувати в собі цілі музичні твори і мав цілком реальне враження, ніби десь поблизу грає оркестр чи ансамбль, чи просто соліст. Так у же сталося, що музика, яку прослухав на своєму віку, особливо твори, почуті кілька разів, залишалась у ньому назавжди, і він навчився досконало повертати їх собі, коли бажав. Начебто вміщував у собі безмежну магнітну стрічку, яка не зношується і не стирається. Отож і тепер стояв і слухав доччину гру, легенько поспівував, відтворюючи пасажі й музичні фрази, і знову наповнювався розчуленням, яким був охоплений під час їхньої вечері. Завтра він спитає дочки, чи написала вона свою імпровізацію, а коли ні, скаже їй, хай обов'язково напише.
Безживно світліли на постелі простирадла, так само й фіранка на вікні, а йому знову нестерпуче захотілося вийти в сад.
