Білецькі - Шевчук Валерій

Сніг покривав цих двох на бульварі – білу вовняну хустку і солом'яний чорний капелюшок, обцятковувуючи їхні пальта. Мирослава не змогла йти далі і знову зупинилася. Зупинилася десь неподалік і та друга, бо їй забракло повітря, й сині кола пішли перед очима. З Мирославиних вуст зірвалося гостре зітхання, як кволий погук, як далека луна від крику журавлів, котрі покидають рідну землю, але не назавжди. Дівчинка розчиняла душу перед незрозумілим і надзвичайно просторим світом, перед усіма його таємницями й болями, перед усім його неозорим, як вічність, тлом. Саме тим неозорим, мов вічність, тлом, у який пильно вдивлялися зараз майже осліплі очі тітки Аполінарії.

ЛИСТИ ВІРШЕМ

1

Маленький чоловічок у якомусь аж надто новому піджачку й так само нових штанях, у черевиках, що ще не встигли приладнатися до ноги, зайшов у хвіртку й нерішуче спинився. Зрештою, ще перед тим, як зайти у двір, він довго топтався по галявині, перед будинком, підходив до річки, оглядав верболози, аж звернув на нього увагу похмурий чолов'яга, який також вийшов на берег у цей час; похмурий чолов'яга став, розставив ноги в кирзяках і, не ховаючись, засвітив у бік прийшлого чорним антрацитом очей. Саме тоді маленький чоловічок скинув брилика і зайшов у двір, бо йому ніяково стало від того аж надто відвертого розглядання. Отож стояв серед двору, крутив свого брилика, перекладаючи його з однієї руки в другу, а малі темні очка сторожко поблимували. Стояв так, майже не рушаючи з місця, так само стояв, не рушаючи з місця, й похмурий чолов’яга, світячи в бік брунатною плямою обличчя: маленький чоловічок у дворі не міг того не помітити, через що ніяково переминався з ноги на ногу, а часом і озирався: за спиною текла річка, по той бік вивищувався крутий, порослий кущами берег – грабчаки та ліщина, біля хвіртки – великий клен, і все це разом із непорушно завмерлим мовчазним чолов’ягою по черзі падало в очі прибульця, від чого ніби струм ударяв по ньому – чоловічок вряди-годи здригався. Але на ганок не підіймався, хоч йому тут, у дворі, увіч було незатишно та ще й під тим відвертим чорним поглядом: краплі поту покрили йому лисину, отож він вийняв з кишені піджачка картату носову хустину і втерся.

Саме в цей мент рипнули двері в домі, біля ганку якого стояв, і в них постала суха, невисока жінка з рішучими рисами: а може, так гостро вона позирнула на прибульця? Здригнулася, хоч обличчя від того не стало лагідніше, дивилася на чоловіка невідривно, так само невідривно дивився й він на неї; здавалося, обоє розгубилися, а може, ще більше насторожилися – позавмирали стовпцями, а третім стовпцем завмер біля верболозів похмурий чолов'яга. Отож стояли так усі трос й дивилися, ніби гіпнотизувалися навзаєм. В чоловіка на шиї нервово ковзнув борлак, а жіноче обличчя ще більше загострилося; вона розтулила рота, аби щось сказати, але не змогла, тільки провела несвідомо рукою по обличчю, торкнулася невідь для чого зачіски, і та рука безсило впала.

– Я дозволив собі прийти, – тихо сказав чоловічок.

Жінка ковтнула спазму.

– Чого ж не заходиш у хату? – трохи різко прозвучав її голос.

– Та от розглядаюся, – мовив так само тихо чоловічок. – Розглядаюся й думаю: чи ж мені можна? Може, ти мене приймеш?

Вона дивилося на нього згори вниз, величава й строга, з ледь опущеними повіками. її руки сплелися і хрумкнули пальцями. Він позирнув на ці руки: довгопалі, жилаві й нервові: здавалося, зараз зроблять вони наказовий жест, і він вийде з цього двору й більше ніколи сюди не повернеться. Але пальці спліталися й розпліталися, нервові, трохи тремкі, і він не мав сили зирнути вище, щоб удруге зустрітися з жінкою поглядами.

Заходь у хату, сказала Ванда гак само рівно і, стрімко розвернувшись, рушила в двері.

Чоловічок майже побіг під сходинки і. звісна річ, перечепився і ледве не впав – схопився рукою за перило ганку, і воно захиталося. Тоді він ще раз озирнувся на похмурого чолов’ягу біля верболозів, той і далі нерушно стовбичив; і з очей чоловічка раптом покотилися сльози – отакий, майже засліплений, зайшов він у коридорець, а відтак у кімнату. Не бачив у тій кімнаті нічого: ні речей, ні жінки, хіба що світлі квадрати вікон, були вони незвично осяйні, аж сліпили, чоловічок ковтнув повітря й почав утирати очі обома руками, як дитина; жінка терпляче чекала, доки він заспокоїться

– Не будемо збирати очей із вулиці, – сказала вона ніби й утомлено. – Побалакаємо тут…

Хитнула у бік залитого сонцем стільця, і той стілець проявився перед зором чоловічка, як єдина ясно видима річ. Покірно рушив туди і сів просто в сонце, від чого новизна його одежі ще більше впадала в очі, а шкіра обличчя й рук пожовтіла ще більше.

– Отже, тебе відпустили, – сказала жінка.

– Та вже ж, – слухняно підхопив чоловік. – Мене, Вандо, звільнили як незаконно репресованого.

Вона якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, але обличчя залишалося так само сіре й непорушне.

– В мене с документ, – запоспішив чоловічок і почав мацати собі по кишенях. Вихопив портмоне і розхилив його, намагаючись вийняти тремтячими пальцями папір.

– Це я подивлюся пізніше, – холодно зауважила Ванда. – Чи знаєш ти, що я вже не твоя жінка?

Він мовчав. Схилив голову й дивився на залиті сонцем передки зовсім нових черевиків, що начебто плавали на пофарбованій у зелене підлозі. Здається, зчудувався на ту підлогу, але відразу звів голову.

– Ти вийшла заміж удруге? – спитав.

Ванда зніяковіла й відвела погляд.

– Ні, – сказала чи радше буркнула вона. – Ні!

З його обличчям на мить сталося диво, воно спалахнуло, ніби те сонце послало на нього жмут яснішого проміння, але відразу ж стало таке ж. як передоцім: пожовкле й трохи смутне.

– Виглядаєш як нова копійка, – незручно сказала Ванда. – Де це тебе так причепурили?

– Я там дещо заробив, – сказав тихо чоловічок. – Ну, й мені видали певну суму… А те, що ти не моя жінка…

– То що ти про це? – швидко перебила його Ванда.

Він стенув плечима і промовчав.

– Я мала право відмовитися від тебе і зробила так: думала про Мирославу, та й самій треба було жити. Зрештою, коли казати правду…

– Не сподівалася, що повернуся. – сказав він.

Вона звела в німому русі руки й опустила їх.

– Я сам не сподівався, що повернуся, – тихо сказав чоловічок.

– Маєш мене зневажати, – сказала жінка. – Бо чого сподіватися від тієї, що відступилася від тебе і зреклася? Ванда говорила голосно, дерев'яним голосом.

– А листи мої одержувала? – спитав чоловічок.

– Тільки кількоро, – смикнула вона плечем. – П'ять. І всі чомусь віршем.

Він почав червоніти на тому стільці, аж доки не запалав.

– Я тобі не відповідала на них з тієї ж таки причини, – сказала Ванда.

– Я здогадався, – шепнув чоловічок.

Ванда звела голову, вії їй тремтіли, а вуста нервово підтислися.

– Не знаю, чого до тебе прийшов, – заговорив чоловічок, зовсім не нітячись. – Знаю, що ти від мене відмовилася, здогадався, та й, здається, не можна було тобі інакше. Але людина, вийшовши у світ, має кудись податися. В кожного має бути хоч якась власна домівка, мені й виписуватися кудись треба було – не можна просто так. А я, сама знаєш, жодного іншого місця, де б міг зупинитися, не маю, ну, хоч би для того, щоб узяти паспорт.

– А твій брат?

– Нема вже мого брата, – ледве рухнув вустами чоловічок.

– А його жінка, твоя братова?

– Немає уже й братової. Дітей у них, сама знаєш, не було. А коли б і були…

– Виходить, я твоя єдина родичка? – так само незручно спитала Ванда.

– Ні. не єдина. Є ще й дочка. До речі, де вона?

– В школі.

– Вона ще вчиться в школі?

– Звичайно. Кінчає десятий клас. Хіба забув, скільки їй має бути років?

– Та ні, я пам’ятаю. Чи дозволиш мені з нею зустрітися?

– Про такі речі дозволу не питають, – сказала Ванда і випросталася на стільці.

– Минуло стільки часу, – сказав чоловічок, дивлячись на світлу пляму вікна.

– Я ішов оце по вулиці, дивився на річку, на греблю і все дивувався.

– Чому ж ти дивувався?

– Дивувався, яке все змінене, а водночас однакове. Дивувався, що таки довелося все знову побачити. Дивувався, що все це може ще існувати.

– Чудні речі кажеш, – буркнула Ванда.

– Може, й чудні, – сказав він. – Не маєш турбуватися, сама знаєш: я не нав'язливий. Досить тобі сказати слово.

– То куди підеш? – трохи гостро озвалася Ванда. – Сам сказав: ні кола в тебе, ні двора.

– Світ широкий, мовив він байдужо. – Кудись піду…

Ванда скривила вуста і знову почала оглядати залитого сонцем чоловічка з його недоладно новою одежею і занадто лискучими черевиками.

– Де твій папір про звільнення? – спитала раптом.

Він знову заметушився, лапаючи себе по кишенях, нарешті висмикнув портмоне, витяг напір і подав його Ванді.

Відвела папір від очей, як роблять далекозорі. Читала, а він тим часом міг оглянути кімнату. Все й досі плавало в тумані, але з того туману почала випрозорюватися одна річ і друга. Етажерка із різьбленими фігурками, стара шафа із пальмовим віттям і з придибашками. Старе фортепіано з відкинутою покришкою: можливо, перед його приходом Ванда награвала – клавіші були барви слонової кості. Збоку стояв стелаж із чорними шкіряними корінцями, на стінах фотокартки Вандиних батьків. Його погляд вихоплював з рожевого туману одне чи інше; зрештою, здригнувся: на стіні висів мальований портрет його самого. Давно-предавно забутий портрет, ніби й не він то був. Ванда знову якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, і він кинув очима на неї. Але жінка все ще читала папір, і знову випливло перед очі фортепіано, і йому раптом побачилося, як по жовтих, слонової кістки клавішах побігли білі, виплекані руки, і він змушений був рипнути зубами, адже мимоволі почав пригадувати й усе інше. І знову зволожіли очі. І це було так дивно, адже зовсім не час було розчулюватися. Покрутив головою, бо виглядав смішно зі своїм розчуленням – не мав права поки що піддаватися сентиментам; просто зайшов у цей дім і веде ділові переговори зі своєю колишньою дружиною. Ось зараз Ванда прочитає його напір (навіщо він їй?), і вони чемно погодять: коли є в неї змога, то він перебуде тут кілька днів, поки прилаштується; ще він хоче (аж дуже хоче!) побачити дочку, але чи матиме та дочка від того якусь радість, коли дівчина його зовсім не знає, та й він її – між ними довга часова прірва.