Мартін Іден - Джек Лондон

могли зробити й вони, але якийсь внутрішній фермент у ньому підказував, що він здатний на щось більше. Він до болю гостро відчував несказанну красу світу, і жалкував, що Рут не може милуватися цією красою разом з ним. Він вирішив описати їй велич південних морів. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух і виникло бажання розповісти про це багатьом, а не самій лише Рут. І тут з’явилась велика ідея: він писатиме. Він стане одним з тих очей, що ними дивиться світ, одним з вух, що ними світ слухає, одним із сердець, що ними світ відчуває. Він писатиме все: поезію й прозу, романи й нариси, п’єси, як Шекспір. От де його кар’єра й шлях до Рут. Адже письменники - це велетні світові, і вони вже запевно вищі, ніж якийсь там містер Бетлер, що дістає прибутку по тридцять тисяч на рік і міг би стати членом Найвищого суду, коли б захотів.

Як тільки ця думка народилася, вона цілком заполонила Мартіна, і вся його подорож до Сан-Франціско минула наче сон. Він сп’янів від усвідомлення своєї сили і відчував, що може осягти все. Серед спокійної самотності великого океану обрій його розширився. Спершу він цілком виразно побачив Рут і її світ. Він бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й досліджувати. Чимало було в цьому світі неясного, туманного, але він не звертав уваги на деталі: він бачив цілість і знав, як її опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Він почне одразу ж, тільки-но повернеться. Найперше він опише всю мандрівку шукачів скарбів і пошле це до якоїсь газети в Сан-Франціско. Рут він нічого не скаже, і вона буде приємно здивована, побачивши його ім’я надрукованим. Він може водночас і писати, й учитися. Хіба в добі не двадцять чотири години? Його ніщо не здолає. Він уміє працювати, і всі перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти в плавання - матросом тобто; і на мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власні яхти. Звісно, казав він собі, успіх прийде не зразу, і коли б він спочатку міг заробити собі хоч на навчання, і то було б добре. А потім, пізніше,- важко сказати, коли саме,- як він уже вивчиться й підготується, він почне писати великі твори і його ім’я буде в усіх на устах. А найважливіше, далеко важливіше за все інше - він доведе тоді, що гідний Рут. Слава теж гарна річ, але ж це заради Рут зародилась осяйна мрія! Він не шукач слави, а один з одержимих.

Приїхавши до Окленда з повного кишенею, він знов оселився в тій самій комірчині у Бернарда Хігінботема й засів за роботу. Навіть Рут він не повідомив, що повернувся. До неї він вирішив піти тільки тоді, як скінчить нарис про шукачів скарбів. Відмовитись від побачення з нею було не так уже й важко, бо його огорнув огонь творчої гарячки. Крім того, саме його писання мало наближувати її до нього. Він не знав, якого розміру повинен бути газетний нарис, і, взявши за приклад фейлетон на дві сторінки в недільному додатку до газети «Оглядач Сан-Франціско», підрахував, скільки там слів. За три дні безупинної роботи свого нариса він скінчив, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довідався з бібліотечного курсу стилістики про існування таких речей, як абзаци та пряма мова. Раніш він ніколи не думав про це. Він негайно сів знову переписувати нариса, раз у раз заглядаючи до підручника, і за один день дізнався про будову літературного твору більше, як інший школяр за цілий рік. Коли нарис було вже переписано вдруге і дбайливо згорнуто в трубку, він несподівано вичитав у газеті серед порад для початківців залізний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку і що писати треба на одній стороні аркуша. А він цей закон порушив в обох пунктах. Звідти ж довідався, що першорядні газети платять не менш, як десять доларів за шпальту. Отже, переписуючи нарис утрете, він втішався тим, що помножував десять шпальт на десять доларів. Результат виходив усе той самий - сто доларів, і він вирішив, що це краще за матроську службу. Якби він двічі не схибив, нарис був би готовий за три дні. Сто доларів за три дні! Щоб заробити такі гроші на морі, йому довелося б три місяці плавати, а то й більше. Треба бути дурнем, щоб іти в море, коли можеш писати, міркував він, хоч гроші самі собою нічого не важили для нього. Вартість їхня єдино в тому полягала, що вони давали йому незалежність і змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункої блідої дівчини, яка вчинила переворот у його житті і дарувала йому натхнення.

Він поклав рукопис у великий конверт і заадресував редакторові «Оглядача Сан-Франціско». Він гадав, що все одержане редакція друкує негайно, і, пославши рукопис у п’ятницю, в неділю вже сподівався побачити його в друку. Це чудовий спосіб сповістити Рут про свій приїзд. Тоді він у неділю піде до неї. Тим часом він уже захопився новою ідеєю і дуже нею пишався, бо вважав це розумним, дотепним і скромним. Він напише пригодницьку повість для дітей і продасть її «Другові молоді». Пішовши до читальні, він переглянув підшивки цього журналу. Він побачив, що довгі оповідання там звичайно ділять на п’ять частіш, приблизно по три тисячі слів у кожній. Але далі він знайшов кілька повістей, поділених на сім частин, і вирішив написати саме такий довгий твір.

Йому якось довелося служити на китобійному судні в Льодовитому океані; плавання, розраховане на три роки, закінчилося, щоправда, через шість місяців, бо судно зазнало аварії. Хоч він мав уяву мрійника, навіть фантазера, але найбільше любив реальне і схильний був писати тільки про те, що знав. Він добре розумівся на китобійному промислі і на основі свого досвіду почав змальовувати вигадані пригоди двох хлопців, героїв повісті. Це легка робота,- сказав він собі в суботу ввечері. За день він закінчив перший розділ у три тисячі слів, на велику втіху Джімові і неприхований глум містерові Хігінботему, котрий за обідом раз у раз пускав шпильку з приводу «писаря», що завівся у них в родині.

Мартін мовчав і заздалегідь тішився, уявляючи собі здивоване обличчя містера Хігінботема, як той візьме недільний