Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Усе лице й чорні очі вказували на його розум і проворність. Він завернув коня і під'їхав до полковника.
— Слухай, Марку, заночуємо в корчмі. З таким важним в'язнем небезпечно по лісі та ще вночі шлятися. Поїдемо далі вранці.
Хмельницький те чув, і йому блиснула надія, чи не можна буде на постої втекти, він мусить-з Михайлом поговорити... З якої речі він так напосівся на нього?
По обох боках дороги стояв старий великий ліс. Тут було тьмаво, бо світло заходячого сонця сюди вже не доходило.
Нарешті заїхали перед велику придорожну корчму і тут задержались. Віз заїхаз у сіни,і зараз вийшов худошаЕИЙ орендар з довгими пейсами і став низенько кланятися пану полковникові.
Лєйбо, для мене дві парадні кімнати і вечеря для моїх козаків теж...
Прошу/ваша милість пане полковнику, в моїй корчмі князі ночували... Буде все, як приказано.
Кречовський віддав коня чурі.
— Веди й покажи, де в тебе князі ночували, а коли брешеш, то пейси вискубу.
Лейба повів полковника до справді гарної— кімнати, вистеленої килимами на помості й стінах. Звідсіля вели двері до менше вибагливої кімнати. Кречовський поглядав на замки й вікна.
— Гаразд! Пришли мені вечерю й меду, а моїм козакам дай горілки.
Потім закликав з порога Марка.
— В'язня завести до цієї кімнати. Під вікнами поставити сторожу. "їй будеш спати враз з в'язнем, замкни двері зсередини і пильнуй, бо ти за нього відповідаєш головою...
Наказ чули козаки й шептали між собою.
Який чорт стався сьогодні нашому полковникові? Таж Хмельницький його приятель і кум...
Ей, шкода Хмельницького,— говорив другий,— добра козацька душа... Я собі думаю: чи не можна би часом так... Та бачу, що буде годі, коли сам полковник пильнує...
Хмельницького привели в кімнату і замкнули на ключ. Він поглянув крізь вікно і побачив там двох козаків з мушкетами на сторожі.
"Швидко виконують накази, я так люблю..."
Надворі геть стемніло. У Кречовського на столі горіли дві свічки в шабасових мосяжних ліхтарях.
Ввійшов осавула й звістив, що все виконано по наказу,
Кречовський наблизився цО нього і поклав палець на
губах. і
— Знаєш, якого в'язня веземо? — спитав стиха...
Як не знати? Це ж чигиринський сотник Хмельницький...
Чи можна на тебе покладатись, Марку, що зробиш те, про що тебе попрошу?
Приказуй, батьку, а не проси... Я пам'ятаю, що ти мій добродій і за що тобі дякувати маю...
Те, що я тобі доручу зробити, не конче безпечне, але зробити комусь треба, а що я тебе знаю від малого, тому я тебе вибрав до цього великого діла.
Хоч би прийшлось на колі скінчити, то певне не відкажусь...
Забожися, що зробиш і нікому про нашу розмову словечка не скажеш...
Я, наче б мені язика відрізали, буду мовчати, хай мене хрест поб'є, коли зраджу або не зроблю того, що. мені пан полковник прикаже.
Тепер Марко затривожився. Побоживсь, та не знає на що, чи зможе це якесь незнане зробити? Може, полковник що погане на Хмельницького загадує? Ні, він катом не буде, хоч би прийшлось на самого себе руки наложити. Страшно...
Кречовський поклав руку на його плече і прошептав:
— Хмельницький мусить цеї ночі втекти, і ти проведеш його на Запорожжя...
— Гаразд, батьку! — він поцілував полковника в руку.
— Отож слухай, козакам не жаліти горілки, щоб добре спали. Прилагодь два найкращі коні осідлані. Коли в корчмі позасипляють, ти зайди до Хмельницького, розкуй кайдани і приведи його сюди до мене. Тим часом прислони в мене вікна, щоб часом вартовий козак не підглянув мого гостя. Опівночі рушайте. Візьми харчів якнайбільше, щоб по дорозі не треба купувати. Виминай Кодака, хоч би треба було далеко об'їздити. Ти ждатимеш на Січі, поки тебе нелокличу. Побачиш незадовго, що з цього вийде... На тебе покладаюсь, мій добрий хлопче... Тепер йди...
Кречовський ходив по кімнаті і слухав. Він чув, як до другої кімнати заскрипів замок, відчинилися двері і замкнулась знову на ключ. Там був Марко. Він шептав:
— Де ти, пане сотнику, я нічого не бачу.
ПІ
Замість відповіді забряжчали кайдани.
Марко пішов за тим голосом і відімкнув колодку та зняв кайдани. Він взяв Хмельницького за руку і підвів під двері Кречовського. Вони зараз відчинились, і Марко впхнув сюди миттю Хмельницького. Він став перед приязно усміхненим Кречовським. Обидва розвели руки і взялися в обійми...
Ну, що ж, брате,— каже Кречовський,— чи дуже сердився на мене за мою суворість до тебе?
Зразу я тебе не зрозумів, і коли ти так на мене сердито гримнув, то трохи мені серце із жалю не луснуло.
Щастя, що воно живе та здорове, любий друже. Я навмисне так гримав перед тими собаками на тебе і був певний, що ти відразу пізнаєш, що я комедію граю. От, слава богові, що я тебе вирвав з рук Чаплінського, бо тобі би зробили раніше амінь, ніж ти гадаєш... А так ти в моїх руках, а за часок будеш... на волі...
Спасибі тобі, брате, повік того не забуду. Чи в Переяслав мене повезеш?
Мені було б дуже любо повітати тебе у моїй домівці та чарку меду випити з тобою, та, бач, тепер не пора на те. Міг би хто по приказу гетьмана тебе від мене перебрати, а тоді пропала твоя голова. Ти таки втечеш звідсіля. Тікай на Запорожжя, ніде не задержуйся, ніде— не показуйся, бо твій королівський глейт не вартий куска онучі. Гетьман розтрубив услід за тобою по усьому світу, і всюди за тобою стежать. А пропав би ти, то пропала б наша свята справа. Коли ти вже перейшов в легенду, так ніхто другий тебе не заступить...
Хіба ж ти, Михаиле, знаєш про наші замисли? Я з тобою вже так давно не бачився...
А хіба ж я не син того самого народу, що й ти? Я латинської віри, але не уніат. Коли прийде слушний час, то я з своїми козаками піду під твою руку. Держись, Богдане, обережно, бо як тебе ще раз піймають, то не знаю, чи натрапиш на другого кума, щоб тебе визволив... Тепер сідай, брате, та повечеряємо. Не завтра ти теплу страву їстимеш... А такого тобі товариша й провідника дам, Богдане, мов золото, а проворний та хитрий, мов лисиця...
Кречовський відчинив двері і прикликав Марка.
— Дорогу знає, мов гончий пес, уночі бачить, а небезпеку пронюшить на дві милі, а мені вірний приятель. Ось він.
Бо й рідний батько не зробив би мені стільки добра, що пан полковник,— каже Марко.
Сідай, Марку, та повечеряєш з нами, а що козаки, випили?
Допивають решти. Буде ,з них...
Кажу тобі, Богдане, що при цьому хлопцеві можна про все говорити. Він дуже багато знає...
Спасибі, Михаиле, повік не забуду...
Не пора дякувати... Коли гадаєш їхати в Бахчисарай?
То ти й про те знаєш?
Усе знаю. Оцей мій вірний Марко був у байраці під Кременчугом і все слухав.
Хмельницький зчудувався.
Ніколи чоловік не може гаразд забезпечитись. Там ставили чуйну сторожу, і ніхто непроханий не міг туди дістатись.
Для мене, либонь, немає такої сторожі, щоб мене спинила,— каже Марко, самопевно усміхаючись.
Яка ж твоя думка, Михаиле, про наші замисли?
Така, як і твоя. Мусимо скинути панське ярмо і зажити своїм вольним життям. Я поки що прикидаюсь вірним союзником панів, а вони мені вірять, бо я шляхтич. Я їм підлещую, і вони нічого не догадуються. Бо ляха можна підлещуванням, мов медом, у пропасть повести. Ти їх хвали, величай, а вони вірять, що вони справді такі святі та божі. Я не вибраний полковник, а поставлений, а проте мій полк піде за мною, мов бджоли за маткою. Чи так, Марку?
Інакше воно й бути не може, бо пан полковник наче рідний батько про своїх козаків дбає...
А який дух у вас на Лівобережжі? — питає Хмельницький.
Такий самий, як усюди, бо в кас живеться народові гірше, як у вас. Ти подумай, що в нас всевладним королем пан Ярема, а він гірше вовкулака.
Отож,— каже Хмельницький,— коли ми розгромимо шляхту на Правобережжі, тоді від вас уся шляхта втече. Тоді приходьте до нас.
Не втече, бо я тобі кажу, що вона згине під ножами розгніваного люду. Але я пристану до тебе раніше...
Розмовляли так довгенько при вечері. Аж Мзрко встав і промовив:
— Нам в дорогу пора... Хмельницький став прощатись.
Ось тут, Богдане, для тебе гроші на дорогу. Без цеї мамони між татарвою одного кроку не зробиш. Чи ти маєш що?
Нічого. Мої гроші, що взяв сьогодні за коня, передав я мому чурі Степанові; не знаю, де він тепер, сердега?
В корчмі було тихо. Марко вивів коні, Хмельницький стояв при задніх дверях. Посідали в сутіні і виїхали на дорогу.
, У лісі було темно, хоч здавалося, що інколи місячок визирав з-поза хмари... Не від'їхали ще далеко, як з лісу вийшов якийсь чоловік і заступив їм дорогу.
Батьку, підожди, я зараз,— заговорив стиха. Хмельницький пізнав голос свого вірного Степана.
Степане, голубе, ти тут?
— Тут, батьку. Відколи тебе піймали, я стежив за тобою. Я знав, що ти в цій корчмі, батьку, я там вже був і бачив вартових під вікном. З того я знав, де тебе замкнули, і ждав, коли добре поснуть. Таке робити, що я загадав, то найкраще над раном.
— Що ж ти загадав, як хотів мене рятувати?
— Я хотів підпалити, корчму, а коли зробиться метушня, то я був би тебе виніс на плечах з пожару...
— Ти пішки?
— Куди! Ось тут зараз в лісі посідлані два коні... Метнувся до лісу і за хвилю виїхав на коні, ведучи
другого за поводи.
Поїхали далі в світ широкий...
* * *
Кречовський устав другого дня раніше всіх і став кликати осавулу Марка, а як той не приходив, став будити сплячих козаків. Та нелегко було їх розбудити, бо вчора таки не жалували собі горілки. Полковник став їх лаяти, що позасипляли, а тут в дорогу пора. А Марка таки не було. Став добуватися до кімнати, де вчора замкнули Хмельницького, та ключа не було. Кречовський був страшно сердитий і наказав виважити двері. Та тут не було нікого. На землі лежали кайдани. Знову казав шукати, Марка ніде не було. Тоді покликали вартових з-під вікна, та вони нічого не знали сказати. Звечора чули брязкіт кайданів, а опісля стало тихо. З Хмельницьким пішов осавула спати. Зробилася в цілій корчмі страшенна метушня і крик.
Де ж би я того сподівався, щоб Марко мені зрадив. Ніхто другий, лише він поміг в'язневі втекти і сам з ним утік... Може, ще був до того спільник? — Він причепився до жида.
Ти був в змові з тим бунтарем Хмельницьким, я з тебе шкуру зняти прикажу. ,
Жид дрижав усім тілом і присягав на все в світі; що він ні при чому; він не знав, якого в'язня везуть, і не говорив з ним півслова.
