Джури козака Швайки - Рутківський Володимир

Вдихнув на повні груди й сказав:

— Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!

Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.

З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові — зведена набакир смушкова шапка.

Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:

— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!

Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.

— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.

І погнав назустріч здорованеві.

— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?

— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.

Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.

— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?

Швайка сердито сплюнув на землю.

— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.

— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?

— І, мабуть, уже давно.

Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.

— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.

— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?

— Біля Чатир-могили.

— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?

— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.

— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.

— Він так і зробить.

Вирвизуб перевів погляд на хлопців.

— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?

— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.

Вирвизуб насмішкувато примружив очі.

— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.

Швайка весело розсміявся.

— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.

— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…

— Я ніколи ще не був такий серйозний.

— То він що — і справді… того?

— Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться — і не бачать.

— Ти диви… Таке мале — і туди ж… — не міг отямитися Вирвизуб.

— Слухай, Штефане, — зупинив його Швайка. — За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.

— А й справді! Ні, ти диви…

Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.

— Таке дивне ім’я — Штефан, — тихо мовив Грицик до Швайки. — То він що — як пан Кобильський, так?

— Зовсім навпаки, — відказав Швайка. — Хіба що народилися неподалік один від одного.

Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.

— Барвінок! — вихопилося у Грицика.

— Ні, хлопче, це Сирітка, — сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: — А як там твій, помагає?

— Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.

— Так мало? — здивувався Вирвизуб. — Ну, то проти мого Сирітки він тоді зовсім мале цуценя. Чи, може, ти вже нікуди не потикаєшся з-за Сули?

— Та потроху прогулююся, — заперечив Швайка. — Слухай, а як там Байлемові хлопці — живі?

— А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли — а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк — не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!

— Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.

Вирвизуб гордовито випнув груди.

— Ну, я, припустімо, не будь-хто…

— Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?

Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.

— Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, — сказав він.

Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…

— А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? — не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. — Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?

— Та який там кожух серед літа? — зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. — Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…

Швайка відсахнувся, начебто від удару.

— Жартуєш? — схопився він на рівні. — Та як ти посмів?

Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.

— Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, — сказав він Швайці. — Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.

Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.

— Ну, гаразд. Слухаю.

— Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.

— Навіщо я їм потрібен?

— Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.

Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:

— Де вони?

— Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, — і подалися далі.

Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.

— Чом же ти їх не затримав?

— Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.

Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.

— Ось тобі й гостини, — сказав він. — І які ж вони на вигляд?

— Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…

— Як у коня? — втрутився Грицик.

— От-от! — вигукнув один з Вирвизубового товариства. — А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.

— Тепер зрозуміло, — посміхнувся Швайка. — Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.

— То ти його знаєш?

— Та трохи знаю. Тишкевич це.

— Той, що воронівців трохи не запродав?

— От-от. А тепер сам репетує: "Тримай злодія!" Отже, він і до вас зазирав?

— Еге ж, було таке.

— То краще переберіться в інше місце. Бо можете прокинутися з арканом на шиї.

— Та оце тільки-но вчора й перебралися, — заспо-коїв його Вирвизуб. — А ти зараз куди зібрався?

— Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.

— То так пішки й підеш?

— А ти що — коней даси?

— Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.

— Розібрався?

— Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.

— Тим паче хотів би з ними зустрітися, — сказав Швайка, пересідлуючи коня. — Може, вони десь неподалік крутяться.

— Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…

ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ

Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.

Демко чекав повернення пана Тишкевича.

Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.

А Тишкевич сказав таке:

— Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, — він поплескав по саквах, — дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.

Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.

Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.

Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.

Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, — той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа.

— Ти диви! — вигукнув він.